Ілюстративне зображення із сайту Pixabay
"Сам факт запровадження воєнного стану передбачає обмеження низки прав і свобод"
― Чи спостерігаєте під час воєнного стану якісь зловживання щодо обмеження прав людини?
Сам факт запровадження воєнного стану передбачає обмеження низки прав і свобод. Таке обмеження є виправданим і легітимним. Якщо взяти Загальну декларацію прав людини, що була ухвалена ООН цього дня 75 років тому, вона включає 30 статей щодо різних наших прав і свобод. І серед них є лише два права, які не можна обмежувати в жодних обставинах, навіть якщо йде війна ― це заборона катувань і заборона рабства. Для нас як правозахисників важливо стежити, щоб влада не забрала у нас більше, ніж це потрібно. Безпекова ситуація в країні змінюється. Війна вже триває десять років. Якщо вона триватиме ще десять, то ті чи інші обмеження, які були абсолютно виправдано запроваджені 24 лютого 2022 року, зараз викликають певну критику. Наприклад, у контексті доступу до інформації. Було заблоковано дуже багато реєстрів, зокрема реєстр судових рішень, але потім, за декілька місяців, коли російські війська були відкинуті з півночі України, все-таки продовжували працювати демократичні інститути і медіа. Це право доступу до інформації є дуже важливим. Ми бачимо, що повернулося електронне декларування майна чиновників. Тому що війна війною, а нам потрібно протидіяти корупції, тож маємо порушувати ці питання і шукати баланс. Наприклад, якщо говорити про свободу слова, то журналістська спільнота постійно порушує питання про те, які обмеження вводяться для журналістів для роботи на лінії фронту. Ми пам’ятаємо конфліктну ситуацію, коли був звільнений рік тому Херсон і туди поїхали журналісти, які фільмували перші моменти звільнення міста, щасливих людей. Але потім цим журналістам сказали, що їх позбавлять акредитації, тому що вони порушили якісь правила. Отже, цей баланс є дуже хитким, він залежить від ситуації та зовнішніх обставин. Обмеження, які є зараз, можуть зняти пізніше. Наприклад, у плані свободи слова зараз критикується "Єдиний телемарафон", який багато людей вже просто припинили дивитися. Можливо, треба потроху "відкручувати крани" і давати більше свободи у певних аспектах. І звісно, суспільство має це обговорювати.
"Оновили керівництво комітету зі свободи слова в парламенті, де раніше був одіозний Шуфрич"
― У яких аспектах потрібні найнагальніші зміни?
Це блок базових свобод і свободи слова. Я вже згадувала про існування "Телемарафону", який, на нашу думку, є невиправданим сьогодні. Ще рік тому ми проводили опитування журналістської спільноти: із понад 120 журналістів дві третини сказали, що "Марафон" є формою цезури і має бути припинений. Але минув рік, а він і досі не припинений. Проте сталися зміни ― учора оновили керівництво комітету зі свободи слова в парламенті, де раніше був одіозний Нестор Шуфрич. Сподіваємося, зараз це буде перезавантажено. Також йдеться про доступ журналістів до лінії фронту, особливо на півдні. Якщо ми говоримо про свободу слова, то це робота журналістів у Верховній Раді ― парламент має стати більш відкритим для роботи журналістів. Звісно, ми розуміємо аргументи, чому зараз не відбуваються онлайн-стріми і трансляції засідань парламенту, адже ворог не має знати, коли засідають депутати, бо вони можуть стати мішенню. Але ситуація змінюється. За цей час Київ став набагато захищенішим містом, ніж раніше. Тому, вочевидь, можуть бути переглянуті певні обмеження, які ще існують.
― Головою комітету зі свободи слова став Ярослав Юрчишин, представник фракції партії "Голос". Чи він висловив свою думку щодо "Марафону"?
Він висловився, що робитиме все залежне від нього, щоб надавати більше можливостей для роботи журналістів та більшої свободи слова. Сподіваємося, що ця поки що декларативна заява буде трансльована у конкретні дії.
― Чи заходи щодо акредитації та погодження журналістських відряджень на південь залишаються перебільшеними станом на зараз?
Ми бачимо, що ця ситуація є неоднаковою на різних ділянках фронту. Найбільші нарікання журналістів викликала співпраця з оперативним командуванням "Південь" та його пресслужбою. Загалом, є проблеми у співпраці та відкритості окремих пресслужб на окремих напрямках.
.jpg)
Тетяна Печончик у студії Українського Радіо
"Механізми ООН із захисту прав людини в дуже багатьох аспектах не працюють"
― У контексті прав людини не можна не торкатися аспекту, що стосується російського вторгнення в Україну.
В Україні окупанти масово скоюють воєнні злочини та злочини проти людяності. У певних злочинах є ознаки геноциду. Це відбувається не лише два останні роки, а ще з 2014-го, коли Росія почала чинити воєнні злочини в Криму і на Донбасі, які у своїй переважній більшості лишалися безкарними. Ця безкарність привела до того, що зло помножилось ― і Україна зараз потерпає від повномасштабної агресії. На жаль, ми бачимо, що міжнародні механізми захисту прав людини, зокрема механізми ООН, у дуже багатьох аспектах не працюють. РФ зараз ігнорує не тільки якісь резолюції, декларації та рекомендації, а й виконання рішень міжнародних судів, які є для неї обов’язковими. Зокрема, маю на увазі два рішення про тимчасові заходи Міжнародного суду ООН. Одне стосувалося Криму, що має бути поновлена робота Меджлісу кримськотатарського народу, дозволена освіта у школах українською мовою ― цього не було зроблено. І друге рішення було ухвалене у березні 2022 року і стосувалося саме конвенції з геноциду ― Міжнародний суд ООН наказав Росії вивести війська з території України, але цього не було зроблено. Проблемою є те, що ці механізми не мають примусу якоїсь форми ― як змусити країну виконати правила. Це величезна криза і виклик. Ми пам’ятаємо, що перед ООН існувала Ліга націй, там також були проблеми, і саме криза всередині Ліги привела до створення ООН. Але сьогодні бачимо, що в Радбезі ООН сидить РФ і все блокує. Отже, потрібно змінювати взагалі архітектуру ООН, і дуже складне питання ― як змусити інші країни на це погодитися.
"Треба стукатися до влади, громадських організацій та міжнародних судів"
― Куди сьогодні можуть звернутися українці на окупованих територіях, переселенці, що втратили домівки ― до органів державної влади чи до європейських судів?
Потрібно звертатися до всіх інституцій, бо вони мають різні важелі та механізми. Якщо говорити про українців, які втратили майно, треба звертатися з метою зафіксувати завданий збиток. Адже формуються реєстри шкоди, і враховуючи масштаби катастрофи, наша країна не може дуже швидко усім усе компенсувати. У принципі це мала б компенсовувати країна-агресорка, але ми можемо чекати репарацій десятиліттями, і багато людей можуть просто не дочекатися. Саме тому завдання ― щоб тут і зараз захищати їхні права, забезпечувати їм захист або принаймні часткову компенсацію. Цей обов’язок покладається на Українську державу. Сьогодні дуже важко, бо йде війна і не функціонує повністю економіка, немає достатньо ресурсів. Але все-таки є певні пріоритетні категорії, тож потрошку ці завдання вирішуються. Треба стукатися до влади, подавати заяви до громадських організацій та міжнародних судів, наприклад, до Європейського суду з прав людини.
