Такої драматургії, як в Україні, в Європі немає, її велич у вмінні простими речами говорити глибоко — Петро Ільченко

Такої драматургії, як в Україні, в Європі немає, її велич у вмінні простими речами говорити глибоко — Петро Ільченко

Такої драматургії, як в Україні, в Європі немає, її велич в тому, що вона вміє простими речами говорити дуже глибоко, але без пафосу, — зауважив в ефірі Радіо Культура Петро Ільченко, режисер-постановник театру імені Франка. Такі побутові комедії, як "Кайдашева сім'я" — надзвичайно всеохоплюючі, це матриця всієї України. І коли кажуть, що у нас соціально-побутова драматургія, цього замало. Є ще елементи романтизму, — додав режисер.  Це було вироблено тоді, коли українська драматургія вступила в етап заборон. І це дало колосальний результат. Як і наш музично-драматичний театр, якого немає більше ніде. Недаремно більшість основоположників світового мюзиклу — Ірвінг Берлін, Джордж Гершвін, Леонард Бернстайн — мали українське коріння. Я бачу в цьому глибоку спадкоємність.

Про українську та світову класику в сучасному прочитанні розповідає Петро Ільченко, режисер і педагог.

0:00 0:00
10
1x

Фото: вистава "Кайдашева сім'я",

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Радіо Культура

 

Нещодавно відбувся 350 показ вистави "Кайдашева сім'я" в театрі імені Івана Франка. Вона увійшла до літопису сучасного театру, як одна з легендарних постановок. Чим сьогодні цікава українська класика в сучасному театрі, в чому рецепт вистав-довгожителів?  Чому, на вашу думку, одна вистава йде сезон-два, а інша живе 16 років на повних аншлагах, як "Кайдашева сім'я"?

Насамперед, має бути глибока літературна основа. Коли больовий комплекс проблем і конфліктів збігається з тими хвилюваннями, які оволодівають великою частиною суспільства. Звісно,багато проблем ми можемо розглянути і на основі світової класики. Але є певні питання і особливості, неможливі без українського вектора: без нашої точності, самобутності і неповторності. Наприклад, "Украдене щастя" — це менталітет Західної України, а саме, Бойківщини. А вже згодом "регіональні" проблеми виростають до світових. Тож вистава довго буде жити тоді, коли больові точки, які вона піднімає, зійдуться з больовими точками великої маси людей, котрі ставлять ті ж запитання. Але навіть й цього замало. Обов'язково має бути ще й художня доказовість в подачі цього матеріалу. Глядач має образно сприймати знакову систему. Один з видатних класиків театру казав: "В театрі дуже важливо, що думаю я, але не менш важливо те, що думають ті, хто прийде на мою виставу". І коли це сходиться, і відбувається симбіоз. Тут мало досконалості володіння професією. Є певна намоленість, угаданість, тонке відчуття. Словом, мистецтво — це божий промисел.

Справді, мають зійтися больові точки, які є у кожного з нас. І навіть своя "Кайдашева сім'я" час від часу виникає в кожній родині. А чи не бентежить вас, що цю виставу сприймають також і як комедію? Йдуть за тими жартами, які звучать?

В повісті є десятки бійок, а в нашій виставі — всього дві. Ми їх уникали, хоча деякі з них неможливо уникнути. Будь-яка проблема починається з атома. Атом у виставі, і атом у повісті — це підміна, фальсифікація. Коли людина робить підміну непомітно. Наприклад, Кайдаш, батько — це бог у сім'ї, але дружина підміняє це поняття простою фразою "ти ж дивися, не напийся", яка звучить на всю округу. Мати підміняє синам невісток, зіштовхує онуків через груші. Ми також в сучасному світі все більше і більше боремося з цим фальсифікатом. У нас фальсифіковані продукти, вода, критерії. Ця побутова комедія надзвичайно всеохоплююча. Я думаю, що "Кайдашева сім'я" — це матриця цілої України. Сфальсифікували вибори — не страшно, переживемо. А воно не пережилося. Клітина, яка змінює свій код, може призвести до зовсім несмішних речей. Я в глядацькому залі бачу різних людей, серед яких є і політики. Покійного Драча я бачив разів шість, бачив Іваничука — це люди надзвичайно високого філософського усвідомлення дійсності. Я спостерігав за їхньою реакцією, їм було зовсім не смішно.

В творі є кілька моментів, які сьогодні здаються не актуальними. Але ви їх привнесли у виставу. Як, наприклад, образ стола. Що означає цей образ в українській культурі? І що означає цей образ для вас, як для режисера? В момент, коли стіл перевертають, і батько кричить "розриваєте хату, розривайте й мене", сучасний глядач думає, що так було колись давно, а нині так не буває.

Образ стола українська традиція поєднала з біблійною традицією. Стіл — це божа долоня, на якій нам Господь тричі на день дає їжу. Стіл — це місце, де ухвалюються важливі рішення, де ми приймаємо гостей. Новонароджену дитину ми теж спочатку кладемо на стіл, ніби богові в долоні. Звичайно стіл — це знак. І перше, що зробив Кайдаш — це стіл. І саме він підняв руку на найсвятіше. Те, що він зробив своїми руками, він сам і розвалив. Тепер сім'ї немає навколо чого об'єднуватися. І хоча він ставить стіл на місце і накриває його, факт відбувся. Він будував сім'ю, і він його зруйнував. Каже: "Був я колись Кайдаш, а тепер маленький Кайдашик". І далі він нищить себе сам. Але почала це нищення Марія фразами "ти напився" тощо. Замість того, щоб зрозуміти, чому п'є Кайдаш. А Кайдаш просто, як батько, не зміг пережити, що діти стали самостійними. А Марія, замість того, щоб зрозуміти і допомогти, як більш тонка і мудра жінка, вона, навпаки, його виставила.

Ще один знак — це повні мішки зерна. Зерно — символ добробуту, те, що об'єднує людей. Хіба ми могли 16 років тому уявити, що зерном можуть навіть воювати, як зараз. Б'ють порти, щоб ми не могли поділитися зерном з іншими людьми. Із маленького зерна люди роблять вселенську біду. І у виставі зерном починають робити межу між двома рідними братами. В дуже простих речах, які запропонував Нечуй-Левицький, і які можна не помітити — велич української драматургії, яка вміє говорити без пафосу. А, навпаки, говорити глибоко, образною знаковою системою.

І ми напевно не дооцінюємо її, оглядаючись на світових драматургів...

Такої драматургії в Європі немає. І коли кажуть, що у нас соціально-побутова драматургія, це не зовсім так. Я б ще додав — з елементами романтизму. Спосіб існування в українській драматургії не так легко схопити. Це було вироблено тоді, коли українська драматургія вступила в етап заборон. А коли дозволялася, то об'єднувала необ'єднувані речі. І це дало колосальний результат. Як і наш музично-драматичний театр, якого немає ніде. Коли його дозволили, він почав використовувати і елементи опери, і оперети, і драми. Недаремно більшість основоположників світового мюзиклу — Ірвінг Берлін, Джордж Гершвін, Леонард Бернстайн — мали українське коріння. Я бачу в цьому глибоку спадкоємність.

Українська класика передбачає, як класичне, так і сучасне прочитання. Це теж саме, за що ми хвалимо Шекспіра…

Але щоб ми не говорили, яку б Італію не грали в "Ромео і Джульєтта", в її основі філософська класична англійська думка. У Шекспіра події в "Гамлеті" відбуваються в Данії, але писав він про рідну Англію. Все одно автор пише про своє. Бо що таке мистецтво взагалі? Мистецтво — це прогноз, на відміну від науки. Наука — це інтелектуальний прогноз, мистецтво — це емоційний прогноз. А емоційний прогноз можливий з точки зору своєї емоції, своєї душі, свого комплексу больових точок. І якщо я візьму американську драматургію чи будь-яку іншу, я все одно пронизаю її своєю емоцією.

Розкажіть, як підбирали акторів для цієї вистави?

Наталія Сумська (Кайдашиха) — це був принциповий вибір. Вистава орієнтована на неї. Без неї була б інша вистава. В даному випадку ми бачимо попадання від бога. З Володимиром Колядою (Кайдаш) всі вистави мають успіх. Актори можуть відбирати енергію, а можуть помножувати, збагачувати і розширювати горизонти. Спочатку ми пробували грати за п'єсою певного автора, але вона не була сприйнята всією трупою. Тоді ми намагалися поєднати і автора, і Нечуя-Левицького, але Нечуй-Левицький "видавив" автора. І тоді почалася колективна творчість, п'єсу ми робили всім театром. Велику свою частину ввели Володимир Коляда, Наталія Сумська, Петро Панчук (ще один виконавець ролі Кайдаша). Імпровізаційні джазові речі додавали Форманчук і Задніпровський. Іноді репетиції — це були суцільні імпровізації навіть без тексту. Якісь речі були абсолютно нестандартні. Адже зібрався колектив джазистів, людей, які вміють і імпровізувати, і вести свою тему, і в контрапункті зводити джазову матрицю.

А чому Ступка не вірив в успіх постановки?

Ступка зіграв у фільмі і був дуже не задоволений цією роботою. Йому здавалося, що цей матеріал не дуже сценічний. В постановку впліталися свого часу і Майдан, і Камасутра, але все це не витримувало перевірку часом.

У виставі звучить і жива музика, і оркестр, і народні пісні, але домінує одна пісня "Налетіли журавлі". Розкажіть, як підбиралася музика до вистави.

Спочатку у нас були великі проблеми із музичним оформленням, бо все, що пропонувалося, не подобалося. Але потім під час одного із застіль Володимир Коляда заспівав улюблену пісню свого батька. І після перших же тактів всі зрозуміли — оце вона і є. І після цього Володимир сказав, що знає, якою має бути й інша музика. Вона мала бути абсолютно іншою. Так і з'явився живий оркестр, і народні пісні. Для врівноваження. Бо у виставі і сміх, і сльози існують паралельно.

Зараз ви працюєте над іще однією класичною виставою — "Житейське море" за Карпенком-Карим. Розкажіть про неї.

Ця вистава створювалася до ювілею Володимира Нечипоренка, її прем'єра відбудеться 7 жовтня.

"Житейське море" вперше виникає в вашій режисерській практиці?

Ні, не вперше. 30 років тому я вже ставив цю виставу. Це улюблена п'єса театру Франка. Цього разу цю п'єсу вибрав сам ювіляр. І якщо раніше я обирав для неї акторів, до в даному випадку актор вибрав мене, як режисера. Це вистава-бенефіс. Це заключна п'єса Карпенка-Карого, хоча він планував тріаду. Але третя частина не була написана. Можливо, це і правильно, що вона не була написана. Адже "Житейське море" — це заповіт Карпенка-Карого про майбутнє театру. Про те, хто зрадить театр, що зруйнує театр, хто будує театр, що порушує театр. Головний герой — це видатний актор, популярний, улюблений багатьма. Але він іде поряд із гріхом. Найбільша проблема "Житейського моря" — це фарисейство. Коли людина не тільки робить гріх, але згодом шукає йому виправдання, філософську основу. Особливо це стосується людей, яким Бог дає талант, бо з них питається потім більше. Ті, хто мають талант, повинні особливо перейматися в цьому житті, бо вони обранці. Це п'єса про величезну відповідальність. В театрі, як і в мистецтві загалом, є золоте правило: якщо можеш цим не займатися, не займайся.

Як історія цієї людини дотична до нашого часу?

В мистецтві надзвичайно важливе питання — критерій. Якщо ти безпринципний, мистецтво починає слугувати нечистому.  Сьогоднішній конфлікт теж через те, що попраний критерій, коли хтось комусь каже, що він нацист, а Америка — територія зла. Є проблеми і у нас, є в Америці, але ж спочатку агресорам треба подивитися на себе. Це теж житейське море, і ми всі на цьому морі. Коли буде критерій, ми почуємо один від одного SOS і прийдемо на допомогу. А коли не буде критеріїв, ми потонемо. Це я хочу нашим сусідам сказати: якщо ви всіх потопите, що далі буде? Житейське море миттєво переходить на загальні проблеми. Повторюся, хвороба починається з порушення однієї клітини. А порушення в "Житейському морі" саме в фарисействі.

Які ще актори задіяні у виставі?

Головний герой — Володимир Нечипоренко; Крамарюки — Анатолій Гнатюк, Петро Панчук; Ваніна — Ірина Дворянин, Олена Мамчур; Марія — Олена Фесуненко, Ірина Мельник; також зайняті Дмитро Завадський, Вадим Полікарпов, Ренат Сєттаров, Сергій Калантай, Арсен Тимошенко, Оксана Сидоренко, Настя Добриніна та інші актори. Вистава відбудеться на камерній сцені.

Скільки років ви працюєте в театрі Франка?

43 роки.

Вже більше, ніж Гнат Юра. Я бачила, що проходячи повз меморіальну дошку Гната Юри, ви завжди торкаєтеся її рукою…

Бо це моє щастя, що я можу доторкнутися до того, що створив Гнат Юра. Йому респект, йому уклін, йому пам'ять. Він для мене живий. Живий театром, живий тією етичною константою, яка існує в театрі Франка. Безумовно в театрі є проблеми, але оця константа, яку створив і виплекав Гнат Юра, і яку згодом підтримав Сергій Данченко, глибоко укорінена.

Ви вважаєтеся класичним втілювачем української класики, хоча й робите осучаснення вистав зсередини. Але деякі сучасні режисери, зокрема ваш учень Стас Жирков, кажуть, що треба докорінно ламати систему. Ви дивитеся на його роботи з великою цікавістю. Вони, на вашу думку, ламають систему чи ні?

Я думаю, що не ламають. В театрі може бути безкінечна кількість матриць. Мої вчителі мені казали: "Що б ви не робили, має бути одна умова — все повинно бути художньо доказовим". Іноді те, що я творю в неокласичній традиції, пов'язано з тим, що в моїй молодості не було можливості для експериментів, за це били по руках. Я іноді думав, що обрати для себе — модне чи вічне. І вирішив, що буду займатися вічними формами давньогрецького або шекспірівського театру.

Але ви досить втішено сприймаєте те, що роблять молоді режисери і ваші учні?

Безумовно, єдине, що я не сприймаю — це агресія. Мовляв, ми так робимо, а ви так не робіть.

Як правильно має розвиватися сучасний театр?

Поліфонічно. Має бути і модне, і вічне. Іноді кажуть, що в суперечках народжується істина. А Гете казав, що в суперечках народжується проблема. А нам потрібна гармонія. Тож кому потрібні проблеми, нехай іде й сперечається. А кому потрібна гармонія, нехай творить.