"Це мій вибір". Історія Дениса Коваленка, який 18-річним пішов захищати Україну

"Це мій вибір". Історія Дениса Коваленка, який 18-річним пішов захищати Україну

Коли 2014 року почалася війна, Денису Коваленку з Алчевська на Луганщині виповнилося одинадцять. В його рідне місто прийшли російські окупанти. Все українське навколо Дениса винищувалося. Але критичне мислення Дениса все одно брало гору.  Потрапивши до Харкова, він побачив, як насправді живуть в Україні, як ставляться до людей з окупованих територій – із розумінням та бажанням допомогти. Денису дуже сподобалася тамтешня загальна атмосфера. Хлопець вступив до  одного з харківських "вишів". Але і року не провчився, як почалося повномасштабне вторгнення. Денис у свої 18 років пішов захищати Україну. Звільняв Харківщину, мріє очистити від окупантів і рідний Алчевськ. Денис Коваленко розповів свою історію Українському Радіо. 

0:00 0:00
10
1x

Денис Коваленко. Фото з особистого архіву Дениса Коваленка

"Референдуму не було, був театр"

"Я родом з міста Алчевськ. Це місто на Луганщині, найближче до Луганська велике місто. До війни Алчевськ був непоганим містечком – промисловим куточком Донбасу. Я своє місто люблю. 

Жив усе життя я з бабусями. Вони вже дуже старенькі і до політики майже ніяк не дотичні у звʼязку зі станом здоровʼя та віком. З дитинства з мамою спілкувався, але дуже рідко. Зараз вона десь подорожує по Росії і я з нею не спілкуюся десь півроку чи рік. Є у мене також батько, але з ним я також з дитинства майже не спілкувався. Сам він на початок війни був у Маріуполі. А після цього нічого про нього не чув. 

Мені було 11 – перший день, коли це трапилося, він нічим особливим не запамʼятався. Моменти були, що прапор вивісили на міськвиконкомі, він недалеко від мого дому. Там взагалі повісили чорний прапор зі скелетом, як у піратів. Бабуся тоді хотіла піти до нашого Лиманського ринку, побачила це, здивувалася і пішла через це додому. Уся моя сімʼя, як би вона зараз не любила Росію, на жоден референдум не ходила, не голосувала, щоб була Росія. Референдум проходив таким чином, що у кабінеті зібралися 20 з чимось людей, котрі підтримували Росію і котрі нібито висловлювалися від усього народу. І от ті 25 людей сказали, що ми бажаємо бути Росією і ніби представили собою міста-мільйонники, як Донецьк, Луганськ та моє місто Алчевськ. Я чесно кажу, що референдуму не було, був театр, а якби був, то нічого б не вийшло. З міст почали виїжджати люди, населення почало скорочуватися. Я, малий хлопчик,ходив до школи, то не дуже що бачив, а мої батьки , котрі працювали на заводі, побачили, що там уже не вистачало людей. Почали закриватися комбінати у Алчевську. Було 7 доменних печей, а в деякий час працювала одна піч. Це і корупція вплинула, і нестача майстрів", – розповідає Денис Коваленко. 

"З 2014 року нашої мови вже більше не було"

З часом життя в рідному Алчевську ставало все гірше і гірше. Економічна ситуація залишала бажати кращого. Незалежного бізнесу не було, будь-які потуги створити власну справу натикалися на вимоги сепаратистів "ділитися". 

"У моєму місті сепаратист на ймення "Мозговий" влаштовував рекет бізнесів. Казали усім підприємцям, щоб вони віддавали частину грошей від бізнесу, продуктів для населення. Але насправді ці продукти, гроші були у іншому місці. Це були просто рекетири. Було багато людей, які пішли до так названого "ополчення" (ми зараз її називаємо сепаратистами). 

Відмінили українську мову, її більше у моїй школі не викладали. Мови не було, українська література викладалася, але це було не в усіх школах. Я навіть не памʼятаю, чи вносили цей предмет до нашого атестату, котрий мені видавали. Ні мої бабусі, ні мої рідні ніколи не розмовляли українською, тому єдине, де я її приймав до свого серця, це або початкова школа, або телевізор, де я дивився мультики, якісь фільми. У дитинстві тоді будо все державною мовою, українській, а вже після 2014 року все почало мінятися на російське телебачення, нашої мови там більш  не було". 

Нестиковки в антиукраїнських розповідях

Денис Коваленко зізнається, що російська пропаганда добряче вплинула і на його дитячий розум. До 14-річного віку він вірив усьому, про що говорили рідні, знайомі та окупантське телебачення.  Але згодом хлопець почав помічати нестиковки в україноненависницьких розповідях: 

"Я почав дивитися деякі новини, котрі були незаблоковані на наших територіях, тому що місцеві провайдери блокують українські сайти, доступ є лише до російського, тому і правди не побачиш. Але не усі ресурси їм вдавалося "замкнути" й там я подивився, зрозумів, що не може бути так, як вони пишуть. 

Наприклад, обстріляли село. Я побачив відео, як сепаратисти мінометом крили село. Я знаю, як працює міномет: просто як поставиться, так і летить, упаде на село, то так і буде. Якщо такий снаряд падав на село, то вони починали писати, що це робить Україна, кидали фото. І навіть, якщо зараз ці ресурси відкриті, якщо там будуть відкриті коментарі, то ми побачимо, що люди будуть писати, що ця діра в будинку зроблена зі сторони Росії, де стоять так названі ополченці. І ніяк цю дірку не могла зробити Україна. Отак потроху я дійшов до деякого нейтралітету". 

"Казали, що мене проганятимуть, а мені навпаки допомогли"

У випускному класі Денис Коваленко закохався. Його дівчина Євгенія мала прогресивні погляди, не бачила свого майбутнього в  окупованій Росією так званій ЛНР. Щоб розпочати нове життя, відразу після закінчення школи дівчина переїхала до Харкова. З нею залишив Алчевськ і Денис: 

"Взагалі вона, як і її сестра хотіла поїхати закордон вчитися, працювати і жити. Для цього їй треба було спершу переїхати в Україну з окупованих територій, пройти тут навчання саме в університеті імені Каразіна, бо він видавав диплом, котрий визнавався в Європі. І вона бажала, як і її сестра, поїхати до Німеччини. Але навіть до початку повномасштабної війни, коли ми сюди вдвох приїхали, ми цю думку відкинули, бо нам тут дуже сильно сподобалося. Ми вирішили, що в Німеччину ми не поїдемо, хіба що відпочити. Жити ми збиралися тут, сподобався нам Харків. Я розумію, чому усі харківʼяни люблять своє місто. 

Я вирішив вступити на хімфак, але дуже смішно, бо хімію я здав найгірше з усіх екзаменів. Я її найгірше знав. Цей вибір був лише для того, щоб якби я поїхав за своєю нареченою в Німеччину, ця професія мала бути там більш затребуваною. Якщо б я пішов на психолога, я б не зміг працювати у Німеччині, це не було б корисним, а хімфак – це був вибір, який я міг би застосувати у будь-якій державі. Але проблема була в тому, що я погано знав хімію і вивчати її взявся за 3 місяці до екзаменів в Каразіна. Я вивчив, здав іспити і вступив, навчався.  

В мене відкрилися очі. Як мені завжди казали: "от, приїхала людина з окупованого Луганську до Харкова, наприклад. Цю людину там побʼють, ніхто її там не чекав, вона нікому не потрібна і взагалі, хай молиться, щоб не вбили". Ось таким чином мені приводили приклад усе життя і я не розумів, що можу сюди взагалі повернутися. 

Насправді ж тут дуже добре ставилися:  допомогли з документами, дали житло. Мені казали, що мене звідси будуть проганяти, а мені навпаки допомогли. Пільг я мав більше, ніж люди, які прожили тут усе життя, і навіть в деякому сенсі було більше можливостей на час, коли я сюди приїхав, ніж у моїх одногрупників чи знайомих". 

Не завершивши перший курс  хімічного факультету Харківського національного університету імені Каразіна, Денис Коваленко вирішив підписати контракт з армією. Він завжди мріяв бути військовим. Коли ж зрозумів, що його майбутнє в Україні, захотів втілити задум у реальність. Тим більше, хлопець усвідомив, що повернути рідний Алчевськ можна буде лише силовим шляхом. 

Фото з особистого архіву Дениса Коваленка

"Хвилювалися, що я міг бути "засланим козачком"

В кінці грудня 2021 року,  ще до початку повномасштабного вторгнення, Денис Коваленко прийшов до Центру комплектування з твердим наміром стати військовим.

"У військкоматі мені дуже довго відмовляли. Мене курував Костянтин, гарний чоловік, який мені допомагав, знаходив людей з різних частин, щоб на мене подивилися. Їм я дуже подобався, підходив, але коли вже був зв'язок з командиром частини, то командир, яка б вона не була, відмовляв. Бо хвилювалися, що я міг бути "засланим козачком" з Луганська. Хвилювалися, що я працював на сепаратистів. Хоча мене перевіряла СБУ, розвідка кожної з цих частин, потім ще приїжджала інша розвідка окремо з військкомату. 

28 лютого мене вже мали забирати у 92 бригаду, а війна почалася 24. Я не хотів чекати 4 дні, пішов у перший день. Мене узяли. 

Прокинувся я о 4:50, як і всі. Вже на вулиці починало  світати і перше, що запамʼятав, – це як сильно плакали дівчата у гуртожитку, усі спускалися, усі були перелякані, телефонували своїм рідним, у всіх був цей страх. Сам був спокійний, мене це чомусь не злякало, зателефонував рідним, але з ними звʼязку не було. Я зателефонував своїм друзям, котрі живуть в Алчевську. Вони підтримують Росію, тому я з ними спілкування припинив. Вони дуже раділи, кричали, що "наші танки по Києву катаються", тож з ними спілкування не вдалося. Лише один мій товариш з Алчевська підтримував Україну, з ним я поспілкувався більш-менш. Він мені побажав успіху та бути обережним. Взагалі відмовляв, щоб я ішов воювати, але я йому сказав, що це мій вибір, і жодного іншого я для себе не бачу.  

Дотелефонуватися до свого куратора я зміг лише о 6 вечора, він мені сказав, де вони знаходяться, куди мені треба прийти. Там часу багато не зайняло щось оформлювати, я хвилин 15 посидів і за мною приїхав автобус, який відвіз мене до військової частини". 

"До вересневого контрнаступу в нас був "курорт"

Денис Коваленко не був повним новачком у військовій справі. Окупанти в Алчевську відкрили кадетський корпус, щоб знайомити молодь з азами ведення війни. Готували майбутніх солдатів для війни проти України. Там Денис і познайомився з основними видами зброї. Після початку повномасштабного вторгнення отримані знання хлопець успішно застосував проти тих, хто йому їх надав: 

"Жодні знання не замінять бойовий досвід. Скільки бачив та чув історій, що хлопці довго навчалися, а тоді приїхали на передову і тільки тоді почали розуміти, що треба робити. Мінімальні знання мені були потрібні тільки для того, щоб я не застрелив себе чи своїх друзів. Усе, що у нас було до вересневого контрнаступу, усе ми називаємо  у своєму випадку, курортом. 

Оборона Харкова. Ми приїхали на окружну міста і зайняли місце  трохи лівіше траси, котра вела на Дергачі, звідки мав їхати ворог. Ворог до нас так і не поїхав, він завернув ліворуч. Тому ми тоді з ворогом обличчя до обличчя так і не зустрілися. Вони крили нас мінометами тільки, безперервно місяці два, не дуже щільно, але прилітало. Але у нас молодці хлопці, відбили їх від Харкова. Ми були дуже обурені, що ми у цьому участі не беремо, що стоїмо на окружній. Писали рапорти, що "відправте нас далі, відправте, щоб ми допомагали". І рапорти подіяли. Нас з хлопцями відправили через 2 місяці під Балаклію. Селище Пришиб, з нього був вибитий ворог і ми зайняли посадки перед цим містом до міста Вербівка. Воно впритул знаходиться до міста Балаклія. Тому зайти в Вербівку було те саме, що і зайти в Балаклію. Єдине, що їх розділяло, – місточки маленькі, які рашисти підірвали, коли відходили, але це нас не дуже затримало. В той же день хлопці заходили в Балаклію". 

Ворожа артилерія знищила своїх же солдатів

Вперше ж довелося впритул зустрітися з ворогом у селищі Підлиман на Харківщині. Тоді була висока вірогідність сумного сценарію, але Денису пощастило: 

"Ми в перший день підійшли до ворога з розвідкою. Ішли ми до нього через болото, тому виходили повністю до шиї мокрі, з втопленими автоматами, телефонами. Слава Богу, що ні у кого не заклинила зброя, нічого не трапилося. Зайшли до села, на виході їхав рашист на мотоциклі, ми з хлопцями на нього стрибнули. Він віз на вкраденому мопеді пиріжки. Як зʼясувалося, на нас 40 людей зробили засідку, тому він їм за нашою спиною віз пиріжки. А ми з ними просто розминулися. Він нам все розповів, ми підняли дрон, подивилися, де у них техніка. Зрозуміли з хлопцями, що назад у нас шляху не буде, бо нас там зустрінуть. Вдруге ми вже не зможемо так акуратно обійти. Ми вирішили, що треба заходити у селище і тут почалися бійки. Перша знищена техніка, перші вбиті рашисти, полонені. У нас, на жаль, також була одна втрата. 

Але селище ми взяли. Пʼять діб тримали у ньому оборону. Пʼять разів, був наступ танків, два з котрих були знищені. Загальну кількість мертвих рашистів ніхто не рахував, бо більша частина була розкинена по посадках, їх дуже швидко почали їсти собаки. У цьому оточені перемогти нам допомогла "руска артилерія". Я та ще 2 моїх побратими викликались чекати групу ворога, оці 40 людей, котрі мали зайти до нас у спину. Ясна справа, ми б від них не відбилися, просто ми б встигли дати сигнал хлопцям, котрі ведуть бій у селищі, що ворог наступає. А самі чи загинули б, чи встигли б дійти до хлопців. І коли вони вже були близько, мали відкривати вогонь, наш сектор почала крити російська артилерія. Всю ніч вони били своїх рашистів. Арта знищила ворога, який бажав на нас вчинити засаду". 

Після успішного контрнаступу на Харківщині, Денис Коваленко потрапив під Кремінну у Серебрянське лісництво. Там було накопичено дуже багато російської артилерії, від якої і постраждали хлопець із побратимами. В цей період він уже був успішним кулеметником.

Фото з особистого архіву Дениса Коваленка

Не втрачає  надії повернутися на передову

"Ми мали штурмувати позиції ворога, бо якраз за 2 дні до цього нас штурмував ворог, цей штурм ми з хлопцями відбили, де якраз мене хлопці хвалили – зміг знищити пару ворогів. Сам цьому не був радий. Якраз ми подумали, що вони зараз ослаблені, треба йти їх штурмувати. Наказ такий прийшов. Коли ми стали в рядочок, котрим мали штурмувати ворога, під дерево, де ми скупчилися, прилетів снаряд, а точніше в саме дерево. Через це хлопців посікло осколками, хтось, на жаль, загинув, а я отримав контузію. Зовсім не тяжке поранення, яке проте викликало у мене непрості наслідки у вигляді великих проблем з зором, які зрештою можуть призвести або до повної сліпоти, або сліпоти одного ока. Після контузії хлопців почали евакуйовувати. Я від евакуації відмовився, зі мною в окопі сидів побратим. Ми чекали, що зараз піде ворог, раз така нагода трапилася, але ворог не йшов. Товариш побачив, що я трохи "тухну", і він сказав, щоб мене також евакуювали.

Я прибув до шпиталю, там мене почали прокрапувати, стан у мене після контузії був непростий. Це дуже сильний тремор, незрозуміле становище. Звичайна контузія, вона є у кожного, хто воював. У Львові мені сказали, що у мене проблеми з оком, але я сказав, що не буду лікуватися, що хочу повернутися до хлопців. І так я приїхав до Харкова. Після Нового року прокинувся і бачу, що у мене різко став гірший зір. Мені хотіли дати статус обмежено придатного, але я відмовився, бо це викличе питання потім, коли я захочу перевестися назад до хлопців. Я на той час був впевнений і іншого варіанту не бачив, що я до хлопців обовʼязково повернуся, коли підлікуюся".

Після військово-лікарської комісії Дениса Коваленка тимчасово перевели в медичний пункт частини. Там його навчили і хлопець почав допомагати побратимам з підготовкою документів,  з іншими медично-правовими та фінансовими питаннями. Роботи у Дениса Коваленка зараз дуже багато. Фактично він виконує обовʼязки офіцера, але необхідного звання та вищої освіти для цього поки не має. Тож документально перевести хлопця на цю посаду неможливо. Його це не надто зачіпає, адже все ще не втрачає надії повернутися до побратимів на передову. Щоправда, поки проблеми із зором лише поглиблюються. 

Після війни Денис Коваленко хотів би отримати цивільну професійну лікаря-психіатра. Каже, тільки зараз зрозумів, на стільки це важливо для суспільства  і цікаво і для нього. Після перемоги мріє також зіграти весілля зі своєю коханою Євгенією у звільненому Алчевську. Денис впевнений, що  його рідне місто рано чи пізно знову стане українським і заздалегідь дякує тим військовим, які наближають цей день. А в короткострокових планах – просто зареєструвати шлюб…