Ілюстративне зображення niss.gov.ua
"60% не планують своє майбутнє"
– Загалом чого чекають та як почуваються українки та українці?
Олексій Антипович: Невпевнено почуваються. Незважаючи на достатньо великий відсоток соціально бажаної відповіді, що "ми боремося, воюємо, все буде добре і гірше вже не буде, а буде кращати" (бо коли ти опустився на дно, то шлях тільки вгору), але при цьому всьому ми розуміємо, наскільки важко дається українцеві життя у війну. Важко психологічно, матеріально, ти не можеш планувати своє майбутнє. 60% не планують своє майбутнє, і цей показник навіть зріс. Із такою невизначеністю ми заходимо у наступний рік. Події оцінювати українець може, але першочергово всі чекають на Перемогу, від якої вже почнеться відлік нового життя. Ситуація із буксуванням на лінії фронту призводить до оптимістичних, але обережних оцінок.
– 25 хвиля національного опитування Соціологічної групи "Рейтинг" "Україна в умовах війни". Чи є розрізненість у відповідях між старшим і молодшим поколінням?
Старші спокійніше говорять.
– Бо вони багато чого застали: 90-і були, Союз розвалювався, економічні кризи…
Адаптацію проходили вони ще замолоду. Молодь, незважаючи на активніші позиції, трохи більш розгублена. Ці різниці невеликі. Україна в цілому дуже єдина і однаково сприймає всі події, які у нас відбуваються.
– Українці песимісти чи оптимісти?
Оптимісти однозначно.
– Багато українців вірить у покращення?
Ми часто проводимо динаміку із довоєнними результатами. Українець все життя дає негативні оцінки будь-яким подіям: "погана влада, погано живемо, погані умови, погані заробітки". Коли почалася війна, українець почав на це все дивитися інакше. Якщо з неба не падають ракети і ніхто не загинув – значить вже добре, якщо є вода і світло – вже добре. І тому ці оцінки є достатньо відносними. Українець дає такі самі оцінки, як колись. Інша справа – в кожного з нас є свої переживання, в кожного другого українця є людина на фронті, страх загинути – це перший страх і він залишається. Рівень безпеки в населених пунктах, здається, що вже оцінюється непогано і щодо можливого вторгнення, і щодо можливих обстрілів згори. Але це скоріше бажання українця говорити про власну безпеку, аніж реалія.
"Надія допомагає нам виживати, рухатися в будь-якій критичній ситуації…"
– 64% респондентів очікують відсутність змін, 16% очікують покращення. Як ми живемо наприкінці року, як окремі звичайні люди?
Марина Діденко: Кінець року не відрізняється від будь-якого кінця року, коли ми вже стомлені, виснажені й наші ресурси завершуються. Події зовні впливають на нас, і це виснаження набагато сильніше: апатія, відсутність бажання щось робити, ніби немає сил і ніби ти розучився відчувати радість і це стає робити важче, менше подій, які можуть принести приємності. Ми звикли до нестабільності й звикли говорити про погане. Нам передалося від бабці та дідуся, що коли ти говориш про хороше, то його прийдуть і заберуть. Зараз у тебе немає сил на що спертися, немає опори, де брати позитив. І це відчувається.
– Ті респонденти, які очікують відсутності змін: про що це говорить? Це апатія чи щось інше…
Це буде індивідуально. В когось це може бути надія – це феномен, з яким людина прощається найважче. Це те, що допомагає нам виживати, рухатися і бути в цьому житті в будь-якій критичній ситуації. Така ілюзорна стабільність…
– Це надія, щоби не стало ще гірше…
Так.
Марина Діденко. Фото: ФБ-сторінка Марини Діденко
Шестивимірна модель, яка скорочує кількість ПТСР
– Як впливає на сприйняття Різдва, новорічних свят воєнний контекст?
Впливає. Але це не порівнюється із минулим роком. Бо у нас є певний досвід відзначення та святкування подій в період війни. Минулого року це було на рівні "можна робити це чи не можна"? Цього року люди говорять про те, "а де взяти сили на святкування"? Ми перебудовуємо календар, а будь-яка зміна вимагає більшого ресурсу. Всі вже прочитали багато порад, як важливо святкувати свята, що певна рутина нас стабілізує. Нам потрібно будувати якісь мости над нашою прірвою між тим життям, яке у нас було і тим, до чого ми прагнемо в цій нестабільності. Є шестивимірна модель, яка допомагає стабілізуватися в умовах кризи, щоби у нас ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред) розвивався у якомога меншої кількості людей. Тому святкування нам у цьому дуже допомагає. В цій моделі є певні речі, які допомагають впоратися з кризою: віра і цінності, емоції, суспільне оточення, люди, які поруч, певні інтелектуальні дії і просто діяльність. Коли ми щось робимо.
– Чи готові українці себе в чомусь обмежувати?
Олексій Антипович: Українці другий рік себе обмежують. Близько 60% відзначають, що потрібно себе обмежувати в умовах війни. Але у нас є достатньо велика частина, близько чверті українців, які кажуть, що потрібно жити звичним життям: а це святкування, витрачання коштів, проведення дозвілля. І серед цієї чверті велика кількість молодих жінок. Вони менше задіяні у військових діях, у них ще немає дітей і менша кількість близьких людей є на фронті. Ми ставимо питання про те, що стабілізує і допомагає побороти ваші страхи в умовах війни? Це спілкування з близькими, ведення звичайних побутових справ та робота.
– Бажання жити звичним життя. Про що воно на індивідуальному рівні?
Марина Діденко: Люди хочуть зафіксуватися і відчувати життя. Пригадайте, коли ми сильно хвилюємося, як ми дихаємо: у нас поверхневе дихання і це не зовсім якісне дихання. І коли ми не живемо життям, то ми отак і дихаємо поверхнево і ми ніби затамували подих. А людина без повітря не може жити. Не може жити повноцінно. Чим більше ми повертаємо у своє життя звичних речей, в тому числі і святкування, тим якісніше стає ніби наше дихання і наше життя стає умовно повноцінним. Це фізіологічні та еволюційні процеси. Ми не можемо бути в стані завмирання тривалий період. Нам треба починати із нього потроху виходити.
– Хто і що планує на майбутнє? Десь на півроку 15% українців планують своє життя.
Олексій Антипович: На жаль, дуже мало. На це ще впливає очікування закінчення війни. Бо від неї почнуться всі інші проблеми. А якщо вона є номером один, то плани українців ідуть на "після війни". Ми живемо вже другий рік у війні. Нинішні терміни, які українець дає, вони рахуються роками: мова йде про півроку, рік щонайменше і понад 5. Можна побачити рік, два, якщо є якісь довготривалі плани. Але на більше ні. Тому українець і коригує свої плани. Коли є дитина і ти знаєш, що вона закінчить школу і піде в університет – це також певні плани. На особисті плани реально дуже важко покладатися.
Олексій Антипович. Фото: УНІАН
"Невидимий клей"
– Кому українці довіряють?
Основою соціального капіталу в Україні є довіра до всього, що тебе оточує: влада, суспільство, сусіди, індивіди, співробітники, такий невидимий клей, який нас тримає до купи. Найменше українець довіряє людині з іншими політичними поглядами. Рівень довіри в Україні достатньо великий і ґрунтується на довірі до найближчого кола спілкування: родина, друзі, найближчі. Українець довіряє тим, хто його оточує навколо. Основою є невелике коло спілкування. Якщо є цей міцний горішок, то ми його за будь-яких обставин намагаємося зберегти: сім'ю, родину, збираємося разом і святкуємо. Завдяки цьому колу спілкування у нас, як у суспільства, присутнє кумівство, хабарництво. Коли свій до свого по своє – це начебто позитивне дуже гасло. І це є елементами корупції. Довіра до найближчого кола спілкування має дві сторони медалі. Тому коли мені кажуть, як побороти корупцію в Україні з огляду на таку велику довіру до найближчого кола, то цей невидимий клей неможливо побороти. А якщо ти це побореш, то ти розвалиш українське суспільство. І це надзвичайно складне питання. Ця довіра говорить про те, що українець оптиміст і позитивно налаштована людина. Він звик адаптуватися як тарган (перепрошую за таку аналогію), до будь-якої влади, будь-яких обставин і до будь-яких умов. Українець виживає. Він тягне із села продукти, незважаючи на рівень своїх статків. Українець тримається певної спільності й це дозволяє нам виживати. Українець однаково розуміє мешканця Дніпра, Харкова, Львова чи Ужгорода. Ми всі однакові. Агресія Росії зробила для самоусвідомлення українців, ідентичності та єдності більше, ніж будь-яка попередня історія.
"На горизонталі українець більш ефективний"
– Як ми можемо пояснити, що стільки українців об'єднуються навколо волонтерства?
Це теж наша сутність. Ми по горизонталі можемо вирішити все. Ми волелюбний народ. Воля – номер один в нашій соціології щодо того, якою ти бачиш Україну в майбутньому: вільною. Мова навіть не про незалежність. Відповідно воля нас рухає далі. Коли ми говоримо про вертикалі – тут з'являються моменти невиконання. Але коли ми горизонтально співпрацюємо одні з одними для того, щоби вирішити питання, тоді всі рівні, тоді неважливо, які в тебе статки, де ти працюєш. На горизонталі українець більш ефективний. Можливо це історично якась наша ментальність.
– Що це може означати для приватної особи?
Марина Діденко: Для нас дуже важливо в контексті формування довіри переживання спільного контексту. Ми зараз усі в контексті війни. Вся Україна. Ми переживаємо ці події, які, на жаль, нас об'єднують: обстріли, рідні на фронті, волонтерство, боротьба. В цей момент рівень довіри у нас зростає. Є щось, що для нас спільне, що не потрібно пояснювати, на що не потрібно витрачати енергію.
– Українці тяжіють до оптимізму?
Олексій Антипович: Більшість віднесе себе до оптимістів, бо це добра сторона. Українці залишаються оптимістами. Війна – це теж життя, потрібно жити. Чи свято, чи Новий рік, чи втрата – все одно життя триває.
