Яким був Маріуполь до широкомасштабного вторгнення?
Я би сказала, що Маріуполь був містом контрастів. З одного боку, це було промислове потужне місто, яким багато хто його пам’ятає з радянських часів. Але потім був 2014 рік, який став каталізатором для змін в місті. Маріуполь, який тоді відстоював свою українську позицію, не допустив "ДНР"-івських рухів в місті, і це далося нам складно. З того часу місто стрімко розвивалося. В нас було гасло: "Маріуполь — це відновлена вітрина Донбасу". І всі проєкти, які робилися: залучення коштів, інвестиції, розвиток власного бюджету, культурної та туристичної сфери — були спрямовані на те, аби змінити сприйняття міста як промислового. Й це успішно втілювалося. В нас було дуже багато проєктів, і ми працювали вдень і вночі. За показниками, зворотнім зв’язком від людей, кількістю відвідувачів заходів та тих, хто почав відпочивати на вулицях міста, було видно контраст з тим, що було.
Звісно, що територіально місто розташоване ближче до Росії, багато в кого там родини. І, можливо, з цього формувалась думка, що місто було проросійське. Але з мого досвіду, після 2014 року стало модно носити вишиванки, розмовляти українською мовою. Наш регіон більше російськомовний, і це (переходити на українську в спілкуванні — ред.) важче, ніж іншим регіонам України. Також з’явилося дуже багато української літератури: ми проводили і фестивалі книжок, і приїжджали українські видавництва, організовувалися дитячі свята.
Звісно, були й старі радянські родини, які жили у своєму світі, але молодь залучалася зокрема до організації фестивалів. А це все вже було орієнтоване на українську культуру, традиції, позиції. Поряд з тим, ніхто примусово не примушував нікого розмовляти українською мовою, не нав’язував сильні національні позиції. Це був свідомий вибір і позиції сучасної української прогресивної молоді.
Як для Маріуполя почалося широкомасштабне вторгнення?
До такої трагедії ми не готувалися. Ми й не могли собі уявити, що в ХХІ столітті в центрі Європи можлива така війна. Тим паче, що те, що було в Маріуполі, — це не війна, а неприкритий тероризм.
Ми завжди бачили, що поруч країна-агресор, яка може по-різному себе поводити. Постійно була лінія зіткнення, з різними ситуаціями на кордоні. Проте були бомбосховища в закладах культури, проводилися інструктажі, як себе поводити, раптом що. Але такого ніхто собі не міг уявити.
Все відбулося просто за години: почалося 24-го вранці і все, 25-го лютого і пізніше виїхати в місто вже було страшно. В березні ми вже розуміли, що те, що було за день до того, то ще було нормально.
Проте з часом адаптуєшся до ситуації: сьогодні тобі ще страшно, бо ти бачиш у вікно вибухи і чуєш постріли, а через два дні, коли ти в цьому живеш, тобі вже не страшно, коли ти готуєш на вулиці і поруч щось вибухає. В такі моменти ти вже обираєш: лякатися тобі цього пострілу чи залишити вогонь та воду, яка гріється на багатті. Адже й розпалити багаття було нелегкою справою.
Щодо закладів культури, то 24 березня директори створили спільний чат, поки ще був зв’язок між собою, кому що робити. Перше — аби всі були на роботі та робили підвали, бомбосховища. Адже не в кожному закладі укриття були передбачені проєктом. Але виграшний момент закладів культури — це місця, де завжди велике скупчення людей, тому є гардероби, наприклад. Й ми могли там облаштувати тимчасові прихистки на час обстрілів: стільці, вода. Й там дійсно було дуже багато людей, адже люди вірили, що ці заклади ніхто не буде чіпати.
Ніхто не міг уявити собі того, що сталося з Маріупольським драмтеатром, який знищили 16 березня. Але 15 березня у такий самий спосіб було знищено школу мистецтв, яка знаходиться на цьому ж Театральному кільці. Мої колеги зателефонували і розповіли, що на школу мистецтв просто зверху впала бомба, розповідали, як з третього на перший поверх сипалися роялі. Тому коли сталася трагедія з театром, я вже знала, що це не випадковість, адже діти з родинами так само перебували й в школі мистецтв, просто кількість була різна. Але в школі мистецтв не було такого, як в драматичному театрі, тому що на момент авіанальоту вони всі перебували в підвалі. Будівля була порушена, когось поранило, придавило, але не було такого, як в драмтеатрі.
Так само ми дуже турбувалися за філармонію, бо це теж було в центрі міста, і там перебувала значно більша кількість людей, аніж це було б безпечно. Інші заклади культури, наприклад, міський палац культури "Лівобережний", який ми щойно відбудували, знищений. Так само плавбасейн "Нептун", який ми ще навіть не встигли здати в експлуатацію. Всі нові об’єкти, які були збудовані, були знищені у варварський спосіб, не внаслідок вуличних боїв. Це тактика несприйняття чогось культурного, антикультурні погляди. Нацисти так не знущалися з міст, як це було зроблено зараз. Під час Другої світової війни Маріуполь так не постраждав, як зараз.
Чи була можливість вивезти з Маріуполя культурні надбання?
24-го такої можливості вже не було. Ніхто не очікував такого, а для того, щоб перевозити, наприклад, музейні експонати, потрібні відповідні накази міністерства, розпорядчі документи. Таких документів не було і відповідальність за перевезення цих цінностей на себе без документів ніхто не брав.
В нас була не дуже приємна ситуація в 2014 році, коли з Художнього музею були вивезені картини в Крим, де була виставка. Вони не повернулися до травня, і потім була ситуація з директором, яка начебто мала передбачити цей воєнний конфлікт і повернути картини, але не зробила цього. Була судова справа, яка закінчилася не на користь директора. Згадуючи цей приклад, ніхто не наважився взяти на себе відповідальність без документів вивезти експонати.
Фото: Укрінформ
