Мобільний додаток

Павло Гудімов: в Україні конкуренції серед кураторів немає, їх потрібно більше

11.11.2019 р., 10:45

Що є великим щастям для куратора виставок? Чи можна навчитися кураторству? Чи є в Україні конкуренція у цій сфері? Про це в ефірі Радіо Культура спілкувалися з Павлом Гудімовим — відомим арт-менеджером, засновником арт-центру "Я Галерея", куратор багатьох українських і міжнародних мистецьких проектів, зокрема виставок "Тіні забутих предків", проекти "Енеїда" та "Ангели".

— З чого починається виставка для її куратора?

З ідеї. Коли вона приходить в чиюсь голову імпульсом приходить вона, навіяна близькими, рідними чи просто музою, яка пролітала повз.

— Де можна навчатися, щоб стати куратором виставок?

Є деякі курси. Є інституції учбові, які пропонують вам стати куратором. Але, як на мене, це є певна система мислення, певний погляд на життя. Для початку потрібно мати внутрішній інтерес або імпульс, мотивацію. Просто навчитися з точки зору того як ремеслу, не завжди можливо. Якщо людина не має завдатків, то можеш іти куди завгодно, їхати в кращі академії світу, але ти не навчишся. Навчитися можна в середовищі. В таких кураторських майстернях. І я дуже люблю працювати кураторськими групами. Навчитися курувати проекти можна в співпраці з кураторами.

— Як варто організовувати виставку, щоб показати на ній не окремі об’єкти, а явище? Щоб відвідувач відчув, що ці артефакти поєднує не лише спільна тема чи схожі назви?

Наприклад, на виставці "Ангели" у Львівській національній галереї імені Возницького принцип був побудований як у книзі. Кожна зала має свою тему, свою главу. І кожен куратор використовує свій якийсь прийом для того, щоб зробити більш доступним саму структуру.

— Чи має значення виставкова площа і кількість представлених артефактів? Завдяки чому досягається візуальна насиченість експозиції?

Є навіть цифри, скільки може сприйняти людина експонатів на одній там виставці. 250 – це такий максимум, якщо ми кажемо про експонати, які потребують вашої уваги, а не просто масиви. Експонати можна по-різному збирати. Можн інсталяції збирати, коли багато різних артефактів виглядають як один експонат. А іноді ти спеціально можеш перебільшити. Дуже цікаво робити великі проекти, те, що називається, вибудовувати окремі світи. І я в жодному разі не хочу сказати, що маленькі проекти не важливі. Маленькі проекти іноді можуть бути важливішими за великий осмислений дорогий проект. І вони можуть слугувати навіть певною лабораторією для того, щоб далі творити майбутнє, творити культуру. В той час, як великий проект уже підводить таку рисочку. Робить якісь висновки.

— Як вдається адаптувати до демонстрації матеріал, який неактуалізований?

Якщо ця тема цікава, вона вже актуалізована. Якщо її підняли десь із забуття, вона вже актуалізована. Тому коли ми говорили про "Проект "Енеїда" в Національному художньому музеї, який відкрив десятки невідомих ілюстраторів легендарної поеми Котляревського. Це лише спроба розібратися, як змінювалося візуальне мистецтво, яке так чи інакше торкалося поеми Котляревського. І найголовніше – це згадати. Ти маєш пройти сам якийсь проект осмислення матеріалу. Чи сьогодні час говорити про це? Чи, можливо, треба зачекати? Чи, можливо, ми вже запізнилися?

— Як збираються експонати для виставок? Чи легко комунікувати з музеями і колекціонерами?

По-різному. Коли ми говоримо про "Ангели", це було дійсно дуже легко. Лише декілька музеїв відмовили в декількох експонатах. Але в цілому виставка не постраждала від того. І 350 експонатів з’їхалися з усієї України, це говорить про те, що потенціал наших музейних фондів і колекцій, і приватних колекцій — величезний. З приватними колекціонерами, з одного боку, легше, а з іншого — складніше, тому що музей має чітко відповісти, чому, наприклад, він може чи не може дати експонат. А з приватним колекціонером – це його воля. Скаже: «Не хочу!» І все. Цей експонат можеш не отримати. Але в цілому, всі колекціонери, до яких ми звернулися, виявилися гіпервідкриті, нічого не боялися. Всі твори були застраховані в Лондоні. Це так само додавало трохи більше безстрашшя і колекціонерам, і музеям, що з ними нічого не станеться.

— Чи можна організувати виставку не маючи грошей, без програм державної підтримки, без популяризації?

Все можна організувати і без… Але коли йдеться про великий амбітний проект такий як "Ангели" чи "Енеїда", без меценатів, спонсорів, без підтримки це неможливо. Це дає тоді основу і пропускає твої ідеї ще раз через ширше експертне середовище, яке навіть може тобі вказати на твої певні помилки чи огріхи.

— Чи є конкуренція у цій справі? Чи змагаються куратори виставок одне з одним?

Напевно, в світі конкуренція є, але в Україні дуже мало кураторів виставок. Вони чудові. Вони різні. І скажемо так, ми дуже любимо одне одного. Всі знаємо ціну нашій роботі. Тому конкуренції в плані того, що хтось у тебе забирає хліб, – такого нема. Але точно є потреба збільшувати кількість кураторів. І кожен куратор вважає себе найкращим.

— Як куратору виставок вдається творчо самореалізуватися, розповідаючи про інших?

Як на мене, це фантастична творча самореалізація. Тому що творчість цієї професії, творча складова просто зашкалює. Ти практично такий собі упорядник: упорядник історії, упорядник способу донесення інформації, упорядник теми. І коли ти або підслухав, або сам придумав якусь тему і можеш довести її до якоїсь форми, то це велике щастя і це величезна самореалізація.

— Від чого у своїй роботі куратор виставок отримує найбільше задоволення?

Від чого і найбільшу втому – від спілкування з аудиторією, з колегами, з людьми, які досліджують щось. Від спілкування з тими, хто творить. Тобто спілкування – це є велика цінність людська.

фото - facebook.com/pavlo.gudimov

Павло Гудімов: в Україні конкуренції серед кураторів немає, їх потрібно більше

Новини по темі