Про активних українців
Ми проаналізували всі наші опитування і дійшли до висновку, що в Україні є приблизно 10% людей, які стверджують, що за останні рік-два включалися до різного виду політичної активності. Йдеться про підписання петиції, участь у мирних зібраннях, подання скарги до місцевого самоврядування тощо. Щоб порівняти Україну зі стабільними західними демократіями, почали дивитися, яким чином ці показники політичної участі співвідносяться. І ми побачили, що є різниця між нами і Заходом щодо типу політичної активності. Зокрема на Заході 60-70% населення підписують петиції, в Україні лише 15% громадян користувалися цим інструментом. У мирних зібраннях і демонстраціях беруть участь 7-8% українців. У європейських країнах цей відсоток був трохи вищий, але не на багато. Якщо подивитися на такий показник, як членство у політичних партіях, що теж є ознакою активності, то тут Україна не відрізняється від інших держав. Близько 5% громадян і в Україні, і в країнах Європи долучаються до участі у політичних партіях.
Тобто не можна сказати, що українці є тотально пасивними щодо всіх можливих форм політичної участі, аніж жителі західних демократій. Але ми відстаємо в такому показнику, як потенційна активність. Йдеться про людей, які навіть якщо останнього року до політичної активності не вдавалися, але вони є зацікавленими у суспільному житті, цікавляться політикою і в разі чого готові присвятити свій час, щоб вийти на протест проти певного рішення влади, яке вони вважають шкідливим для країни. Під час опитування, близько 60% українців відповідали, що вони політикою не займаються, їм це не цікаво і вони не будуть брати участь у громадському житті. Теоретики політичної культури пишуть, що дуже важливо, скільки є потенційно активних людей.
Про петиції
З одного боку, українці мають велику недовіру до органів влади. Як наслідок — люди думають, що вони самі не в змозі вплинути на ситуацію в країні. Також думають, що підписання петиції нічого не змінить. Люди переконані, що політичні еліти корумповані і навряд чи петиція матиме ефект. Тому вирішують не брати в цьому участі, хоча є чимало прикладів того, як петиції і діяли, і не діяли.
У Львові був кумедний випадок, коли одна частина містян активно підписувала петицію про знесення пам'ятника Францу Ксаверу Моцарту, а інша частина — активно підписувала петицію про його збереження. Місцеві депутати розглянули на засіданні це питання і вирішили зберегти пам’ятник. У Києві свого часу дуже жваво обговорювалася будівля Театру на Подолі, а тепер всі ходять в цей театр і питань не виникає.
Читайте також: 30 років Незалежності: чим пишаються українці й на що сподіваються у майбутньому
Водночас такі сумніви у неефективності петицій не безпідставні. Була цьогоріч петиція про звільнення заступника голови офісу президента Олега Татарова. На що президент відповів, що це не передбачено законодавством. Такі ситуації додають важелів, чому люди не користуються цим інструментом.
Про мирні зібрання
На мирних зібраннях залучені люди з двох сторін — з одного боку є протестувальники, з іншого — ті, хто має реагувати на мирні зібрання. Часто до революції доводить не те, що люди хочуть подібним чином діяти, а закритість органів влади. Якщо люди вийшли проти забруднення ставка в їхньому селі і селищний голова йде на зв’язок та вживає дій, щоб знизити суспільну напругу, тоді вдається ситуацію вирішити мирно. Якщо суспільство відповіді від влади не отримує, це викликає відчай і тоді включаються силові методи.
Про членство в партіях
В Україні люди не сильно охоче йдуть у партії. Це наслідок недовіри людей до всіх політичних інституцій. Але тут справа не лише в Україні, а і в загальних трендах у західних демократіях. Наприклад, кілька десятків років спостерігається зменшення явки на виборах у цивілізованих країнах. На Заході рівень недовіри не сягає таких великих масштабів, як в Україні, але це тренд, що люди не включаються до громадського життя шляхом членства у політичних партіях.
Про історичні чинники пасивності
Дослідниця Ірина Рева у своїй книзі "По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору і сталінських репресій" дуже добре описує, як Голодомор і репресії у частини українців зламали волю до опору і віру у власну можливість впливати на ситуацію. При чому йдеться про вплив на місцеву владу, коли умовно твій сусід у селі формує списки куркулів. А потім люди під час Голодомору опиняються на межі виживання і рушаться моральні орієнтири. І так виникає велика недовіра між людьми і недовіра до місцевої влади. Ця недовіра передається з покоління в покоління. Вплив цих історичних травм поступово проходить, але це те, з цим ми досі маємо вправу.
За даними Фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва від серпня 2021 року, в Україні є близько 24% українців, які вірять у свою спроможність впливати на стан справ в Україні. Майже 70% вважають, що вони особисто не можуть вплинути на це. Оця невіра в свою здатність щось змінити — це те, що заважає бути українцям потенційно активними, тобто стати тими людьми, які за потреби активізуються. В той же час, в Україні, окрім 10% активістів, є прошарок людей (це 30% молоді), які кажуть, що ми не брали участі у цих формах політичних активностей, але ми зацікавлені. Це ті люди, які активізуються упродовж наступних років.
Фото: activecitizens.in.ua
