Фото: nsju.org
Ми живемо без росіян – і це головне
Цього тижня друга річниця звільнення Херсону. Ви збираєте інформацію завжди з перших вуст. Що відбулося у місті цими днями?
11 листопада – дуже важливий для нас день. І для тих, хто безпосередньо в Херсоні, і для тих, хто виїхав і зараз не проживає вдома. Ми не так чекаємо дня міста або ще якихось свят суто місцевих, як саме 11 листопада. Херсонці постійно живуть в страшних шалених обстрілах. І так місто живе майже два роки після деокупації. Росіяни, відступаючи, підірвали лінії електропередач, залишили правий берег Дніпра на Херсонщині без світла і води. Майже місяць лагодили світло в самому Херсоні, в деяких громадах не змогли його одразу полагодити. Десь світла майже немає і досі. Але місто і весь правий берег живе все одно фразою: добре, що без росіян. Досвід окупації довжиною у 8,5 місяців був найжахливішим за всю новітню історію. Але ми живемо без росіян – і це головне.
Що б ви сказали тим, хто каже, що і в окупації можна жити?
Людина, в принципі, може адаптуватися до життя всюди, якщо підійти суто з приземленої точки зору. Коли виходу немає, то людина може пристосуватись суто теоретично до будь-яких обставин. І навіть до життя із росіянами. І власне Херсон в окупації теж жив з росіянами. Вони були в місті, правильно? Вони знущались, змушували брати їхню валюту, перешкоджали ввезенню українських товарів і люди змушені були купувати російські товари, щоб просто вижити. Зараз те саме відбувається в окупованих громадах. При росіянах люди живуть, але вони змушені жити за таких умов. А до російської окупації вони просто жили. Це дуже велика різниця: там вони змушені зараз, а до того вони просто жили. Є люди, яким все одно. Ми ж всі різні. Когось навіть і влаштовує таке життя, хтось може про нього і мріяв – є ж у нас колаборанти, зрадники.
У тих, хто потрапив під окупацію відносно нещодавно – 2,5 роки тому – жива пам'ять про те, як все було. І жива пам'ять про те, що вони могли критикувати, могли говорити, чим вони були не задоволені. Вони могли користуватися інструментами демократії. А зараз ні. Вони це теж розуміють, проговорюють іноді дуже-дуже обережно або просто дають знак, що от зараз у них так. Цей страх живе. І в ньому можна жити. В Радянському ж Союзі понад 70 років люди в страху жили – якось жили. Питання як? Питання цієї якості є. Чим швидше буде деокупація всіх окупованих територій, тим легше буде людям знову інтегруватись, відновлювати життя в Україні, поки їхнє сприйняття світу ще не звиклось із тим, що відбувається там.
Я всього 4,5 місяці була в окупації. Цього цілком достатньо, щоб в мозок просто в'їлись певні речі. У мене є звичка запасатись їжею, тобто в мене завжди в запасі є консерви, щось таке, що тривалого зберігання. Раніше цього не було. Тобто мені треба їжа, я пішла і купила. Зараз це є і я розумію, що це наслідок окупації. Я не можу витримувати, коли псуються продукти. Продукти не мають псуватись, тому що це дуже цінна річ під час окупації, коли ти зайвий раз не можеш нікуди вийти і взагалі не знаєш, що і де продається, чи не стоїть там блокпост. Ти максимально ефективно з продуктами поводиш себе. Зростає цінність життя близьких людей, коли ти намагаєшся максимально приділити увагу своїм знайомим, друзям, людям, яких ти любиш, тому що завтра може не настати. Є досвід втрати близьких людей. Цей момент, коли ти хочеш зайвий раз написати, набрати людину, спитати, як у неї справи просто так. Раніше цього було набагато менше. Також часто в мене в розмовах бувають спогади з окупації. І тут я ловлю себе на тому, що моя бабуся теж так робила, яка пережила Голодомор. Є шалене несприйняття всього російського після окупації. Для мене 24-25 лютого закінчились всі "хороші" росіяни на світі. І це при тому, що у нас дуже толерувалось російське до 24 лютого 2022 року. Я не сприймаю цього більше. І це безцінний досвід того, як можна зрозуміти, в який бік рухатись. Це дуже важливо, що я все ж таки читала російську літературу, слухала російську музику, мені є з чим порівнювати, є що згадати і сказати, що в нас же ж купа свого і треба вивчати, досліджувати своє. Ось це я теж зрозуміла і продовжую вивчати історію Херсона, копирсаючись в архівах різних країн. І це до сказу цікаво, але до болю там багато того, що знищила Росія.
Щодо спілкування російською. Коли кажуть не розділяйте своїх, то йдеться про своїх і тих, хто проти своїх. Ось ці дискусії дуже часто ведуть люди, які хочуть спровокувати конфлікт. А це вже не зовсім свої. Зі своїми ми домовляємось. Моїм рідним людям важко розмовляти українською в силу якихось особливостей, досвіду, характеру і так далі. Але вони будуть зі мною спілкуватись, якою б мовою я не спілкувалась – і це дуже цінно насправді. З іншого боку – це ж рідні люди. І я з ними буду спілкуватись мовою, якою їм зручно, тому що вони рідні, я їх ціную. Але в публічному полі вони визнають мою позицію і, якщо нам треба спілкуватись публічно теж, вони переходять на українську. І це для мене дуже цінно. Коли людина розуміє цінність цього спілкування, тут не буде розбрату. І ми домовимося на боці української мови. Коли ж йдеться про людей на фронті… Моя позиція така, що люди, які боронять наше мирне небо, можуть розмовляти тією мовою, якою їм зручно. Там багато і польськомовних, і англомовних, і італійці, японці. Коли людина в стресі, вона розмовляє тією мовою, яка їй близька. Мої знайомі воїни кажуть, що ми воюємо тут за те, щоб прийти додому і чути українську мову. Бо якщо ми будемо чути російську, це буде означати, що там ворог. Коли на передовій розмовляють російською, це так треба для нашого захисту. Далі розберемось. Люди, для яких російська, на жаль, стала рідною, але вони боронять Україну, прийдуть і вивчать українську, прийдуть і згадають її. Там ситуація неймовірного стресу і ми не маємо права їх критикувати за мову.
Окупація дуже змінює людину, вона починає по-іншому мислити
Чому люди повертаються в окупацію?
Тут може йтися про те, що люди не знайшли себе десь поза окупацією – це дуже важко, насправді. Якщо залишити свою домівку в окупації порожньою, її відберуть росіяни, розкрадуть і заселять туди своїх. А якщо у людини це єдине житло? Якщо людина виїхала з окупації, потім за якихось причин туди приїхала, то росіяни ставлять умову, що назад не випустять. Вони ведуть облік дуже чітко. Тобто людина заїхала в окупацію назад і вони вже її не випустять. Окупація дуже змінює людину, вона починає по-іншому мислити дуже часто. Життя сприймається зовсім не так, як до окупації. І ось це відчуття дому, коли я приїжджаю… Я рвусь до себе додому попри те, що мій будинок стоїть просто посеред лінії вогню. Я бачу ту територію, яка окупована через Дніпро, через річку неподалік дому. Там дуже гаряче, але я все одно йду, мені хочеться зайти додому. І ось це відчуття дому, відчуття своєї землі рідної за умови того, що людина була в окупації, може дуже сильно змінити уявлення про життя. І у людини є якісь свої внутрішні механізми, внутрішні цілі, які вона переслідує, повертаючись додому. І пояснити це простою мовою, поставивши тавро зрадника — нереально і не варто. В цьому потрібно розбиратись. Ці люди всі різні, обставини у всіх різні. І коли ми досліджуємо, хто зрадив, хто ні, то ми маємо розбиратися в кожній конкретній ситуації. Якщо людина повертається в окупацію, в більшості випадків це дуже болюча, особиста трагедія якась всередині людини. Навряд чи вона повертається через те, що їй хочеться туди, до росіян, в окупацію, бо це страшно, особливо коли людина виїхала вже.
Перед якими викликами ми колись постанемо, бо 10 років – це одна історія, 3 роки – дещо інша історія за свіжістю емоцій? Чи думали ви загалом про ці виклики, які можуть бути?
Є люди, на яких немає доказів у правоохоронних органів щодо співпраці з росіянами в окупації. І деякі з них активно ведуть життя нібито проукраїнських людей, благодійників, волонтерів. Є такі, про яких з'являються повідомлення від СБУ, від прокуратури про те, що впіймали коригувальників вогню. Це зрадники, це люди, які працюють на росіян, які коригують російський вогонь. Ці люди серед нас і зараз ходять. І це страшно. Коли деокупують лівий берег, багато тих, хто сьогодні відверто або не відверто працюють на росіян, залишаться там. Або не встигли втекти, або не засвітились публічно, але відкрито працювали на росіян. Є люди, які за певних обставин залишились там і не хотіли співпрацювати, але життя так склалося. І ми маємо їх розуміти. Що буде потім? Цих людей назвуть зрадниками чи ні? Ми навіть не всі виклики зараз знаємо. І навіть маючи досвід восьмирічної на той момент в 2022-му році окупації Криму, дуже близького до Херсонщини, все одно ми не всі виклики зараз пропрацюємо. Бо за 2,5 роки окупації у багатьох людей опускаються руки і вони йдуть працювати на росіян. Є купа людей в окупації, які по два-три рази були в полоні росіян. В нас дуже багато викликів ще попереду, яких ми навіть передбачити зараз не можемо. Ми ніколи не знаємо, хто перед нами, якщо ми не знайомі із цією людиною. Що у неї в голові? Ми маємо прораховувати, що будь-чим ми можемо зробити людині боляче. І оце ми маємо пам'ятати, коли говоримо про зрадників. В той же час є дуже багато зрадників, особливо з Херсонщини, які роками просували російські наративи, ненавиділи Україну і відверто чекали. Надто багато ми від них і їхніх поплічників зазнали болю. І тут все має бути дуже однозначно і просто.
Є низка щоденних побутових проблем людей Херсона і Херсонщини деокупованої, які стосуються, наприклад, опалення, ліків, є якісь побутові проблеми, про які навіть частина людей не думає.
Дуже часто від херсонців можна чути, що про нас не кажуть, про нас забули. Ми ж намагаємось пояснювати, що загальноукраїнські медіа не можуть писати лише про нас, тому що прилітає в Нікополь, Запоріжжя, Харків, Суми і треба приділити увагу кожному, не забути про кожного. Але у нас дійсно ситуація настільки складна, настільки драматична. 12 листопада протягом трьох чи чотирьох годин росіяни нещадно обстрілювали місто. Тому у людей є бажання бачити, що про них не забули. Люди навчились самоорганізовуватись. Але це призводить до несприйняття представників влади, як таких. 1 жовтня росіяни вбили шестеро людей за один лише приліт по центральному ринку – це стільки ж, скільки вбили за весь вересень в Херсоні. В місті всі справи треба вирішити бажано зранку до 12, максимум до другої години дня, тому що потім місто потихеньку починає завмирати. Опалення підключають доволі довго, бо багато будинків порожніх і там немає людей. Дуже часто два-три рази на тиждень обстріли сповільнюють систему електропостачання і ранок починається без електрики. Це теж дуже часто буває. Електротранспорт не виходить на лінії. Дрони росіян полюють за людьми. І це просто неймовірне жахіття. Коли ти йдеш по вулиці, то треба дивитися не лише ліворуч, праворуч, а ще й вгору, тому що там може летіти російський дрон.
А що рухає людьми, які все одно лишаються в місті? Це без жодного осуду…
Дуже багато в Херсоні людей, які пережили окупацію. Коли ти пережив окупацію і залишився в місті, у тебе таке сприйняття, що я ж найстрашніше пережив. Оце сприйняття рідного, що я це втримав, я це врятував від росіян. Або навпаки не зміг врятувати, коли пограбовані будинки. Дуже важко кинути своє і поїхати навіть за таких умов. Є люди, які повертаються додому, тому що не склалось, не змогли почати життя деінде. З виплатами від держави все дуже погано. Можливо у когось не склалось із роботою. Важко жити не вдома. Але навіть до таких обставин звикаєш все одно. Бо ти вдома. Оце відчуття, що ти вдома, воно є. І мені іноді страшно залишатися вдома більше, ніж два-три дні, тому що я розумію, що мене дім притягне просто, що я лишусь і мені буде важко їхати, я буду їхати з важким серцем, краще заїжджати частіше, але ненадовго. Є робота в когось. Часто можна почути від людей, що ми тримаємо місто, доки ми тут.
Що тримає вас, що стало відкриттям в собі, відкриттям якоїсь сили за останні роки?
Я ніколи не замислювалась над тим, чи зможу я пережити окупацію. Я ж бачила окупацію Криму. Людина, яка пережила окупацію і страхи окупації, може пережити дуже багато речей. Якісь життєві проблеми, які я раніше вважала проблемами, наприклад, я їх починаю порівнювати з окупацією і розумію, що я це легко вирішу. Головне, щоб ми були живі, відносно здорові. Я до багатьох речей, до яких не могла ставитись легко, тепер ставлюсь легко. Я розумію, що в житті є багато речей, які насправді простіші, ніж здавалось, а є речі, які набагато складніші, ніж нам видавалось. І я рада, що я це зрозуміла.