Історія 10-річної Іванки Рум’янцевої з Білої Церкви, яка почала писати свій щоденник про війну в день загибелі її тата, військовослужбовця ЗСУ

Історія 10-річної Іванки Рум’янцевої з Білої Церкви, яка почала писати свій щоденник про війну в день загибелі її тата, військовослужбовця ЗСУ

У проєкті "Щоденники війни" знайомимось із десятирічною Іванкою Румянцевою та її мамою, Любов’ю Румянцевою. Іванка — з Білої Церкви на Київщині, і вона створила щоденник про війну. Перший запис дівчинка зробила у день загибелі свого тата, військовослужбовця Збройних Сил України.

0:00 0:00
10
1x

Фото: Радіо Культура

Іванка згадує, як почала вести щоденник: "Ми почали вести записи для того, щоб знали, який у нас героїчний тато. І знали, що я дуже добре допомагаю ЗСУ. Тато був такий героїчний, що не здався в полон, а одразу пішов в атаку". 

Згадує реальність до початку повномасштабного вторгнення: "Тато був дуже веселий. Пам’ятаю, кожну неділю ми ходили в басейн, там було дуже прикольно, і ми там плавали! Це у тата було хобі. А ще ми з татом, коли мама була на роботі, їздили у його частину. Там було дуже красиво, але коли я цю частину побачила розбомлену — вона зовсім була зрівняна з землею — то я її зовсім не впізнала".

На місці зруйнованої частини мама Іванки знайшла фотографії з татового кабінету. Іванка їх описує: "Ті самі фото з конваліями, ті самі фото в кабінеті… Ми з ним у лісі знайшли конвалії — і сфоткали. Тато мене сфоткав".

Іванка наполегливо працює, аби допомагати ЗСУ: "Ми допомагали на початку помаленьку, десь до тисячі гривень. Ми купували магнітики, які продавали наші волонтери, а гроші йшли на ЗСУ.  А потім мені хрещений дав тисячу гривень за всі свята. А потім я наколядувала останні 1500 гривень — і вийшло 2 500. І це була перша велика сума, яку ми задонатили". 

Картини Іванки також допомагають збирати на ЗСУ: "Потім ми з тіткою Оленою намалювали картини, які продали на аукціоні, який зробив Петрик, він продав дві мої картини. Кожну за 200 грн, їх купила дружина військовослужбовця ЗСУ, у якої двоє діток".

Згодом Іванка почала збирати більші суми. Її рекорд — десять тисяч гривень: "Це була моя велика мрія, і я дуже хотіла. Ці кошти пішли на дрон, якого ми назвали на честь татка — "Ілліч". Це був його позивний".

Любов Румянцева згадує події в селі Миколаївка, поруч із Бучею. Саме там загинув її чоловік, тато Іванки: "Наш татко дійсно був героїчним. Хлопці були в частині, яка була захоплена на початку березня. Їх постійно "накривали" різними видами зброї, кожен день вони були під прицільним вогнем. 20 березня їм сказали, що буде контрнаступ російських військ. Були спецвійська. Як заходили — пішла атака, в атаку пішли молоді хлопчики. Діма старався з такими, як він, друзями, щоб менше загинуло молодих, тому пішли в атаку вони з другом — він і Віктор Осецький, "Санич". Вони пішли в атаку і обоє загинули. Перед цим ще один Дімин друг загинув". 

Спершу Любов почула, що чоловік потрапив у полон: "І коли мені зателефонували й сказали про взяття частини, то сказали, що Діма в полоні. Ми почали роботу з пошуку полонених: дзвінки, фотографії. Я сиділа на телефоні постійно, ми телефонували всім: і в СБУ, і на гарячу лінію.  Всі думали, що Діма в полоні. Ми прослідковували в себе відео, де росіяни вихвалялися, що взяли генеральний штаб 20 березня. Показували хлопців, показували ці всі відеоролики. Ми по цих відео прослідковували наших чоловіків. Там був схожий на Діму чоловік, але то був не Діма. І 30 березня, коли пройшли бої, коли було звільнено частину, коли звільнили Київську область, коли пройшлися сапери та повністю розмінували ліси (ця частина знаходилася у лісі), туди зайшли пошукова група. Знайшли тіла наших хлопців. Нам зателефонували й сказали, що Діма наш не в полоні, а загинув. Він загинув миттєво від пострілу РПГ — здетонувала граната в кармані, бо в бій ідуть військові з гранатою. Наш татко загинув миттєво. У ту атаку він пішов пораненим — мав осколкове поранення руки".

Іванка спершу не вірила, що татко загинув. Любов згадує, що оговтатися допоміг реабілітаційно-психологічний табір. Після прийняття цієї втрати Іванка з мамою почали створювати електронну книгу пам’яті та збирати невеликий музей вдома: "Ми почали прослідковувати. Ми приїхали на місце загибелі, робили фото. Найперше фото з цього місця нам надсилав Женя, чоловік доньки. Я просила його забрати кобуру, яка була з Дімою всю його військову службу. Ми це все з Іванкою прослідковували. Ми їздили в цю частину. Ми поетапно питали у Жені. Він був на іншій позиції, але всього все одно не хотів розказувати. Ми розмовляли з колишнім командиром частини… Попросили привезти додому його кобуру, яку він мав іще з часів військового інституту".

Іванка додає, що ця річ для тата була дуже цінною: "Тато ще коли закінчив школу, одразу пішов у воєнний інститут, і одразу був з тою кобурою. Цій кобурі більше двадцяти років. Ця кобура прожила дуже багато, і, я думаю, була дуже цінна для тата, оскільки з нею купа спогадів було". 

Мама Іванки міркує, що такий домашній музей допоможе зберегти пам’ять: "Кажу, що оце все ти будеш показувати своїм діткам, своїм внукам. Розкажеш, як ти прожила цей час, який він для тебе був. Можливо, якісь слова скажеш в кінці щоденника, щоб це все була історія… дуже тяжка…"

Крім болю, пам’ять залишає простір і для усмішки. Любов згадує роковини загибелі чоловіка: "Ви знаєте, як були на кладовищі, приїхав колишній командир. Він дуже дружив з Дімою. Приїхав, щоб віддати честь пам’яті. Ми розмовляли, посміхалися тому, що іноді робив Діма. Командир розказував такі цікаві речі, і було приємно, що ці думки він розказував з такою теплотою до Діми. Ви знаєте, хочеться пронести про цю людину пам’ять крізь роки. Щоб його діти, внуки бачили, що він був дуже гарною людиною. Знаєте, він 21 лютого як пішов, навіть з нами не попрощався. Він зібрав рюкзак, всі речі. Я, коли речі розбирала, бо не змогла спочатку це все усвідомити, помітила, що він все зібрав — усі речі. Пішов не прощаючись. Він знав, куди йшов… Коли телефонував, вживав усіх запобіжних заходів, аби нас не скомпрометувати. Тепер я розумію, що в кожній розмові він прощався".

20 березня, в день загибелі татка, Іванка з мамою саджали квіти. Любов згадує: "Сонячна днина була, і ми з Іванкою садили тюльпани. Ми садили, але я переживала, бо дзвінка не було від Діми. Ми садили ці тюльпани, і я кажу: "Давай сфотографуємо ці тюльпани". Наш татко дуже любив квіти, дуже любив садити їх. Кажу: "Він приїде, і ми покажемо, які тюльпани посадили. Які будуть тюльпани на наступний рік". Виросли цього року, але вже без татка".