Ілюстративне фото УНІАН
"Увага до вимушених зовнішніх мігрантів з України на Заході зменшується"
— Уряди деяких європейських країн стоять на роздоріжжі: або більше не допомагати українцям або запропонувати їм жорсткіші умови життя, практично, асиміляцію?
Я б не назвав це асиміляцією. Скоріше, мова йде про інтеграцію. І насправді це було очікуваним рішенням від початку. Адже будь-який ентузіазм має свої межі. Спочатку мобілізувалися щодо людей, які потребували допомоги, і уряди, і громадські організації, і групи волонтерів. Їм активно допомагали, створювали бодай мінімальні умови для існування. Але все це, по-перше, коштує грошей. А, по-друге, в кожній країні є малозабезпечені верстви, і з плином часу вони починають заявляти, що до них такої уваги немає. На початку повномасштабного вторгнення їхні голоси були менш помітні, а зараз ентузіазм щодо наших громадян у приймаючих країн зменшується. Я не люблю слово "біженці", а використовую термін "вимушені зовнішні мігранти", адже біженці – це певний юридичний статус. Отже, нині увага до них починає зменшуватися.
Також ще на початку нашої вимушеної міграції звучали голоси мігрантів з інших, неєвропейських держав, мовляв, "українцям – усе, а іншим мігрантам – нічого чи дуже мало". І нині ці голоси також звучать все частіше і частіше. Те, що увага до наших мігрантів скорочується – це об’єктивний процес як із причин зменшення ентузіазму, так і через немалі кошти, які витрачають країни, приймаючи наших співгромадян.
— Але ж лунають і протилежні думки, мовляв, за рахунок наших мігрантів певні країни вирішили свої соціальні проблеми, отримали людей, здатних працювати, людей нелінивих, освічених, які давали собі раду від самого початку перебування в іншій державі. Звісно, були й такі наші співвітчизники, які цілком задовольнялися виплатами і палець об палець не ударили аби вчити мову і закони цієї країни. Як ви вважаєте, що більше впливає на рішення урядів?
Контингент наших вимушених мігрантів не є рівномірним. Є різні люди з різним ставленням до життя. В основному – це високоосвічені жінки, і вони мали серйозний статус у тих містах, де вони проживали до вимушеної міграції. Але дуже небагатьом вдалося влаштуватися на роботу за спеціальністю. І ті, хто хотів працювати, в переважній більшості отримали не настільки престижні роботи, які не відповідали їхнім спеціальностям. І цей факт знижує ентузіазм щодо працевлаштування у тих, хто ще не працює. Вони вважають, що краще отримувати соціальну допомогу, ніж працювати на роботі, яка їм не подобається і не відповідає їхнім очікуванням. Плюс – різниця в доходах між соціальною виплатою і зарплатою буде не така значуща.
— Яку роль в ухваленні рішень щодо повернення відіграють діти? Якщо дитина адаптувалася, звикла до нової школи, чи готова жінка закрити очі на кар’єру?
Думаю, кожен випадок індивідуальний. Зрозуміло, що якщо дитина вчиться,то рішення про повернення буде коригуватися з закінченням навчального року. Однак адаптація дитини, опанування мови, навчання все одно не перекривають сильне бажання повернутися додому, в те середовище, в якому вона перебувала до війни. Будь-яка еміграція – це вимушений крок. Чим молодша дитина, тим, звісно, швидше вона адаптується, але навіть і не всі малі діти можуть швидко забути ті емоції, в яких вони жили вдома. Це комплексне питання: простими рішеннями і простими фразами його не окреслити.
— Які країни, на вашу думку, будуть зацікавлені в тому, щоб українці залишалися та інтегрувалися?
Польща давно розглядає українців як ресурс для своєї економіки та демографії. Вони добре ставилися до наших трудових мігрантів, які приїхали до них ще до війни.
"Із плином часу збільшується кількість охочих залишитися і зменшується кількість охочих повернутися"
— Хто залишиться за кордоном – молодь, жінки з дітьми, пенсіонери?
Загалом, із плином часу збільшується кількість охочих залишися, і зменшується кількість охочих повернутися. Все залежить від дуже великої кількості чинників. Єдине, що можна сказати напевне, не повернуться ті наші молоді жінки, які знайдуть собі пару за кордоном. Для решти категорій буде багато різних чинників, які вплинуть на їхнє рішення: це і ставлення до мігрантів в країні-реципієнті, і, що найважливіше, це ситуація в Україні. Опитування показують, що від того, яка буде ситуація в Україні, залежатиме рішення щодо повернення.
— Чи допоможе зміна риторики або ставлення урядів європейських країн повернути нам людей?
Для якоїсь частини політика урядів сприятиме тому, що вони, зціпивши зуби, підуть на роботу, яка їм не дуже подобається і яку вони не хотіли б виконувати. Масового повернення не буде, допоки не завершиться війна, не будуть розміновані території, не почнеться бодай на якомусь рівні відбудова. Незалежно від того, як будуть поводитися уряди країн-реципієнтів. Лише тоді, коли в Україні будуть робочі місця, буде де жити і буде можливість безпечно пересуватися від роботи додому не через заміновані території, тоді це стимулюватиме певну частину наших вимушених мігрантів повернутися додому. Але ми маємо бути свідомими того, що якась частина вимушених мігрантів не повернеться.
— А чи можуть ці люди повертатися, щоб власне і відбудовувати країну?
Частина – так, частина – ні. Дехто не повернеться з питань безпеки, декого влаштовуватиме соціальна допомога.
— "Держава повинна мати стратегію повернення українців додому і забезпечити необхідні умови для цього. Наша мета – переконати їх, що ми на них чекаємо", – заявила міністерка економіки Юлія Свириденко. Чи розробляється така стратегія?
Документи розробляються. Ми не можемо прямо зараз стимулювати повернення, але ми можемо підтримувати зв’язки з громадськими організаціями за кордоном, роботодавці мають підтримувати зв’язки зі своїми співробітниками, які перебувають за кордоном, директори шкіл і вчителі мають підтримувати зв’язки з учнями, які перебувають за кордоном. Має бути забезпечення постійних зв’язків між українською державою і мігрантами, щоб показувати їм, що держава в них зацікавлена. Повинна бути і дипломатична підтримка, і допомога в отриманні необхідних документів. Все це підвищить імовірність повернення українців додому.
