Сергій Жадан. Фото: УНІАН
Різдво – це певна межа, яку приємно означити
Ти багато пишеш про Різдво, в тебе часто з'являється цей сюжет. І насправді, це ж європейська традиція відмірювання наступного року, бо рік закінчується і починається Різдвом. Ти не перший український поет і не перший поет, в принципі, який пише про Різдво. Але чи вдається тобі вловити у слові те, що відбувається наприкінці грудня?
Я сказав би, що не так багато пишу про Різдво, як у принципі багато живу. Оскільки ти багато і довго живеш, то Різдво час-від-часу з тобою трапляється. Чим довше ти живеш, тим частіше воно з тобою трапляється. Ця кількість Христових народжень збільшується і збільшується. І так, це фіксувати, мабуть, важливо, навіть не з точки зору віри, не з точки зору церкви, а з точки зору скоріше певної містерійності, що це справді певне народження року. Адже сюди ти можеш підставляти якісь деталі, пов'язані з твоїм віросповіданням. Але так чи інакше, так, це якась певна межа, яку приємно означити. Це можна робити без якогось пафосу. Тому що дивно було б писати, наприклад, новорічні вірші. Це якась зовсім соціалістична традиція з чимось прощатися, чогось очікувати. А от Різдво, в силу своєї певної згущеності й певної сакральності, дає можливість багато чого закласти в ці тексти поза суто церковною, суто релігійною історією. Попри те, що ми ходимо в церкву двічі на рік – на Різдво і на Великдень, а іноді тільки на Великдень, бо все-таки тепліше, але все одно це ж є на рівні прошивки і це, знову ж таки, не стосується поняття віри. Це стосується скоріше поняття традиції.
"Ці три роки війни дали нам, окрім всього іншого, велику кількість поганої поезії"
Наповнення різдвяного сюжету сучасним. Як ти з цим даєш собі раду? Бо цьогорічний твій текст звучить дуже об'ємно і універсально.
Мені здається, це стосується не так різдвяного сюжету, як, в принципі, поезії як такої. Мені здається, що ці три роки війни дали нам, окрім всього іншого, велику кількість поганої поезії. Я думаю, говорити слід про неї. Знаєш, це така дивна річ… Я думаю, це насправді буде добрий матеріал для дослідників літератури, коли ця війна завершиться і коли ми зможемо про це говорити в категоріях естетичного. Не лише суто особистісного, суто етичного, і не лише з категорії болю, образи, відчаю і передусім утоми, а коли про це дійсно можна буде говорити, як про певний літературний матеріал. А для цього ще має нарости щонайменше одне-два покоління, коли пам'ять трішки позбудеться зайвої якоїсь суб'єктивності та приватності. І це, мабуть, може бути предметом дослідження. Як, власне, українська поезія в якийсь момент втратила здатність інтонаційно точно реагувати на повітря довкола себе? Навряд чи варто за це звинувачувати українську поезію, бо все-таки це справді надзвичайно важкий і великий виклик. Але це сталося. Мені здається, що такого не було навіть у часи війни 17-20 років, себто 100 років тому. Тоді, мені здається, якісь голоси поетів, які звучали, були більш суголосні часові, вони були більш адекватні, більш точні. Згадаймо, скажімо, того ж таки Тичину. Той же Семенко, якого багато хто…, ну, якого найменше читають. А от Семенко цих складних футуристичних поем, Семенко довгих текстів про революцію, з яких зник попередній Семенко, тому що його вже не було. Він по-своєму найбільш складний, по-своєму найбільш дійсно публіцистичний. Можливо тому, що ми зараз дивимося на все це з дистанції в 100 років, але мені все це видається більш точним і більш суголосним.
Волхви в блекаут на пунктах незламності – це про можливості мови загалом
Мені ще здається, що так як ти називаєш імена, ти вже говориш про те, що пережило цю дистанцію часу. І якби ми з тобою знайшли який-небудь архівний журнал 18-го року, який видавався в УНР і де друкувалися тексти, які писалися тут і тепер, то в мене є підозри, що ми знайшли би дуже багато текстів, які би ми впізнали інтонаційно і з естетичної точки зору, про які ти щойно говорив.
Очевидно, так. Зрозуміло, що ми говоримо лише про якісь верхівки, про певні маркери, які пережили час. Це очевидно. Зараз, коли ми говоримо про сьогоднішню літературу, поезію, ми говоримо про потік, який не відсортований, який багато в чому до кінця не є видимим, якісь речі далі лишаються за темами. Але все одно, мені видається, що оці волхви в блекаут на пунктах незламності – це справді про певну неспроможність бути суголосними цьому часу. Це я говорю не в сенсі якихось претензій чи звинувачень. Мені здається, це про нас багато чого світить. Це про можливості мови загалом. Про те, що в якийсь момент мова зраджує так само, як зраджує тіло. Коли та функція, яку ти на неї покладаєш, яка є звичною, є непідйомною для тіла. Просто мова не здатна вже це виконувати, тому що обставини, які складаються, змінюються. Вони стають набагато жорсткішими і відповідно не завжди спрацьовують рефлекси, якісь механізми, якими ти послуговувався, на які ти покладався, до яких ти був звичний і які для тебе були цілком нормальними.
"Репортажність насправді є важливою"
Для мене, наприклад, цей рік – це рік неможливості знайти мову, якою говорити про наш досвід назовні.
Ніхто не скасовував цю функцію культури як механізму свідчення і механізму кореспонденції. І репортажність, яку ти згадала, насправді далі є важливою. Я з тобою цілком згоден, що я теж не бачу зараз цієї мови. Але я розумію, що достукуватися далі треба, тому що це теж частина цієї війни.
"Українська культура не може зараз собі дозволити такої розкоші, як просто мовчання"
У тебе були цього року перетини або така робота на зовнішній світ?
Майже не було. Я відмовився від цього свідомо з тієї самої причини, про яку ти сказала. Я зараз цієї мови для себе не бачу. Це дуже особистісне. Але я чудово розумію, що українська культура не може зараз собі дозволити такої розкоші, як просто мовчання і відсутність самопромотування. Тобто зрозуміло, що це не промотування культури, це промотування, в принципі, нас самих. Знову ж таки, культура має багато можливостей і нехтувати ними, мабуть, це велика розкіш. Особливо зараз, коли справді нас знищують. От спробуй уявити, що би було, якби не було якихось безпосередніх свідчень, створених під час Першої чи Другої світових воєн. Спроб, які не завжди є мистецьки досконалими, які не завжди є вершинами творчості для тих чи інших письменників, але все одно це було дуже важливо, що ми маємо ці безпосередні свідчення саме із осердя вогню. Це важливо, це нічим не заміниш. Себто можуть бути будь-які рефлексії, може бути будь-яке описування через певну дистанцію. І в принципі, найбільш відомі, найбільш успішні й знакові твори про Першу і Другу світові війни були написані з дистанції щонайменше в 10 років. Але все одно було щось, були певні якісь твори, тексти, які створювалися безпосередньо в той час, коли відбувалися обстріли і йшли якісь фронтальні атаки. Тому, мені здається, що писати потрібно, пробувати стукати потрібно. А от шанс того, що це дасть якийсь результат, я не знаю, наскільки він є.
Сергій Жадан. Фото: facebook/serhiy.zhadan
Слово "втома", мабуть, найбільш точно сьогодні пояснює нас усіх
Є відчуття, що це все-таки найскладніший рік, із 2014-го починаючи, і навіть не порівняний з 2022-м роком?
Я думаю, порівняний. Якщо ти говориш про те, що багато громадян України ухвалювали для себе певні серйозні якісь рішення, скажімо, питання про долучення до лав Сил оборони, то все-таки, я думаю, що 22-го року це було куди масштабніше. 2022 рік, початок повномасштабної, коли це ухвалення рішень та певний злам і певний переступ через речі, які були до того неможливими, мені здається, все це тоді було на порядок більше, ніж тепер. Але загалом, говорячи про якісь емоції, які керують, які визначають, мені здається, все одно головним є слово "втома". Як на мене, воно є не словом року, а словом, яке найбільш точно, мабуть, сьогодні пояснює нас усіх, найбільш коротко. А вже з цієї втоми виростає дуже багато речей – росте знервованість, виростає ця роздрібненість, якої стає все більше, виростає відчай, злість, зневіра, але разом з тим у когось виростає або поглиблюється бажання далі робити свою роботу. Коли ти не можеш, скажімо, для себе визначити якісь нові ландшафти, з огляду на цю втому, ти просто залишаєшся за тим, що ти робив до цього і далі це робиш. Десь зціпивши зуби, десь переступаючи через самого себе, але просто робиш, тому що ти мусиш це робити. Ти говорила про важкі часи. Так, безперечно, час важкий саме тому, що є просто якась непомірна втома. Втома фізична, втома емоційна. І ця емоційно-психологічна втома, можливо, навіть гірша. Тому що ти можеш відновитися фізично, а емоційно це значно важче зробити.
"Я йду в наступний рік із віднайденим почуттям сковородинівської "сродність"
Які твої сподівання на наступний 2025 рік?
Я скажу таку річ. Не знаю, наскільки вона буде зрозумілою, наскільки зараз переконливо прозвучить, але якщо говорити особисто про те, з чим я йду в наступний рік, то я йду не так із втомою, як із цим віднайденим почуттям сковородинівської "сродності". Тому що для мене мобілізація.., я приблизно собі так і уявляв, що так станеться. Вона, насправді, стала можливістю певного віднаходження рівноваги. Тому що зараз, знаходячись на своєму місці, роблячи свою роботу і бачачи, які вона дає результати, я себе почуваю більш-менш врівноважено. Тому що я розумію, що я можу приносити користь, що я можу бути корисним на своєму місці й мені цього в цій ситуації достатньо, щоби якось рухатися вперед і бути функціональним.
"Почуття недаремності сьогодні може тримати у цьому житті"
Я думаю, що ми з тобою на фінал цієї розмови знайшли слово для 2025 року і це слово "рівновага". Тобто, ми не знайдемо нічого такого іскристого…
Я би знаєш, що сказав. "Рівновага" – це занадто пасивне слово. Я би вжив слово "недаремність". Багато хто сьогодні перестає бачити сенс у всьому, що відбувається. Себто западає в почуття абсолютної безнадії. Іноді цілком очікувано, іноді просто не маючи здатності керувати своїми емоціями і своїми якимись рефлексіями, і в принципі, своїм серцем. Знову ж таки, втома дається взнаки. Але великою мірою це саме почуття недаремності всього, що ти робиш і що роблять близькі тобі люди, сьогодні, мені здається, в першу чергу може тримати в цьому житті. Якщо ти знаходиш для себе це почуття, то це дуже багато важить, мені здається. Це переважує і втому, і неможливість знайти потрібну інтонацію, і дуже багато речей. Все одно це важливіше.
