Фото: Радіо Культура
Микола згадує, що спершу не зрозумів, що почалася війна: "Мені подзвонили, сказали збирати речі, бо їдемо в безпечніше місце. Вже потім мені сказали, що у нас почалася війна. Я був розгублений… Такого ніхто не очікував. Поїхали в безпечніше місце, далі від центру, та й почали облаштовувати підвал. Ми там залишалися до випадку, коли до нас залетіла міна, і у нас зірвало дах. По тому ми переїхали до іншої сім’ї, до знайомої. Нас було дев’ятеро. Там були мама, бабуся, дідусь, моя сестра, батьки сестри та її сестра маленька. Ми пробули там двадцять один день".
Малювати Микола почав іще до війни: "Після 2014 року якось почав малювати про війну, але не тільки. Щоб заспокоїтись, я малював щось мирне, пейзажі. Ходив ще в художню школу "Жовтиця" в Маріупольському домі творчості. Я малював не тільки тоді, коли було страшно від війни. Я малював іноді від нудьги, щоб розвивати свій талант".
Мальований щоденник народився з досвіду пережитих бомбардувань: "Були постріли. У нас надворі було дуже багато пострілів, звуки бомбардування, і ще я сам бачив бомбардування. Дим із сусідніх домів йшов. Я почав розвивати тему війни у себе. Усе, що я чув, усе, що я бачив, я приніс у свої малюнки. Щоб усі побачили, що відбувалося в Маріуполі, коли я там був. Окрім війни, я бачив російську агресію до нас. Як спонтанно все почалось. Я раніше не малював так, як зараз. Раніше я тільки "танчики" малював. Щось змінилося. Усе, що я чув, усе, що я бачив там, — я відображав. Щоб і люди могли подивитися, як воно було. Для мене це було і заспокійливе, і щоб люди побачили, коли б я виїхав із Маріуполя, що там коїться, що це дуже жахлива війна".
Що мають знати про війну люди, які її не бачили? Микола говорить, що для європейського сучасного світу ця війна — жахлива: "Негативні наслідки бувають. Негативних емоцій, психічних проблем можна нажити, багато шкоди. Треба, щоб у майбутньому війна не була популярною. Щоб у майбутньому все було мирно і спокійно".
Згодом родині Миколи вдалося виїхати з Маріуполя: "Ми виїхали тоді, коли всі з Маріуполя зібралися та виїхали. Так, нам дуже пощастило. Мама працює в поліції, і нам дуже пощастило, що на нашому шляху не було російських пунктів перевірки документів. Вони просто на нас подивилися, і ми далі поїхали собі до наших захисників, до Запоріжжя".
Місто, в якому живе тепер, Микола називає спокійним: "Тут спокійно, тут тихо. Бувають тривоги, ми в центрі країни, дуже багато тривог".
І це зовсім не схоже на досвід пережитих бомбардувань у Маріуполі: "Коли на нас прилетіла міна, я якось зжався в собі, трохи почав панікувати. Що буде далі, що нам робити? Я собі так думав, дуже багато емоцій було, коли у нас були прильоти. Коли в Маріуполі ми переїхали в інший дім, там був такий район, де все було тихо, тихіше, ніж там, де ми перебували раніше. Все одно до нас прилітало, але це не так сильно відчувалося, як у тому домі".
Чи планує Микола продовжувати малювати? "Я буду розвивати свої художні здібності, але ще я буду розвиватися у військовій сфері, щоб захищати Україну. Я зараз планую вступити у воєнний ліцей. Потім, після воєнного ліцею, буду вступати в Донецький юридичний інститут. Ну і далі або на захисника піду, або просто всередині буду захищати Україну. Ми вже говорили в сім’ї про це, але все одно я буду міркувати, куди я піду".
