Олександр Книга. Фото з відкритих джерел
— Почнімо з історії створення цієї вистави. Як все починалося в такій непростій ситуації: Херсон в окупації, деякі актори не змогли виїхати, ви, Олександре, були під слідством...
Олександр Книга: Для нас це було дуже важливо, адже я розумів, на скільки важко було людям там, коли рашисти створювали інформаційну блокаду, переконували людей, що вони там надовго. І в той час у Херсоні залишалося 70 працівників театру. Рашисти намагалися багатьох з них змусити йти працювати, адже вони відкривали на базі нашого свій російський театр. Ми хотіли подати сигнал і херсонцям, і своїм працівникам, що Херсонський театр — це не будівля, це, насамперед, люди. Спочатку ми зіграли іншу виставу, але мені дуже хотілося поставити виставу про Херсон. Я викликав з Одеси Євгена Резніченка, нашого режисера—постановника, який вже встиг вирватися з Херсона, і ми вирішили почати працювати.
Частина людей також вирвалася з окупації. На той час у Львові вже відбулася читка п'єси "Незламний Херсон". Ми її знайшли і почали читати. Але складалося враження, що вона трішки відсторонена, адже те, що ми пережили — це зовсім інше. І ми вирішили до цього тексту додати свої історії, яких у кожного з нас величезна кількість. Ми почали швидко записувати і обробляти свої особисті історії про перебування в окупації, про виїзд із Херсона. І цю виставу ми зробили дуже швидко. Єдине, що в день прем'єри 12 жовтня обстріляли Київ і театр закрили. Прем'єра повинна була відбутися в театрі імені Лесі Українки, а наступна вистава — в "Сузір'ї". Ми переносимо прем'єру в "Сузір'я", але там зовсім інша сцена, через що дуже нервував режисер. Втім, нам все вдалося, тому що ця вистава, як оголений нерв, вона жива і дуже особиста. Ця вистава, до речі, поступово змінювалася, вона набувала якось жорсткого стержню, незламного, як сам Херсон. Я сам, побувавши в окупації, розумію, що не переживши цей жах, важко навіть уявити, що пережили люди. Чи думали ми, люди, які були виховані на книжках про Другу світову війну, слухали розповіді бабусь про окупацію, що самі опинимося в окупації, що прийдуть росіяни з автоматами, перекидатимуть наші оселі, зупинятимуть на вулиці, забиратимуть на підвал на допити?! Сила цієї вистави саме в її безпосередності, в її документальності. Ми робили різні вистави, зокрема і про Донбас, але, коли ти робиш виставу про те, що пережив сам, вона звучить по-іншому. Ми хотіли донести до глядача в різних містах оцей нерв, тому і вирушили з цією виставою в гастрольний тур. Звісно, без підтримки УКФ це було б неможливим, адже наш колектив — це 14 осіб, а ще — автобуси, готелі, переїзди... Одного дня, до речі, команда УКФ була на виставі, і вже ввечері я отримав від них повідомлення, що "це було неймовірно". Нас зараз запрошують в інші міста, і я думаю, ми обов'язково туди доїдемо. Бо коли ти починаєш щось робити, до тебе долучаються люди і допомагають фінансово. І все це дає нам надію, що ми повернемося у Херсон і вийдемо нарешті зі свого підвалу.
— А весь цей час ви працюєте на сцені, розташованій в укритті?
Олександр Книга: Так, ми працюємо в укритті.
— Коли звільнили Херсон, коли ви змогли потрапити до театру?
Олександр Книга: 11 листопада звільнили, я хотів їхати вже на другий день. Але нам не дозволили і сказали — тільки після обстеження вибухотехніків. Зайти в театр нам дозволили 19 листопада. 19 листопада ми приїхали, театр був пограбований, не було ні води, ні світла. Але вже на другий день благодійники привезли генератори, старлінки для того, щоб почав працювати арт-хаб в укритті. І він відкрився.
— Пане Сергію, розкажіть про свою участь у виставі, адже ви приєдналися до неї пізніше, коли вдалося виїхати з Херсона.
Сергій Михайловський: Так, актори почали репетиції вистави у вересні, а я виїхав 30 вересня. Нам пощастило, і ми вирвалися. Буквально через місяць пан Олександр запропонував приєднатися для участі у виставі. Я розповів свою історію режисеру, він зробив редакцію, і мене ввели у виставу.
Сергій Михайловський. Скриншот відео репортажу Суспільне Черкаси
— І ви розповідаєте свою історію?
Сергій Михайловський: Так, я розповідаю свою історію. Всі актори-херсонці розповідають свою історію. Це важка вистава. Щоразу знову переживати те, що ти пережив, коли був в окупації — це дуже складно. Такого досвіду ні у кого з нас не було. Завжди граєш драматургію, створену кимось, а це твоя драматургія, твої обставини. Життя найбільший драматург. Не ми писали цю війну, але нам довелося взяти в ній участь.
— Що було найнесподіванішим у цій роботі?
Сергій Михайловський: Ми довго взагалі не грали ніяких вистав. І, по-перше, для мене було несподіванкою, що нас запросили знову в театр. А, по-друге, це наш колектив. Це — одне ціле. Бо всі знають, що в театрах буває по-різному. А ми всі разом, це дуже подобається і вражає.
— Розкажіть про свого героя в цій виставі.
Сергій Михайловський: Герой вистави — це я. Найважче в окупації — це зневіра. Найважливіше для мене було не втратити віру, коли проходиш блокпости, коли на твоєму тілі шукають татуювання і примушують при цілому автобусі роздягатися. Але я продовжував вірити. Щовечора я виходив до річки, бачив спалахи вибухів в Снігурівці, й розумів: раз там іде бій, значить нас не кинули, за нас воюють. І наші обов'язково прийдуть.
— Риммо, ви опрацьовували 8-9 годин записаних спогадів. Як це все перетворювалося на виставу?
Римма Зюбіна: Документальний театр буває різним. Є така форма, коли ти береш інтерв'ю, приходиш із мікрофоном і записуєш чужу історію. Ти вивчаєш, а згодом копіюєш рухи людини, її образ. Для мене підтримка херсонців була дуже важливою, тому що у мене дуже багато рідних, друзів, знайомих залишилося там. У мене не було власної історії, але було, зокрема, листування з жінкою, з якою ми познайомилися у фейсбуці. У неї прізвище Чумакова-Зюбіна, і ми просто вирішили спочатку з'ясувати, чи ми не родичі. І коли я вела свої поетичні стріми, пані Тетяна писала, що стоїть на стільчику, щоб впіймати інтернет. А коли я запитала, де вона перебуває, вона сказала, що на окупованій Херсонщині. Тож, у мене було листування з цією жінкою, і коли я попросила у неї дозвіл на використання його у виставі, вона сказала — так, якщо це може допомогти не втратити віру тим, хто там залишився. Бо, якщо хтось, можливо, ховав золото, то її сім'я ховала книжки Ліни Костенко, Василя Стуса, Сергія Жадана і багатьох інших.
У нашій виставі 5 історій, спочатку було 4, але потім додалася історія Сергія. І про кожну історію можна зробити окрему виставу, зняти окремий фільм — на стільки вони драматичні, болісні й цікаві. І всі ці перевтілення значно важчі, ніж коли ти перевтілюєшся в Гамлета, Марію Стюарт тощо. Адже кожна сповідь відбувається на межі контролю своїх емоцій.
У нас вільний вхід на всі покази, лише потрібно пройти реєстрацію. Ми розуміємо, що у багатьох людей фінансова скрута, і якщо хтось постає перед вибором — купити хліб чи піти в театр — зрозуміло, яким буде вибір. Людям потрібно виживати.
Римма Зюбіна. Фото: ФБ-сторінка Римми Зюбіної
Олександр Книга: Для нас дуже важливо, що скрізь, де ми буваємо з виставою, приходять херсонці. В Херсоні театр завжди для містян мав велике значення. І сьогодні для них приїзд Херсонського театру — це можливість доторкнутися до рідного міста. І те, що театр працює — це для них надія на повернення. І, до речі, в колі моїх друзів і знайомих немає жодної людини, яка б сказала, що вона не хоче повертатися. Навіть зараз у Херсоні, незважаючи на обстріли та підтоплення, щодня я бачу все більше і більше людей. Місто живе, попри все, там стрижуть газони, підмітають вулиці. І коли ти бачиш зранку в місті, як комунальники в бронежилетах підмітають вулиці, це, з одного боку, треш, з іншого — оце і є наша незламність.
— Риммо, розкажи про свою героїню.
Римма Зюбіна: Моя героїня — Юлія Бунчак, директорка-розпорядниця театру імені Куліша. 11 вересня до неї увірвалися з обшуком 30 ФСБ-шників, а через 20 хвилин — ще 15. Вона виїхала 6 квітня. Коли вона розповідала свою історію, вона тремтіла, у неї тремтіли руки, ми постійно наливали їй воду. Коли послухали її історію і вийшли з репетиційної зали, Євген Резніченко сказав: "Завтра вихідний. Мені треба все це осмислити і пережити". Ми вийшли мовчки, обійнялися і розійшлися. А через якийсь час мені Євген сказав: "Ну ви ж розумієте, що ви будете розповідати історію Юлії?". Її розповідь — це 10 сторінок монологу. І він у мене з'явився за 10 днів до прем'єри.
Зараз до нашої вистави ще додалося відео — прізвище, ім'я людини, і скільки днів вона прожила в окупації.
— Зараз багато режисерів скаржаться, що не мають роботи. Я завжди ставлю їм у приклад ваш театр, роботу інших труп. Чому, на твою думку, не кожен може працювати з таким матеріалом? Адже подібні вистави — це живі свідчення, які через багато років людська пам’ять частково стирає?
Римма Зюбіна: Це не просто вистава, це свідчення. Є театри, де відбуваються читки, більш або менш вдалі, пишуть люди, які ніколи не писали. Ці свідчення дуже важливі. Я дуже хотіла, щоб цю виставу привезли в мій рідний Ужгород, бо там люди всього цього не знають. Люди, які залишаються після вистави на обговорення, не запитують про наші творчі плани. Вони, плачучи і збиваючись, розповідають свої власні історії. Я насправді розумію побоювання режисерів братися за таку роботу, бо це справді реальні історії. Актори Херсонського театру нічого не вигадують, вони розповідають свої історії. Це як стояти перед дзеркалом і запитувати себе — хто я у цій війні, що я роблю для перемоги, і хто я взагалі в цьому житті. Це час, коли не може бути напівправди, напівгри.
Олександр Книга: Я розумію творчих людей, які теж переживають по-різному різні ситуації. Ми всі люди, і нам всім потрібно колись ходити до психотерапевта. Але завжди є люди, які беруть на себе якусь відповідальність і намагаються йти вперед. І таких у театрі більшість. Коли з початком війни кудись поділися якісь поп-зірки, театр працював. Іноземні журналісти вражені, коли, приїжджаючи в Херсон, бачать, як ми у підвалі готуємо прем’єру. Театри незламні, і вони завжди були такими.
— Чи потрібно, можливо, якось готувати наших глядачів до сучасного театру, адже вони на сцені можуть побачити вкрай трагічні сюжети, такі як загибель сина чи чоловіка, які пережили самі?
Римма Зюбіна: У мене був випадок на виставі "Четверта сестра", коли я стріляю з пістолета. Серед глядачів був воїн, який вийшов із Донецького аеропорту й зовні не мав посттравматичних синдромів, він прямо під час цієї стрілянини на сцені схопив свою дружину за волосся і почав ховати її за стільцем. Це була миттєва реакція. Треба на все це реагувати. Можливо, попереджати перед виставою, або робити стрілянину тихішою. Бо люди лякаються, і ти лякаєшся на сцені. Але обов’язково людей потрібно попереджати. Бо ми не знаємо, як вийдуть наші травми, на що ми зреагуємо: на музику, на ім’я твого ката, на постріл.
Олександр Книга: Терапевтичний ефект мистецтва існує, й іноді на нашій виставі люди, які пережили окупацію, починають вперше за кілька місяців плакати. А потім нарешті починають говорити після тривалого мовчання.
.jpg)
Сергій Михайловський, Римма Зюбіна, Олександр Книга у студії Радіо Культура
