Зала Імен у Яд Вашем. Фото: yadvashem.org
На 1 січня 2022 року офіційно в Україні визнано понад 2700 Праведників народів світу
14 травня – День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. За даними деяких джерел, за кількістю людей, які отримали почесне звання Праведників народів світу, Україна на 4 місці – після Польщі, Нідерландів та Франції. Про що статистика свідчить?
Це кількість почесних звань, які Яд Вашем (ізраїльський національний Меморіал Катастрофи (Голокосту) та Героїзму. Розміщений на західному схилі гори Герцля в Єрусалимі, на висоті 804 метрів над рівнем моря. Складові Меморіалу – науково дослідний Інститут, візуальний центр, бібліотека з архівами, видавництво і освітній центр – "Міжнародна школа / інститут досліджень Голокосту" – ред.) за весь період існування надав людям, які рятували євреїв у роки Другої світової війни. Насправді, ця статистика відображає лише стан наших знань і не більше. І Яд Вашем постійно підкреслює, що не треба виводити якісь країни на перші чи на останні місця. Ця статистика відображає лише те, що ми знаємо. Бо впродовж тривалого часу, в період існування комуністичного режиму, коли СРСР не мав дипломатичних відносин із державою Ізраїль, інформація про людей, які рятували євреїв у роки Другої світової війни, була невідома Яд Вашему. Крім того, самі врятовані люди могли померти за цей період. Ті, хто врятував євреїв, теж могли померти. Тобто, із 1953 року як функціонує Яд Вашем і до 1991-го, це майже 40 років, інформація із території Радянського Союзу, в тому числі із УРСР, не потрапляла у Західний світ. Відповідно, величезна кількість людей, які би могли отримати це почесне звання, його не отримали.
Величезна заслуга в тому, що така велика кількість українців отримали це почесне звання Праведників народів світу, належить активістам української єврейської громади. Наприклад, Іллі Левітасу, який дуже багато зробив для того, щоб громадяни України були відзначені цим званням. На сьогодні ми маємо більше 2700 – це станом на 1 січня 2022 року. Але пошукова робота триває, документуються нові факти. Документи відправляються в Яд Вашем. Інститут перевіряє, збираються відповідні комісії, ухвалюються рішення і щороку декілька людей отримують це почесне звання. Ці люди, зрозуміло, навряд чи живі, але це почесне звання отримують їхні прямі нащадки.
Голокост, цілеспрямоване винищення єврейського населення під час Другої світової війни відбувався на всій території України, чи була якась відмінність?
Я б не сказав, що була певна відмінність між тими, хто населяв і допомагав євреям. Тут була певна відмінність у тому окупаційному режимі, який нацисти та їх союзники встановили на території України. Ми мусимо пам'ятати, що різні регіони України перебували у різний час під різними окупаційними владами. І тривалість окупації теж була різною. Наприклад, якщо ми беремо найсхідніші регіони України, то період окупації там був найкоротший. А якщо Західні області України, то період окупації був найдовшим. Відповідно, нацисти мали значно більше часу для того, щоб чинити свої жахливі злочини. По-друге, я вже говорив, це різний характер окупаційних режимів. Наприклад, Закарпаття до 1944 року – це була частина Угорського королівства. Там діяла суверенна угорська влада, Угорщина була сателітом Німеччини. Лише після повалення режиму Хорті, приходу до влади так званих салашистів, угорський уряд пішов на знищення єврейського населення. До цього закарпатські євреї жили абсолютно в іншій ситуації, ніж, наприклад, євреї у сусідній окупованій Галичині. Тобто, передусім це визначалося режимом окупації і тією окупаційною владою, яка чинила цей терор.
На сайті Суспільне новини є дуже цікавий матеріал про те, як українці допомагали єврейському населенню у маленькому містечку Шаргород, де євреїв до Другої світової війни у відсотковому відношенні було більше, ніж українців – до 80%. І ті нечисленні українці якраз допомагали вижити цим єврейським родинам. Наскільки оця емпатія, попри небезпеку, робила українців такими відважними?
Я можу сказати, що таких історій насправді безліч. І не тільки у маленьких містечках. У маленьких селах, у великих містах, і у таких урбаністичних центрах як Київ – це теж відбувалося. Просто ми дуже мало знаємо. Ми збираємо цю інформацію, ми намагаємося сісти в останній вагон поїзда, який вже давним-давно пішов. Якби ця інформація збиралася у 50-ті, хоча б 60-ті, 70-ті роки, то ми б знали значно більше таких історій.
Бути євреєм і відверто про це заявляти у СРСР було небезпечно
Але це вже був період "розвинутого" соціалізму – як фіксували.
Це, по-перше, був період "розвинутого" соціалізму. По-друге, це був період складних взаємних відносин із державою Ізраїль, коли (у Радянському Союзі – ред.) великою мірою бути євреєм і відверто про це заявляти було навіть небезпечно. Радянська ідеологія офіційно не визнавала Голокост як трагедію, і розглядала все це в рамках "великої перемоги", або великої трагедії радянського народу в роки "великої вітчизняної війни". Тому, повертаючись до емпатії, тут скоріше питання до психологів. Я не знаю, яким набором якостей, яку життєву школу чи школу виховання, яким набором генів мусить володіти ця людина, щоб виявляти такі високі людські якості.
Чи може це бути свідченням загальної спокійної атмосфери, у якій жили українці і євреї до Другої світової війни?
Певною мірою. Є певні закономірності, що люди радше готові допомагати знайомим, тим людям, яких вони знають. Тобто, легше допомагати людині, яку ти знаєш візуально, можливо, навіть не знаєш по імені. Значно легше допомагати дітям. Діти завжди викликають емпатію. Також викликали емпатію радянські військовослужбовці, які тікали із полону і до них ставилися як до захисників, яким треба допомогти. Тобто, є певні загальні речі, хоча вони не завжди спрацьовують. Плюс, дуже часто траплялися романтичні історії, коли людина, яка рятувала, закохалася в людину, яку вона рятувала. Потім після війни укладалися шлюби і таким чином формувалися щасливі родини, які були засновані в такі темні роки. Тобто, це насправді складне питання, воно виходить за площину суто історичної науки. Але певні такі закономірності були.
Андрій Руккас. Фото: uacrisis.org
Найкраще документальне підтвердження – свідчення самих врятованих
Яким чином держава Ізраїль знаходить цих людей? Які потрібні факти, документи, щоб довести, що ця людина рятувала євреїв під час війни? Наскільки це складний процес?
Це складний процес. Держава Ізраїль, інститут Яд Вашем верифікує документи, які йому присилають із тих країн, де відбувалися акти порятунку. Там виписані дуже чіткі критерії, хто може отримати це почесне звання. Обов'язково під час порятунку людина мусить усвідомлювати, що вона рятує євреїв. По-друге, вона не повинна бути із врятованим у прямих родинних стосунках. Тобто, вона мусить рятувати чужу людину-єврея. Вона мусить усвідомлювати небезпеку. Причому треба зазначити, що окупаційний режим в Україні та у Східній Європі в цілому був набагато жорстокіший, ніж окупаційний режим у Західній Європі. Тобто за той самий, з точки зору нацистів, "злочин" у Західній Європі могло бути тюремне ув'язнення як покарання, а у Східній Європі міг бути розстріл. І не тільки людини самої, а й членів її родини. Тобто, мусить бути усвідомлення, що людина робить щось таке, за що окупаційна влада може вбити її та навіть членів її родини. Далі, це мусить робитися без жодного інтересу, передусім фінансового, або релігійного, без ідеї навернення в якусь іншу релігію. Ця сума факторів мусить обов'язково бути присутня і це має бути документально підтверджено. Найкраще документальне підтвердження – це свідчення самих врятованих. Але чим далі, тим менше тих людей, які пережили Другу світову війну і Голокост. Тому на сьогоднішній день уже збирається інформація про людей, котрі рятували, яка може бути підтверджена показами свідків, сусідів тощо. Тобто, чим далі рухається час, тим важче буде збирати ці підтвердження факту порятунку. Насправді, є величезна кількість інформації, історій про людей, які рятували євреїв. Вони відправлялися у Яд Вашем, але не всі ці люди отримали високе почесне звання Праведників народів світу. Тому, наприклад, Ілля Левітас вирішив заснувати українське – Праведники України. І ті люди, які не отримали звання Праведників народів світу від держави Ізраїль, отримували почесне звання Праведник України від громадської організації тут в Україні. Є у нас ще таке почесне звання, як Праведник Бабиного Яру. Це більше київська історія. Там менші критерії, і там людина отримувала це звання за один факт порятунку, підтверджений певними документами, які, можливо, не завжди були достатніми для держави Ізраїль.
Відомо, що українські родини часто рятували дітей. Забирали їх до себе, давали інші імена, прізвища і навіть, задля порятунку, формально їх перехрещували. Наскільки це зараз заважає тим свідкам це підтвердити?
Це залежить від того, що робили із цією дитиною в родині. Якщо після завершення Другої світової війни цій дитині розповіли про це, то вона знала, хто вона є насправді і жила повноцінним життям. Але якщо дитині цього не розказали, то яке джерело інформації, щоб дізнатися про акт її порятунку? Тобто тут залежить від конкретної персональної історії.
У цього злочину немає терміну давності
Наскільки держава Ізраїль, на ваш погляд, зараз зацікавлена, щоб знаходилися ці люди, навіть якщо їх вже немає, щоб вони були зафіксовані в історії як Праведники?
У цього злочину, вчиненого нацистами під час Другої Світової війни, немає терміну давності. Так само немає терміну давності у пошукової роботи і відзначенні героїчних людей, які рятували євреїв. Тому держава Ізраїль буде це робити доти, доки вона буде існувати.
Наскільки Україна допомагає Ізраїлю в цьому?
Тут процес двосторонній. Не може бути відзначення інституту Яд Вашем без роботи українців на місцях. Держава Ізраїль не може подати якийсь запит чи прислати сюди своїх емісарів, щоб вони проводили якусь пошукову роботу. Цю пошукову роботу на місці проводять українці.
Росія активно втручається у процес верифікації документів і ухвалення рішень
Наскільки Росія, як країна-спонсор тероризму, може бути зацікавлена в тому, щоб цей процес не тривав?
Росії дуже важко зупинити сам процес пошуку. Але вона, звичайно, активно втручається в той період, коли відбувається верифікація документів і ухвалення рішення. Втручається різними способами – створенням громадської думки через проплачених журналістів, через певних проплачених дослідників, створюючи відповідну атмосферу, наприклад, щодо митрополита Андрея Шептицького.
