Фото: УТ
Замість першого запитання: чи вітати з тим, що тепер буде щось інше?
Однозначно. 5 років каденції — це трішки більше, ніж 12% всього мого життя. Я й далі працюватиму в схожих сферах. У Київській школі економіки наступного тижня маємо оголосити відкриття Центру прав людини і меморіалізації війни — власне, його я і очолю. Також є пропозиція від одного безпекового компонента, щоб готувати державне обвинувачення росіянам за воєнні злочини проти культури. Тому, думаю, попрацюємо ще плідно.
Український інститут національної пам'яті — велика інституція, що завжди привертає пильну увагу, і критику теж. З основних успіхів, яких вдалося досягнути в УІНП, які ти міг би назвати?
Тут довго можна говорити. Публічний звіт забрав дві години, і я ледь не зірвав голос. Особистого звіту поки не робив. Назву чотири речі — найважливіші, на мою думку.
Перша, начебто нудна штука — інституційна. З 2019 по 2024 рік сталися ковід, повномасштабна війна, всі з цим пов'язані пертурбації. Одне з найважливіших досягнень колективу — те, що ми зберегли інституційну сталість. Інститут працює, всі ключові процеси і проєкти, які він має забезпечити, ключові завдання, покладені урядом, державою і, власне, громадянами, що найголовніше, виконуються. Це важливо, бо мені не подобається ця вічна тема: типу, всі попередники погані, почнемо спочатку, все розвалимо і потім страждатимемо три роки, відбудовуючи наново.
Інституційна сталість УІНП — що це означає для пересічної людини? Те, що він і далі існує?
Найпростіший приклад: людина подає запит у комісію щодо репресованих родичів, яких треба знайти, або особи, яку комуняки відправили в заслання чи вбили. Або ж люди цікавляться питаннями меморіалізації війни, наративу про Другу світову. Є те саме місце протягом мінімум останніх десяти років, куди можна звернутися як громадянин й отримати відповідь. Учителі відвідують сайт, знаходять методичні рекомендації, тексти на конкретну тему. Банк репресованих, комісія з реабілітації — це теж розміщується там, і громадяни можуть отримати інформацію, звернутися із запитом й отримати відповідь, в якому архіві шукати й так далі.
Якщо трошки ширше подивитися, то в уряді, коли з'являється чергове завдання, міністри знають куди подзвонити і де взяти фахівців, які дадуть відповідь, що робити. От наприклад, 2022 рік, 8-9 травня. Запит суспільний такий, щоб просто все совкове до біса знести — і що потрібно? Напрацювати проєкт рішень щодо цих дат, щоб нарешті було тільки 8 травня, як у всьому цивілізованому світі. До кого йти, хто допомагає готувати заяви Верховної Ради, проєкти рішень? Інститут нацпам'яті. Ось і плавний перехід до трьох інших пунктів. Бо це, повторюся, інституційна річ. Є державна функція, яка постійно виконувалася щонайменше 10 років, і кожен громадянин знає, де воно лежить і як працює. І кожен в уряді знає. Це дуже важливо.
Пункт 2?
Пункти 2, 3 і 4 пов'язані з софтовими речами. Вдалося за останні 10 років змінити парадигму пам'яті про Другу світову війну.
Переклади нормальною мовою.
Грубо кажучи, совкова традиція, яка трішки прикучерявлена москалями — "Можемо повторити", "Велика Вітчизняна" і 1941-1945 роки — повністю і тотально в публічній площині, в політичному дискурсі й у свідомості переважної більшості громадян замінена на нормальну, чесну європейську модель пам'ятання — "Never again", 1939-1945 роки, "Пам'ятаємо, перемагаємо", Друга світова війна. Тобто це вже консенсус.
Як це можна довести? Це наша бульбашка, може, має консенсус?
Прекрасне питання. Є кілька критеріїв. Коли мене тільки призначили на посаду після конкурсу, ми з Володимиром Бородянським, тодішнім міністром культури, молоді і спорту, домовилися, що Інститут нацпам'яті має запровадити вимірювальну систему показників, щоб були софтові речі, складні, які треба міряти. І придумали таку штуку. Ми робимо щорічне соцопитування, беремо маркерні питання. Є прямі на кшталт: "Чи довіряєте ви Інституту нацпам'яті?", "Чи ви знаєте, що існує така інституція?". А є непрямі — наприклад, про ключові меморіальні речі, пов'язані з Другою світовою, про сприйняття певних постатей, пам'ятників.
Цей культовий жарт: "Коли почалася Друга світова війна?".
Точно. І так можна побачити, якою є суспільна думка. Це перший вимір. Другий вимір — законодавчий. Подивімося, якого вигляду набув офіційний календар з 2015 року, коли приймається декомунізаційний пакет актів. Там був, зокрема, закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Тоді вперше міняється вордінг — "Велика Вітчизняна" на "Друга світова", змінюються дати на 1939-1945. Але залишаються дві травневі дати — і восьме, і дев'яте, День пам'яті та примирення і День перемоги. Відповідно, на юридичному рівні зафіксовано багато важливих поступальних речей, але не всі.
А вже у 2023-му державний офіційний календар остаточно змінюється: 9 травня стає лише Днем Європи, а восьме — це День пам'яті та перемоги. Можемо бачити, що в останнє десятиліття головним актором у цій сфері в державі був наш інститут. Ми писали тексти, інформаційні матеріали, проєкти законів, заяв Верховної Ради, рекомендації. Я пам'ятаю кожну цю нараду. Наприклад, наради у 2020 році в Офісі Президента про Другу світову війну, інші меморіальні події, пам'ятаю тогочасну тональність, змісти. І наради у 2024-му: соціологія, сприйняття дат цілковито відрізняються. А от актор, який здійснював усе це впродовж десятиліття, той самий. Тому це можна виміряти соціологічно. Тепер такі люди, як, скажімо, Бужанський, ці великі поборники Великої Вітчизняної, сприймаються як маргінали.
Важко собі уявити, щоб сьогодні на телебаченні будь-який з телеканалів будь-якого спрямування міг би провести великий концерт на 9 травня з радянськими піснями, хоча донедавна таке ще показували.
На деяких великих каналах. Але тут я додам важливу ремарку. Очевидно, повномасштабна стадія війни стала основним каталізатором змін, багато в кого розвиднілося саме через це.
Так само, як декомунізація мала за каталізатор початок російської окупації окремих територій України. І початок війни в 2014 році.
Якщо говорити про Другу світову: коли стався суспільний запит, на той момент були готові тексти, проєкти рішень, проведені бесіди з усіма політичними акторами. Ті, хто ухвалює в державі політичні рішення, вже знали, де це взяти. Запит — це прекрасно. А от у плані декомунізації був, наприклад, кейс, коли в 2022 році люди хотіли випхати геть усе російське, повалити всі пам'ятники і так далі. Втім, дещо є частиною нашої спадщини, просто воно схоже на москальське. Відповідно, потрібен менеджмент настроїв і очікувань, і був Інститут нацпам'яті, який мав розроблені ці державні політики, і в потрібний момент вони врешті були реалізовані.
Отже, перші два пункти здобутків ми проговорили: перший — збереження самої інституції та її стале існування; другий — зміна того, як ми сприймаємо частину спадку і говоримо про нього, на прикладі перетворення Великої Вітчизняної на Другу світову. Запитую про третій пункт: там про декомунізацію, я так розумію, має бути?
Так, власне, і про декомунізацію, і деколонізацію. Другим законом у пакеті так званих декомунізаційних актів 2015 року був закон про подолання наслідків комуністичного і нацистсько-тоталітарного режимів. Інституту за п'ять років роботи мого попередника Володимира В'ятровича і за мою п'ятирічну каденцію вдалося в публічній площині чимало цих процесів довести до логічного завершення.
Не казатиму про щорсів і леніних у регіонах і тому подібне. Найбільш символічним називаю кейс із "Батьківщиною-матір'ю" в Києві, бо я особисто доклав багато зусиль: переконував міністрів, Офіс Президента, і нам вдалося закріпити цей результат декомунізації, не дати відкотити її назад, а фактично довести до завершення — точніше, до фінальної стадії, бо завершення — це глибша тема, адже йдеться про ментальні звички, а на це ще багато піде часу. Та в публічній площині переважно вдалося досягти видимих результатів.
І найважливіше — деколонізація як наступний крок, подолання наслідків імперської політики. Власне, Інститут нацпам'яті протягом 2021-2022 років провів цілий цикл заходів: семінари, круглі столи — що таке колонія, що таке імперія? Ми готували ідеї, спілкувалися з депутатами й урядовцями, провадили, що наступним логічним кроком має бути триваліше заглиблення. Російська імперська політика працювала з нашою колективною пам'яттю і колективною свідомістю на декілька століть. І в 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, у всіх з'являється розуміння, що треба йти далі, бо надто глибоко сидить цей асимілятивний дискурс, який проводили російські імперці.
Ми напрацьовували новий закон про засудження імперської політики і деколонізацію топонімів, і в 2023 році його прийняли. Наведу конкретні цифри. Восени ми отримали дані від обласних адміністрацій. Понад 25 тисяч топонімів у переважній більшості було змінено самими громадами, рідко — областями, якщо громади не встигли за рік, — сотні меморіальних об'єктів, присвячених імперським діячам, глорифікаторам Росії тощо. Це важлива точка, адже декомунізація перейшла в деколонізацію. Це вже закони, підзаконні акти, рішення обласних адміністрацій і місцевих органів влади, і вуаля — є навіть перша статистика. Тому я вважаю це третім важливим пунктом.
Водночас ми бачимо, що є міста, де після вже перейменованих вулиць з'являється нова хвиля перейменувань, що повертає старі назви. Один із кейсів, який мене вразив: нещодавно в місті Дніпро повернули назву вулиці Шаляпіна. Ще й написали якусь пояснювальну записку про те, що Шаляпін мало не друг Тараса Шевченка. Як філологиня я посміялась, але я французька філологиня і, може, чогось не знаю про Шевченка. От як ти цей контекст оцінюєш?
Це поодинокі кейси. Тут важливо нагадати, що перейменованих вулиць в один бік 25 тисяч, а дискусій щодо повернення і перейменування — може, два десятки на всю країну.
Тобто мене не має так бомбити ця історія?
Це найкращий результат, який може бути. Критика прилітає з двох боків. Нам завзяті активісти-декомунізатори розказують: от, мовляв, зазіхнули на 6 вулиць, хочуть їх назад перейменувати, негайно заступайся, інституте. А ми кажемо: у чому проблема? Хай люди проводять громадські слухання, дебатують, краєзнавці готують пояснення. Якщо треба наша експертиза, звертайтеся, проаналізуємо, допоможемо. Річ у тім, що це і є найцінніший результат декомунізації й деколонізації — звичка людей самим вирішувати щодо свого символічного простору.
А якщо вирішують люди, все в порядку — хай буде Горький, Ленін, той же Шаляпін?
Є червоні лінії, звісно: скажімо, Петровський, організатор Голодомору. Якби місто ухвалило таке рішення і проігнорувало норму закону, ми б дали експертний висновок і обласна адміністрація перейменувала б сама. Або через рішення суду можна було б це змінити. Є складні випадки: наприклад, Жванецький не підпадає за формальними ознаками, але у 2015-му отримав орден з рук Путіна. Це вже питання громади. Вона має сама влаштувати собі великий іспит совісті. Є формальні сторони, є неформальні. Або, наприклад, Бабель. Якщо Бабель дійсно був чекістом, як сам пише, — є інформація, що він таки писав десь у "Кінармії", у передмові, — то в законі немає винятків для чекістів, як і для інших представників репресивних органів, навіть якщо ці особи зробили внесок у культуру, брали участь в Другій світовій тощо. Але це треба довести. Якщо Бабель не був чекістом, а просто ляпнув таке для промоушену, тоді це інша історія.
А якщо ми не знаємо — документи в Москві, наприклад, в архівах?
Якщо ми не маємо юридичної прямої норми, орган місцевого самоврядування має зібратись і подумати: друзі, а ми хочемо, щоб наші вулиці так називалися? Це питання суду і відповідальності громади.
Наприклад, бюст Пушкіна в Одесі, який про це місто доброго слова не сказав. Я спеціально вивчив це питання, не полінувався. "Запилюжена" — це найкомпліментарніша його заява про Одесу, — "брудні, склочні люди". Він же там у засланні був. Кажуть, мовляв, це ж містяни поставили цей бюст. Потім читаю дослідницю, яка пише, що одесити навіть половини грошей не змогли зібрати, але була рознарядка по імперії: "увіковічити". Тож міська рада докинула грошей, щоб не отримати догану з Петербурга. І все, аргументи зникають.
Ця дискусія і є найважливішим результатом змін, бо громада звикає сама розпоряджатися своїм символічним простором. Не чиновник з Києва присилає директиву, і не губернатор, поставлений імперським органом, а люди самі ухвалюють рішення.
Але саме одеський кейс став основою для того гучного листа, направленого до ЮНЕСКО із закликом не допустити якихось там неправильних дій із локальною пам'яттю і враховувати локальні контексти. Це був дуже емоційний випадок: і коментарі з обох боків, і ті, хто направили цього листа з осудом такого перебігу деколонізаційних рухів, і ті, хто обстоювали саме такі підходи, — всі були дуже емоційно заряджені. Як ти це оцінюєш? Навіть не так лист, як загалом зіткнення реальностей і звернення до глобальних інституцій замість роботи в локальнішому полі.
Ця ситуація виявила глибшу річ, дуже цікаву. Ми бачимо, що проросійські москвофіли, грубо кажучи, стали маргінальною меншістю. Виразно видно, як вони намагаються хаотично, навіть істерично створювати скандальні кейси в деяких питаннях.
Але серед підписантів того листа, здається, немає людей, кого можна було б назвати москвофілами.
Усі, хто підписали цей лист, конкретно в цій ситуації, самі себе занесли в не дуже конструктивну і маргінальну меншість. Чому? Дуже проста причина.
Є внутрішні процедури, як ухвалюються рішення. Треба було розв'язати питання на тому рівні, де воно виникло: провести громадські слухання, зібрати підписи, провести дебати, звернутися до органів місцевого самоврядування, до центральної влади, отримати відповіді. Потім, коли отримано весь набір відгуків, відповідей, провести, приміром, голосування, місцеве опитування, і якби це не спрацювало — звернутися до суду, бо є інституції та процедури. І, якщо б уже всі методи боротьби за локальне рішення були б вичерпані, тобто на рівні національному не залишилося б інструментів, тоді абсолютно логічно і справедливо звертатися до глобальних інституцій. Але ж це праця, робота з громадою, мобілізація людей до таких рухів, підтримка суспільної думки тощо — тож значно простіше запустити хайп, проігнорувавши місцевий, національний, експертний рівні, і зразу бомбанути кудись листа, який видається кляузою.
От мені чиновник з міністерства каже: дзвонить людина з ЮНЕСКО, перепитує, чи ці особи попередньо до вас зверталися? А міністерство ні сном, ні духом. Ті кажуть: дивно, некоректна поведінка. Бо головним, хто захищає стандарти права ЮНЕСКО на національному рівні, є міністерство. І там були дуже здивовані, що міністерство не отримувало запитів і звернень належним чином.
Окрім того, подивіться, скільки людей поставили підписи. Їх чотириста. Серйозно? Зібрали на обласний центр рівня Одеси 400 підписів? Це і є маргінальна група. Беремо другий вимір ситуації. Погляньте, скільки підписантів не живе зараз в Одесі, скільки людей поза межами міста. Тобто порушена процедура, знехтувано думку громади, знехтувано весь процес обговорення в рамках громади, але зразу забомблений комсомольський донос в ЮНЕСКО. Навіть порядні люди, які підписали цей лист, через, можливо, емоційні причини абощо, самі себе поставили в маргінальну ситуацію.
Отже, три головні здобутки УІНП за 5 років ми почули. Говорили про сталість інституції, і про те, що змінюється парадигма пам'яті про Другу світову війну — як ми говоримо про те, що саме і як ми пам'ятаємо, як ми думаємо про те, що ми пам'ятаємо. Згадали про кейси декомунізації та деколонізації, зокрема, в контексті повномасштабного вторгнення. І пункт четвертий…
Він стосується емоційно дуже складної теми. Це меморіалізація російсько-української війни. Інститут як фактично реалізатор державної політики за останні десять років ще й став частково її формувачем. Хоча це дещо виходить за межі передбачених повноважень, часто ми пропонували такі речі, які з результатів ставали державними політиками. Наприклад, ми пропонували Міністерству культури ті чи інші напрацювання у сфері меморіалізації війни, і багато з них було підтримано. За ці десять років Інститут нацпам'яті почав дискурс про військові кладовища, сектори військових поховань, церемонії поховань. І якщо протягом 2014-2019 років були сформовані певні концепції, напрацьовані рекомендації щодо секторів поховань, то за 2019-2024 рік вдалося, зокрема, підготувати проєкт закону про Національне військове меморіальне кладовище. Прийнятий він був тільки після початку повномасштабної, у 2022 році.
Другий пункт — це військово-поховальний ритуал, який вноситься змінами до статутів Збройних сил. Ми його розробили, дослідивши найкращі світові практики — американські, ізраїльські, європейські. Наприклад, коли згортають прапор, який потім вручають родині. У нас цей ритуал з 2021 року прийнятий на рівні закону. Розроблені концепція національного пантеону, рекомендації, що робити в громаді, якщо є потреба меморіалізувати або створювати у просторі об'єкти, присвячені війні.
Ми надали підтримку численним органам місцевого самоврядування щодо опрацювання нових стандартів меморіалізації, організації місць пам'яті. До речі, найбільш пропрацьоване це питання в Ірпінській громаді. Наприклад, якщо у Вінниці найкращий досвід переосмислення зміни меморіалів про Другу світову війну — як обережно, делікатно і чесно, без пошкодження пам'яті, змінити, перенести, виявити всю радянську брехню про меморіальний простір, — то Ірпінь — найкращий приклад того, як працювати з меморіальним простором про російсько-українську війну.
Ми напрацювали 10 принципів меморіалізації російсько-української війни, отримали пропозиції від громадян і винесли на громадське обговорення. Понад 19 тисяч військових дали нам зворотній зв'язок про принципи меморіалізації війни, із підтримкою більшості. Останні з наших великих проєктів у цьому плані — розроблення церемоніалу хвилини мовчання із громадською організацією "Вшануй". Це почалося ще після Революції Гідності, але до 2024-го ми фактично започаткували своїми проєктами і конкретними пропозиціями цілий напрям, новий напрям державної політики — меморіалізацію російсько-української війни.
Окрема тема — як функціонує хвилина мовчання як щоденна практика. Мені траплялися думки, що щоденна хвилина мовчання — мало не показуха: мовляв, чому всі мають по команді пам'ятати, мовчати, згадувати? Це крайній прояв критики, але він існує. Як можна відповісти на це запитання?
Воно дуже слушне. Ми працюємо з громадськими організаціями — нагадаю, це спільна ініціатива, бо є указ Президента, який запроваджує хвилину мовчання, а ми розробляємо рекомендації. Тобто ми запрошуємо доєднатися до національної хвилини мовчання, пропонуємо текст до роздумів. Там кілька варіантів, що робити. Перед якимись подіями часто кажуть: почнімо наш захід з того, що віддамо шану військовим і цивільним, які загинули. Запрошуємо вас зупинитися, стишити думки, поміркувати. У цей момент хтось може прихилити коліно, хтось може просто стояти, згадуючи імена загиблих.
Але варіативність проблемна. От, скажімо, я йду Хрещатиком на радіо, настає дев'ята година, починається загальна національна хвилина мовчання — чого від мене чекають у цей час?
З одного боку, варіативність проблемна, а з другого — це і є реалізацією свободи. Робімо як підказує душа. Якщо покладеш собі руку на серце і зупинишся, твоє право. Хтось може прихилити коліно, хтось — підвести очі вгору або звести погляд униз. Звісно, зупинка символічно важлива. Вона показує, що ти на хвилину випадаєш із рутини. Це дуже дієво.
Ось випадок із моєї конкретної практики у 2023 році. Я отримав невелике поранення і потрапив у лікарню. Там були військові, і я сам військовий, у формі. У нас бойові дії були на Запоріжжі, а лікарня в одній із західних областей, куди евакуюють поранених. Якось мій лікар каже: йди в реєстратуру, треба дещо віднести. Я йду, і тут якийсь звук. 9 ранку, а я щось розгубився, не зорієнтувався, і йду далі. Бачу, всі зупиняються, й одна жінка в білому халаті так на мене проникливо подивилася. Я пройшов повз реєстратуру, потім заходжу, а це вже по десятій, і ця жінка мені: а чого ви не зупинились на хвилину мовчання? Вам не соромно?
І мені одразу ж стало соромно. Я зрозумів, що віддати хвилину (яка часто триває насправді 30-45 секунд) — невелика жертва. Але це час, коли можеш подумати, згадати людей. Відтоді я значно серйозніше ставлюся до цієї хвилини. Це до питання, чого від тебе очікують: так от, як мінімум зупинки. Про що думаєш — твоя внутрішня справа. Але зупинка обов'язкова. Хоч я міг по-різному відповісти тій жінці, почати трусити шевронами: мовляв, та як ви смієте, я ховав побратимів, а ви ставите під сумнів мій жаль, і тому подібне.
Ось винесли ми хвилину мовчання на громадське обговорення. Далі уряд її затвердить як рекомендації, що надійдуть в установи. Організації можуть їх прийняти або ні. Вони проведуть наради, одні затвердять, інші навпаки. Приміром, до нас звернувся один бізнес: каже, у нас велика мережа, десятки тисяч працівників, але ми не знаємо, як це коректно зробити, щоб, з одного боку, це не було формально-примусово, а з другого — хочемо вшанувати людей, бо у нас сотні беруть участь у війні, чи вже тисячі, і є загиблі. Бачиш, що найважливіше: нарешті ми на 11-му році війни міркуємо про це як спільнота. Нам цей дискурс не створює Європа чи Росія. Ми самі, з почуття гідності й потреби, доходимо до цього питання.
Поряд із тим є тема військових поховань. Є громади, де нібито вже й місце визначили, і розробили типові надгробки, але окремі родини наполягають, що хочуть по-своєму ховати своїх загиблих. З одного боку, родина має право ухвалювати це рішення. З другого боку, є настанови, які розробила громада.
Співробітник УІНП, який зараз служить у війську, Павло Подобєд — український історик, дуже талановитий і глибокий дослідник — один із тих, хто розроблював рекомендації щодо влаштування секторів військових поховань у 2014-2015 роках. Нагадаю, їх понад 500. Тобто всі ті сектори, які ми знаємо, або натхненні тими рекомендаціями, або принаймні орган місцевого самоврядування міг взяти їх до уваги. І вони були зразково влаштовані. Наприклад, цвинтар Геологів на Херсонщині — козацькі хрести, уніфіковані надгробки. Коли запускався цей проєкт, траплялися випадки, коли, наприклад, приходить мама загиблого воїна, і каже: а я хочу, щоб там був такий-то пам'ятник. І голова громади не може розказувати, як їй робити могилу свого сина.
Саме те, про що я запитую: як із цим контекстом працювати?
Тут єдине золоте рішення — це вибір. Приходить із такою потребою родина на цвинтар. Згідно із законом, у нас лише комунальні підприємства опікуються місцями поховання, крім Національного військового меморіального кладовища. Це виняток. Відповідно, такій родині громада має запропонувати два варіанти. Є сектор військових поховань, щодо якого громада вирішила, що він стандартизований і там усе однакове, щоб не було проблем із доступністю, інклюзивністю, ДСТУ забезпечені й так далі. А є другий варіант — право на родинне поховання: сім'я може вибрати будь-яку ділянку на цвинтарі й там робити як бажає. Державні кошти передбачені й на це.
Виходить, що Український інститут національної пам'яті фасилітуватиме в майбутньому ці процеси?
Ми дали ці рекомендації у 2014-2015 роках, розробили концепцію Національного військового меморіального кладовища і потім під неї закон, який уже є зразком для багатьох. Наприклад, стандартизовані надгробки, креслення. Є вибір — козацький хрест або плита, на якій можна відобразити різні конфесійні символи. Зараз ми внесли пропозиції до зміни закону про поховальну справу, бо, до нашого сорому, було виявлено, що в законі взагалі не існувало поняття "військове кладовище". Сподіваюся, його змінять і ми далі фасилітуємо цей діалог.
Розпитаю про майбутнє. На початку розмови ти говорив, що вже скоро починаєш роботу в Київській школі економіки з блоком тем, які так чи так стосуються меморіалізації. Розкажи трохи більше, що це за нова інституція?
Київська школа економіки запропонувала мені відкрити центр, який сфокусується на актуальних питаннях меморіалізації. Я розробив концепцію, і наступного тижня ми анонсуємо це публічно. Буде створений Центр прав людини і меморіалізації війни, що займатиметься темами перехідного правосуддя, як-от повоєнним врегулюванням суспільних відносин під час війни, питаннями досягнення справедливого миру — як його сприймати, як пам'ятати війну в контексті встановлення миру, питаннями забезпечення гідної пам'яті спільноти про війну, цивільних, військових, як правильно організувати ці процеси. Тут найважливіше — міждисциплінарний контекст.
Перехідне правосуддя — це юридична концепція, в якій одним із компонентів є право на правду або право на пам'ять, як пам'ятати про цю війну. Це не тільки традиційні питання репутації колаборантів, а й те, як пам'ятати подвиг тих, хто на тимчасово окупованих територіях чинили спротив, як градуювати тих, хто, наприклад, не підпадають під кримінальну відповідальність, але повинні нести хоча б репутаційну відповідальність, якщо вчиняли якісь сумнівні дії. Тобто і цей блок питань, і цілковито прикладні проєкти. От, приміром, церемоніал хвилини мовчання опрацьовуватимемо.
Є потужна програма, яку очолює Антон Лягуша, що вже займається питаннями колективної пам'яті, де готують магістрантів. Це критично важлива спеціальність зараз, бо у нас, наприклад, близько 1600 громад. У кожної є питання щодо меморіалізації війни, а фахівців культури пам'яті в країні — може, десяток чи два десятки, бо це дуже специфічна тема, що раніше не була така затребувана.
Я зосереджуся на питаннях обґрунтування юридичних претензій до росіян щодо злочинів проти нашої культурної спадщини. Вони системно й систематично знищують об'єкти культури, і це частина їхньої геноцидальної політики знищення нашої ідентичності. Цьому треба надати юридично значущі обриси, щоб підготувати державне обвинувачення в судах у нас і далі — загалом стратегічну державну позицію на Міжнародному трибуналі. Стратегія держави в цьому питанні не має бути дискутивною історією.
Ти згадав про громади, де може бракувати фахівців, які б зналися на темі пам'яті в контексті повномасштабної війни. Це дуже актуальна річ. Що можна було б порадити громадам? Тим, хто відчуває розгубленість і вагання щодо того, як правильно пам'ятати, які практики варто запровадити на рівні громади, що можна було б підказати, куди спрямувати?
Передусім варто почати з сайту Інституту нацпам'яті. Є розділ "Меморіалізація", там є рекомендації для громад — невеличка книжечка для початку. Далі є неймовірно крута ініціатива "Минуле / Майбутнє / Мистецтво". Це громадська ініціатива, декілька її проєктів підтримувало "Партнерство за сильну Україну". У них є напрацювання в різних сферах, які практики меморіалізації існують. Раджу підписатися в соціальних мережах на "Минуле / Майбутнє / Мистецтво", може, сконтактувати, у них є фахівці. А також звернутися до досвіду того самого Ірпеня, про який я згадував. Наприклад, Львів має прекрасний досвід проведення відкритих конкурсів на меморіальне кладовище, Ірпінь — досвід того, як позначати меморіальні місця. Це точно треба переймати. Зокрема, особливо цінні практики живої пам'яті — не бетонний бовван, повз який люди можуть ходити 10 років і навіть не знати, що воно. Саме з цього я б рекомендував почати будь-якій громаді, будь-якій людині, у кого з'являється ідея меморіалізації.
