30-ті роки як зародження радіоп’єс
"Коли я почув, що вони наступають, схопив найнеобхідніше. Я біг не зупиняючись кілька миль, аж поки не дістався автобусної зупинки. Там за три з чвертю долара купив квиток до найдальшої станції. Я відмахав 60 миль, поки не почув, що це була вистава. На автобусний квиток я витратив свої останні заощадження і тепер мені не вистачає грошей на робочі черевики. Я аж ніяк не очікував подібного підступу від поважної радіостанції. Тож прошу чим швидше вислати мені пару черевиків розміру 9В".
Лист такого змісту у листопаді 1938-го року отримала редакція американської радіостанції CBS. Річ у тім, що напередодні Хелловіна радійники вирішили поставити в ефір радіоп’єсу за романом Герберта Уеллса "Війна світів", перенісши його дію у Нью-Джерсі. За сюжетом події розгорталися на самій радіостанції. Спочатку прозвучав прогноз погоди, а потім розпочався радіоконцерт. Виступ перервався повідомленням про дивні спалахи на Марсі. Після чого нібито відомий астроном (а насправді актор вистави) спростував можливість життя на Марсі. Концерт продовжили. Але скоро знову перервали нібито екстреним випуском новин. Репортер CBS передавав з місця події, що в одному з містечок на північному сході Америки приземлився металевий циліндр. Циліндр перетворився на машину, спопеляючи все навколо тепловими променями. Кореспондент щось кричав і намагався загасити пересувну студію. Невдовзі в ефір вийшло повідомлення, що національна поліція Нью-Джерсі оголосила надзвичайний стан. До нації звернувся нібито міністр внутрішніх справ. Спочатку автори п’єси хотіли імітувати звернення Рузвельта, але керівництво радіостанції вирішило, що це занадто, і заборонило використовувати образ президента. Потім кореспонденти один за одним повідомляли, що марсіани обстрілюють військові бази, що зброя землян виявилася заслабкою, і на додачу противник застосував гази. Кульмінацією вистави став репортаж журналіста, який нібито видерся на дах будівлі CBS і звідти бачив як марсіанські машини перетинають річку Гудзон. Він теж відчув отруйний запах, і трансляція обірвалась. Зрештою диктор повідомив, що атака марсіан таки зазнала невдачі, оскільки їхній імунітет виявився заслабким перед земними бактеріями. Наприкінці вистави щасливий актор і головний режисер вистави Орсон Уеллс вийшов з образу і привітав слухачів з Хелловіном.
Проблема була у тому, що вистава тривала цілу годину, а радійники лише тричі повідомили, що все це не насправді: на початку, в кінці, і на 40-й хвилині вистави. Багато людей увімкнули радіо посередині п’єси і сприйняли все за щиру правду. Радіостанцію закидали обуреними листами. Юристи наполегливо рекомендували ні в якому разі не реагувати на запити і не платити за претензіями слухачів. Але лист про черевики так вразив Уеллса, що він надіслав чоловіку свої. Він також носив розмір 9В.
У 30-х роках минулого століття у всьому світі почав активно розвиватися новий жанр – оригінальна радіоп’єса. Театральні постановки вже давно транслювалися по радіо, але вони не мали значного ефекту. Адже театральна вистава розрахована здебільшого на візуальні образи, і багато сенсу втрачається, коли людина не бачить, що відбувається на сцені. Тож драматурги почали писати п’єси, побудовані виключно на звукових образах. Їх можливо зіграти тільки на радіо, в театрі зіграти такий твір не вийде.
На початку 30-х на Українському Радіо теж з’явились радіоп’єси. Ставив їх талановитий драматург Олег Демінський.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Досвід української радіоп'єси дуже ретельно досліджений українським вченим Іллею Хоменком, викладачем інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Взагалі радіоп'єса розвивалася дуже активно, бо керівництво Українського радіокомітету разом із Спілкою українських письменників на початку 1933-го року провели конкурс на радіоп'єсу. До речі, такі ж конкурси вібудвались в Сполучених Штатах, в Фінляндії, в Німеччині, у Франції, в інших країнах. І от на Українському Радіо був проведений конкурс: перша премія — 3 тисячі карбованців, дві другі — по 1500 карбованців, дві третіх — по 1000 карбованців. Причому об'єктивність абсолютна, бо учасники виступали під псевдонімами, і їхні справжні імена розкривалися лише після визначення переможців.
Все розвивається чудово, прекрасно, але до погрому української радіоп'єси залишалися лічені місяці. І от перша українська радіоп'єса: 21 лютого 1933-го року, автор — штатний працівник Вукру, як тоді називався Всеукраїнський радіокомітет, Олег Демінський. П'єса називалася "Убер алес" ("Понад усе").
Суть п'єси, вона актуальна і в наші дні: це драма непокликаного таланту, неможливість в країні, яка вражена економічною кризою, творчій людині реалізувати свої здібності. І от що відбувається: автомобільна катастрофа, поліцейський комісар розслідує обставини загибелі людини в дорожній аварії. Що це було: самогубство, нещасний випадок? Комісара абсолютно не цікавлять справжні, глибокі, приховані мотиви цієї події. Йому треба просто закрити справу. І відбувається офіційна розмова, протокольна, з дочкою загиблого — Гертрудою, але ця розмова переривається лаконічними епізодами, так званими ретроспекціями.
Дія відбувається у тогочасній Німеччині 30-х років, і кожен оцей епізод лаконічний, кожна ретроспекція — це можливість для Брауна усвідомити, що ні він, ні його винахід, ні його талант нікому в корумпованій країні, яка переживає кризу, не потрібні. Слухач повною мірою відчуває стан Брауна, він розуміє те, що абсолютно не обходило поліцейського комісара: які справжні причини смертельного вчинку конструктора. А Демінський був вірний мистецькій правді й поставив саме таку крапку в житті вченого. Він не примусив його шукати щастя в Радянському Союзі, що було трафаретним сюжетом тогочасної белетристики 30-х років. І пізніше такий фінал п'єси був інтерпретований критикою як прояв націоналізму.
Але у п'єсі був інший знак, більш виразний. Він стосується відповіді на питання: а чому ж інженер Браун не спробував емігрувати до Радянського Союзу, а заподіяв собі смерть? Адже тоді поширювався оптимістичний образ Радянського Союзу як справжнього раю для винахідників із капіталістичних країн. Щоб зрозуміти суть звинувачень і взагалі стиль того часу і той час, послухаймо дослівно, що писала критика, цитуємо:
"Радіофільм "Понад усе" переконував радянського слухача в тому, що в Німеччині за умов жорстокої капіталістичної кризи, технічній інтелігенції немає іншого виходу, як під колеса авто. Але Демінський забув одну дрібницю. Він забув, що, окрім Німеччини, існує країна Рад, де немає ні криз, ні визиску, більше того, факт існування в Радянському Союзі в фільмі відіграє негативну функцію, бо інженер Браун, довідавшись, що прямоточний казан, над винаходом якого він довгий час працював, уже винайдено в Радянському Союзі, і це лише прискорює самогубство…".
А по сюжету дочка дає йому прочитати газету. Він читає про винахід в Радянському Союзі цього казана, вибігає на вулицю — і потрапляє під колеса машини. І от далі у цій статті:
"…Отже бачимо, що пересилання "Убер алес" явно аполітичне: інженери Брауни не йдуть до пролетаріату, вони не показують перспективи в класовій боротьбі, не ведуть на барикади, не радять читати Леніна, Маркса, Сталіна, навпаки - штовхають на самогубства".
Ну ви відчули і стиль, і що могла відчувати людина, творча людина, яка працювала на радіо, читаючи такі от критичні статті. Як взагалі можна було нормально працювати в таких умовах? Зверніть увагу що, впродовж радіовистави "Убер алес" невипадково багато разів повторювалася назва винаходу Брауна — прямоточний паровий казан. І це не просто так. Насправді такий агрегат винайшов у Радянському Союзі дуже відома людина, конструктор, Леонід Рамзін. Але у 1930-му році він був оголошений керівником контрреволюційної промпартії, засуджений до розстрілу, який йому замінили потім на 10 років ув'язнення. Ця сфабрикована справа промпартії по суті була репетицією кривавих політичних процесів, які відбувалися уже у 1937-1938-му роках, а її подробиці широко висвітлювались тоді у засобах масової інформації. І от, скажімо, такі подробиці, що інженер-теплотехнік Рамзін такий самий за фахом, як Браун, і натяк на те, яка доля могла б спіткати німецького винахідника у Радянському Союзі, був досить прозорим. Тобто нащо йому тікати в Радянський Союз, бо у Радянському Союзі був свій Рамзін, якого засудили до смерті, а потім він роками сидів у тюрмі".
"Сміливості українських драматургів можна було позаздрити"
Запису "Убер алес" не збереглося. До наших днів дійшли тільки невеликі уривки сценарію. У 2000-х роках письменник-фантаст Ілля Хоменко та кінодраматург Володимир Фоменко створили реконструкцію першої української радіоп’єси.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Демінський став одним із перших жертв таких політичних цькувань, бо у нього потім вийшло ще кілька драматичних радіотворів, наприклад, п'єса "Мамет", одна зі спроб сказати правду про непрості міжнаціональні відносини в Радянському Союзі, і наступна його робота "Я перекладаю", в якій за оцінками критики звучала туга, занепад, скиглення, і вирок був категоричним: політична суть фільму "Я перекладаю" ясна (це цитата з тогочасної критики), вона зводиться до повної дискредитації колгоспів. А чому до повної дискредитації колгоспів, тому що це була алегорична драма, в якій брали участь тварини. І ось герої — корова Манька і кінь Гнідий — розмовляють між собою, і звучить така фраза: "правителі, вас усіх треба посадити в тюрму".
Джордж Орвелл видав свій "Колгосп тварин" 1945-го. Твір став всесвітньо відомим, входить до 100 найкращих творів всіх часів і народів за багатьма рейтингами, і вважається однією з найпопулярніших сатиричних алегорій тоталітаризму. Олег Демінський використав цей прийом і написав схожу п’єсу на 10 років раніше.
Сміливості автора можна лише позаздрити. Це 1933-й рік, в українських селах лютує Голодомор, розпочинаються сталінські репресії, абсолютно всі видання і засоби масової інформації контролюються, люди бояться власної тіні.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Отака політична атака була спрямована насамперед на художнє радіомовлення, а не на суспільно-політичне чи інформаційне. Бо саме у художньому мовленні найбільше боялися проявів, що може прозвучати в ефірі правда. І от давайте ще прочитаємо одну із погромних статей, яка стосувалася Чернігівського облрадіокомітету, ЧОРКу. Пишеться:
"Художнє радіомовлення посідало і посідає в пересиланнях чернігівського ЧОРКу найвидатніше місце. Ідейним натхненником і фактичним повновладним керівником художнього мовлення тут був контрреволюціонер, націоналіст і шкідник Ніцай (це керівник комітету). Використовуючи політичну короткозорість, політичне неуцтво, брак більшовицької пильності і гнилий лібералізм керівних робітників ЧОРКу, Ніцай систематично скеровував художнє мовлення на свій шлях, спираючись на ним добрані кадри художнього мовлення. Так, колишні співаки церковних хорів, сини і дочки попів та дяків, ветерани просвіт, ресторанні музики — таке обличчя спільників Ніцая, які активно допомагали йому в його контрреволюційній і шкідницькій роботі". Кінець цитати. І от на таких підгрунтях будували звинувачення, що нібито існувала націоналістична змова, а прикривав її всіляко, якщо не очолював, голова всеукраїнського радіокомітету Корпеко.
А от конкретне звинувачення стосувалося фактичної помилки, коли в передачі Чернігівського радіо в концерті для червоноармійців прозвучала увертюра "Витівки бандитів", яка могла двозначно трактуватися.
А найголовніша причина, за що насправді їх карали, зокрема Ілля Хоменко пише це у своїх дослідженнях, що їх карали за високу культуру, не банальну ерудицію, а ще за інтуїтивне передбачення тих принципів, на яких насправді має ґрунтуватися політика справжнього радіомовлення".
"Театр перед мікрофоном"
Після зникнення з ефіру оригінальної радіоп’єси, на Українське Радіо прийшов "Театр перед мікрофоном" — знаменитий бренд, який згадає старше покоління. Саме він дозволив популяризувати театральне мистецтво по всій Україні. Та все ж мав недоліки у порівнянні з оригінальними радійними постановками, тому пізніше технологія виробництва і подачі вистав на радіо змінилися і на зміну "Театру перед мікрофоном" прийшов "Радіотеатр".
Нелля Даниленко – журналіст Радіо Культура, постановник багатьох радіофільмів:
"Популярна сторінка в історії українського радіо, дуже популярна — "Театр перед мікрофоном". На цьому театрі виросли покоління. Це були трансляції. Втім потім ми відмовилися від прямих трансляцій, бо там є такі моменти, де треба, щоб люди бачили, як казав Сократ: заговори, щоб я тебе побачив. І тому почали, якщо була цікава вистава, запрошували акторів до нас в студію. Зокрема, Ніна Новоселицька дуже багато для цього зробила (теж світла їй пам'ять). І вони тут відтворювали те, що відтворювали на сцені, тільки ходіння, сидіння, рипіння, мовчання — це все вирізалося, цього нічого не було. Потім ми пішли далі, наші колеги почали так подавати виставу, де були відсутні ремарки — "заходить, стає біля вікна" — тобто будували так, щоб було і так зрозуміло, що заходить, що стає біля вікна. Потім пішли ще далі, робили інсценівки літературних творів, і зараз робимо: і театр робимо, і беремо фрагменти, обов'язково з колишніх вистав, розповідаємо. Зараз от я роблю про Бучму. Я неймовірно вдячна радіо, що є кілька фрагментів з вистав за участю Бучми, друга Леся Курбаса. Тому оці речі безцінні, вони є в нашій фонотеці, і я думаю, більше ніде немає. Тобто почали потроху знову адаптувати театральні постановки до формату радіоп'єс, до радіоефіру. І от вони вже були готові вистави, а їх адаптували до радіоефіру".
Поява Радіо Культура і "відродження забутого жанру"
З появою Радіо Культура як окремого каналу, театральні вистави можна почути саме там. Більше того, Українське Радіо повернуло в ефір жанр оригінальної радіоп’єси. Перші п’єси нового часу з’явилися на початку 2000-них і були підготовлені Іллею Хоменком та Володимиром Фоменком. Потім Радіо Культура у межах акції "відродимо забутий жанр" провело кілька відкритих конкурсів на найкращу радіопостановку, які продовжили традицію, закладену Українським Радіо ще у 30-х роках минулого століття.
Світлана Свиридко – завідувачка редакції циклічних та спеціальних проєктів Радіо Культура:
"Запрошували усіх охочих написати радіодраму, були певні вимоги і відповідно, що надсилалися тексти. Вони проходили через журі, визначалися переможці. Потім уже радіодрами фіналістів-переможців були поставлені і відтворені у радіоефірі. Це було чотири роки поспіль, тобто з 2004-го до 2008-го. Були заохочувальні премії, але люди могли таким чином і себе спробувати у цьому оригінальному жанрі, тому що це непроста задача. При створенні радіодрами мають зійтися багато факторів і чинників. Це невеликий драматичний твір, він має бути концентрованим, динамічним, із невеликою кількістю дійових осіб, щоб тримати увагу слухача. І хто б міг працювати голосом, бо це теж важливо для акторів. Вони зараз є у нашому фонді Українського Радіо. Любов Голота була одним із фіналістів чи переможців, Наталя Коломієць, яка працювала тоді й зараз працює, теж була одним із переможців конкурсу".
Наступний конкурс був проведений після створення Суспільного мовлення. При чому вже з міжнародними партнерами.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"2018 рік, коли тривав за участі британських рад і мистецького арсеналу конкурс радіодрама UA-UK, який Радіо Культура робило разом з названими інституціями. Тоді було обрано п'ять фіналістів, поміж них був один переможець, і з усіх п'ятьох запропонованих текстів було створено радіодраму, яка вся прозвучала у нас в ефірі. Ми регулярно її "вигулюємо" в ефірах, одразу такою лінійкою, як ми між собою це називаємо, для знайомства з сучасною драмою. Там цікаві автори, хороші популярні драматурги, є що послухати. Крім того, крім пошуків зовнішніх драматургів, які вміють або хочуть спробувати написати радіодраму, ми насправді в нашій головній редакції літературних передач радіотеатру уже маємо свою команду, яка вміє самостійно виготовляти такі формати. Це, наприклад, і Наталя Коломієць, і Світлана Свиридко — наші чільні виробниці радіолітературних, радіодраматичних форматів. Вони вміють створювати, наприклад, радіодрами, базовані на українській класиці. Тобто великий за обсягом твір, який можна дуже довго читати, але можна менш довго почути в годинній радіодрамі, створеній за мотивами цього твору, і це надзвичайно цікаво".
"Це складний продукт, який можуть собі дозволити лише великі, потужні мовники"
Жанр радіодрами і зараз популярний у всьому світі. Щоправда, виготовляти такий складний продукт можуть собі дозволити лише великі, потужні мовники, здебільшого суспільні. В Україні серед мережевих мовників радіодрами створює лише Радіо Культура.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Оця експертиза роботи з радіодраматургією унікальна на Радіо Культура, і більше ніхто цього не вміє робити. І ми в цьому переконуємося, оскільки останні років чотири регулярно моїх колег з Радіо Культура запрошують на воркшопи для драматургів. Наприклад, Національна спілка театральних діячів України, і не тільки вона. Також окремі театри подекуди роблять такі школи, запрошуючи початківців, які мріють писати драму, повчитися це робити або спробувати якусь колективну творчість. Або просто початківців, дебютантів дотягнути до якогось рівня, коли вони могли би створити п'єсу, яка могла би якийсь із театрів зацікавити. І от останні декілька років регулярно на ці воркшопи, які декілька днів можуть тривати, запрошують моїх колег для того, щоб провести воркшоп саме про роботу з радіодраматургією. Тому що сьогодні драматурги зрозуміли, що це теж може бути одна зі стежинок творчості. Можливо, ніхто з них не мріє про кар'єру саме радіодраматурга, це природно, але уявити собі, що написана п'єса могла би існувати і в аудіоформаті — це уже сьогодні не дивує молодих людей, які мріють саме про драму як свою професію".
З розвитком подкастингових платформ, радіодрама знайшла нову аудиторію, і спіймала нову хвилю популярності. Так у сучасному діджитальному світі розвивається жанр, який з’явився майже століття тому завдяки появі радіомовлення.
