Георгій Коваленко (ліворуч, фото: facebook) і Максим Остапенко (фото журналістки Українського Радіо Світлани Мялик)
Максим Остапенко: Слухаймо не російські ІПСО, а людей, які зберігають нашу ідентичність
Ця дискусія — яскравий показник, що наша Рада національної безпеки й оборони свого часу ухвалила абсолютно правильне рішення щодо виведення Московського патріархату з Києво-Печерської лаври, нашої національної святині, яка була поневолена. Реакція з боку скабєєвих, захарових і решти російської нечисті свідчить про те, що Україна рухається правильним шляхом.
Щодо власне події: хотів би нагадати, що мова йде про благодійний проєкт, ініційований командою "Реальної історії", орієнтований на дітей, чиї батьки загинули на війні. Проєкт передбачав і спілкування з цими дітьми, і їхнє ознайомлення з Києво-Печерською лаврою, а також — із різдвяною українською кухнею, з тим, як українці традиційно святкували Різдво. Тобто це вивчення і збереження нашої ідентичності — те, що Московський патріархат намагався викорінити майже 300 років. Команда Євгена Клопотенка й Акіма Галімова повертає нашу культурну спадщину, ознайомлює із важливою і цікавою традицією якомога ширшу аудиторію. Звісно, це викликало обурення на болотах, тож запустили відверту інформаційну кампанію проти авторів програми.
Окрім того, дехто не розуміє, що події відбувалися не в Трапезній церкві, як було сказано: у Києво-Печерській лаврі насправді немає Трапезної церкви. Є церква Антонія і Феодосія Печерських, а поруч розташована Трапезна палата, яка й будувалася для того, щоб там відбувалися всі трапези, пов'язані з релігійними святами. Цей об'єкт був побудований на початку ХХ століття й відтоді використовувався як місце проведення таких заходів, зокрема й просто як їдальня. У Трапезній стояла величезна кількість дубових столів, лав для прочан, які приходили на великі свята, або ж для використання під час молитовних заходів, після яких були трапези монастирської братії. Власне, приміщення, де Клопотенко показав різдвяні свята й відповідні страви, якраз для цього й призначене. Ми бачимо неадекватну реакцію, бо Росія вкинула інформацію, що осквернили Трапезний храм — хоча, повторюся, це відбувалося не в храмі, а в Трапезній палаті. Маємо пам'ятати нашу традицію, шанувати нашу культуру, зокрема кулінарну, не слухати російські ІПСО, а прислухуватися до людей, які намагаються вивчати й зберігати нашу історію й ідентичність.
Те, що нібито наїдки готувалися безпосередньо там — також тези, сформовані на замовлення російської пропаганди. Усе було приготоване і привезене заздалегідь: показували традицію української різдвяної кухні, як і що готувалося, як використовувалося, як маємо до цього ставитися. Були ще закиди, що яскраве світло шкодить стародавнім фрескам. Нагадаю, що фрески — це розписи вже XX століття, відреставровані в кінці XX — на початку XXI сторіччя. Тобто це фактично сучасний живопис, і він під контролем. Софіти, які зараз використовуються — це сучасні LED-освітлювачі, які взагалі не виділяють ультрафіолету й не те що не шкодять, а взагалі ніяк не впливають.
Звісно, частина вірян вважає, що простір Києво-Печерської лаври має використовуватися в більш сакральній площині — тобто, якщо ми показуємо трапезу, це має бути винятково трапеза монахів. Але, по-перше, у нас світська держава, по-друге, якщо ми хочемо привернути молодь до української традиції, зокрема православної, це треба робити сучасними методами, адже ми живемо у ХХІ столітті. Сотні тисяч переглядів цього відео — показник, що багатьом людям цікавий саме такий підхід, нові форми. Потрібно залучати сучасні технології, як робиться в усьому світі. Це нормально, коли церква взаємодіє з суспільством, відгукується на його потреби. Акім Галімов і Євген Клопотенко зробили для відродження духовної традиції величезний внесок. Маємо їм подякувати за непросту і важливу роботу.
Георгій Коваленко: Без культури і просвіти можна замкнутися у фарисейському форматі російської церкви
Ця ситуація — добре спланована ІПСО, але маємо подивитися на це ще як на можливість. Можливість перевести в публічну площину розмову про те, якою є українська церква і якою має бути співпраця українських держави і церкви, церкви і культури, монастиря і заповідника — лаври як національної святині. Чи хочемо, щоб у нас була культурна церква? Чи хочемо, щоб наша культура була зокрема й сакральною, наповненою сенсами, такою, що відповідала б нашим традиціям і наповнювала душу нашого народу? Від сварок і суперечок між більш чи менш релігійними людьми треба перейти до конструктивного, вдумливого діалогу щодо майбутнього лаври як національної святині, лаври як монастиря, лаври як заповідника, лаври як місця для молитви, для культури, у високому сенсі, і для просвіти. Без культури і просвіти ми можемо замкнутися у фарисейському чи фундаменталістському форматі, який нам часто пропонує московський патріархат чи російська церква в цілому. Але, щоб українська церква була саме нашою — і церквою майбутнього, а не минулого — про це треба думати, говорити. І навіть цей привід інформаційної війни треба пустити в позитивне річище і зробити з цього плюс, а не мінус.
Власне, у сакральній трапезі чи у трапезі загалом немає нічого поганого. Наше головне богослужіння — це трапеза Господня; причастя — це фактично колись Таємна Вечеря, тобто вечеря Христа з апостолами. Християнство піднесло найголовнішу потребу людини в їжі до сакрального дійства. Так само й тепер звичайні речі, наприклад, певні трапези, можуть мати глибинні смисли.
Ось Трапезний храм із Трапезною палатою в лаврі. Що це таке? Це простір, храмовий простір. До речі, подія, яку ми обговорюємо, відбувалася не в храмі, а в Трапезній палаті. Що таке Трапезна палата? З одного боку, це такий банкетний зал або монаша їдальня — але, з другого боку, це простір. Не забуваймо, що взагалі християнський храм починався з римських базилік, які не були сакральним простором. Базиліка була місцем зустрічі містян для розв'язання важливих питань, для діалогу. І тому важливо повертати в храм не тільки богослужбові функції, бо храм — це місце спілкування, місце творчості. Не випадково ж ми називаємо, приміром, театр храмом мистецтва, використовуємо саме цей термін. Важливо не замикати храм від суспільства, від культури.
Є час служб Божих, адже молитва у храмі лунає не 24/7. Між богослужіннями цей простір має бути простором для культури — наприклад, концертів високого мистецтва, інших сучасних культурних подій; для просвіти — лекцій, медійних проєктів, зйомок, інших можливостей наповнити смислами або ж зрозуміти ті смисли, що закладені в богослужінні. Маємо століття культури хорового співу, сакральної музики, смислової, вдумливої. У тому самому Трапезному храмі записувалися топові композитори, той же Арво Пярт або Сильвестров. Це було власне у храмовій частині — місці для особливих записів, особливої музики, особливих концертів. Це наповнює смислами нашу релігійність, яка не тільки має зовнішні, тобто обрядові, чи сталі, богослужбові форми. Наша релігійність проявляється в роздумах, у сенсах, у культурі.
Лавра має тисячу років історії, молитви і культури. Де перший наш художник Аліпій? У Лаврі. Де маленька дівчинка, яку звали Марія Примаченко, розмішувала фарби, коли розписувався той самий Трапезний храм на початку ХХ століття Їжакевичем, нашим великим художником? Тому не треба вестися на ці вкиди, не треба розділяти церкву і культуру, церкву і науку, церкву й освіту, церкву і суспільство. А навпаки, треба церкві і релігії бути совістю народу, сіллю землі, тим, що дає величні, сакральні, вічні смисли, і для культури зокрема.
Нам треба шукати діалогу й починати щось робити. Подія, про яку ми говоримо — це приклад. Вона може здаватися комусь невдалою, комусь — навпаки, але це процес. Якщо ми щось робитимемо і потім відрефлексовуватимемо, не тільки у форматі "подобається чи не подобається", "заборонити чи дозволити", а у форматі "який це має вплив і сенс, хто люди, що це роблять, яку мету вони перед собою ставлять і як це сприймається суспільством" — це процес, до якого треба ставитись як до процесу життя.
Українська лавра оживає молитовно, там лунає молитва українською мовою — за наших героїв, за наших військових, за наших гетьманів, зокрема будівничого лаври в XVII-XVIII столітті гетьмана Івана Мазепу й інших святих культурних діячів, державних діячів, мислителів. Лавра наповнюється життям — культурним, туристичним, інтелектуальним. Із цього треба плести мереживо культури, смислів, релігії у найвищому її сенсі. Саме слово "релігія" перекладається як "зв'язок". Це зв'язок із Богом, зв'язок між людьми, зв'язок із самим собою. Сподіваюся, що лавра рухається цим шляхом, а конкретна подія, як на мене, — привід розпочати цю розмову на ширшому суспільному і вищому за сенсами рівні.
