Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
“18+” – натяк на те, що цей альбом створений для більш дорослого сприйняття
Вікторе, розкажи, будь ласка, альбом “18+” – це сигнал обмеження вікової аудиторії? Чи щось інше?
Нещодавно гурт “ТІК” відсвяткував своє вісімнадцятиріччя. Ми вже доросли до того моменту, коли забирають до війська, коли можна матюкатися десь нишком. Якщо ж серйозно, то “18+” – це натяк на те, що цей альбом створений для більш дорослого сприйняття. Через певні життєві обставини, які трапились останніми роками, змінилися наші тексти, додалося трошки життєвих історій, пов'язаних саме із дорослим сприйняттям світу. Тому маємо таку назву. Як на мене, альбом вийшов цікавим. Думаю, кожен, хто його послухає, знайде композицію, яка буде до душі.
Як обиралися пісні до альбому? Вони всі нові, чи є й ті, що були написані до 24 лютого 2022 року?
Композиції в альбомі різні. Скажімо, пісня “Тантра”, записана з Іриною Білик, – одна з моїх найперших пісень, з неї я взагалі почав їх писати. Як зараз модно казати, мені треба було закрити гештальт і нарешті її випустити. Записували ми її дистанційно. Це вперше за всю нашу творчу діяльність. Іра під час роботи над піснею перебувала в Іспанії, я – у Вінниці, а наш саундпродюсер Віталій Телезин – у Києві. Зрештою композиція вийшла досить цілісною, красивою. Вона про те, як часом люди, послуговуючись емоціями, ображають одне одного, розходяться і живуть кожен своїм життям, хоча мають багато хорошого у минулому. Можливо, інколи про це варто поговорити, замислитись. Пісня “Тантра” для того й створена, щоб хтось її послухав і на прикладі розказаної в ній історії подзвонив своїй коханій людині, щоб поспілкуватися, сказати щось важливе.
Пісня “Журавлі” писалася, щоб зберегти пам'ять про ціну нашої боротьби
На які думки ти наштовхуєш слухача піснею “Журавлі”?
Це дуже сумна пісня, бо нині надто багато втрат. Війна в країні, нікуди цього не забереш. Але за замовчуванням діє суспільний договір, за яким ми поки не плачемо. Зрозуміло, що є жертви. На жаль, дуже багато людей не повернуться до рідних домівок, не зможуть обійняти дружин, батьків, дітей… Попри цей договір війна нас потім наздожене. Тому пісня “Журавлі” писалася, щоб зберегти пам'ять про ціну нашої боротьби. Бо час минає швидко. У пам'яті багато що стирається, але дуже хочеться, щоб усе це було недарма, щоб ми зробили висновки, щоб за кілька років не повернулись до думок про примирення з ворогом, бо, як дехто каже, “раніше ж якось жили”. Я не хочу миритися. Ми маємо розуміти, що заплатили дуже високу ціну і про це слід пам'ятати.
“18+” – це перший альбом, який ви створювали дистанційно, тому що частина гурту вступила до лав ЗСУ. Яким взагалі був досвід служби в армії?
Я до армії дотичний давно, тому що моя рідна сестра та її чоловік – військовослужбовці. Тому всю проблематику, яка була характерна для Збройних Сил ще до початку війни, до АТО, я добре знав. З 2014-го спільно з фондом “Подільська громада”, який я очолюю вже багато років, ми долучились до підтримки наших захисників у різних напрямах: купували амуніцію, спорядження, діставали автівки, дрони тощо. Тому для мене початок повномасштабної війни не став несподіванкою. Тим більше я історик. Як-то кажуть, всі історики – параноїки. Але справа не в цьому, а в часі. З повномасштабною війною все було вирішено, просто мав настати день її початку. Як нормальний чоловік я передовсім забезпечив безпеку своєї родини. А далі мав долучатися до корисної діяльності.
Вся наша волонтерська братія, яка працювала з 2014 року, активізувалась, допомагала там, де була найбільше потрібна. Паралельно організовувались сили територіальної оборони. Коли складались списки, ніхто не розумів, що це таке, як воно працює. Якогось дня, коли мені видали форму, я зрозумів, що став військовослужбовцем. Працював у відділенні логістики, згодом був переведений у командування своєї ТРО. Така сама історія сталась із колегами-музикантами. Наш клавішник Євген Зиков служить у Повітряних Силах, бас-гітарист Олександр Клименко призвався в Києві. Хтось із хлопців займався волонтерською діяльністю, хтось був залучений до інших справ.
Шість місяців у нас взагалі не було жодного концерту. Траплялись поодинокі виступи перед бійцями, але дуже малим складом і вузьким колом. Цей час швидко минув. Всі розуміли, що зараз не до творчості, що від тебе більше користі, коли займаєшся громадською діяльністю чи перебуваєш у лавах Збройних Сил. Та настала певна мить, коли колеги по службі, знайомі стали питати: “А чому ви нічого не пишете?” Чесно зізнаюсь, не писалось, бо було багато емоцій, гнітючих картин війни. Воно зачіпало, не могло пройти осторонь. Тому не хотілось писати щось таке, чого від нас вимагали, – щось веселе, життєрадісне.
Через війну з'явилась пісня “Журавлі”. Паралельно ми з хлопцями почали проводити репетиції. З'явились якісь нові ідеї, були пісні, що давно лежали в шухлядах, чи написались після 24 лютого, як, скажімо, “Кацапи”. Декілька разів ми зібрались на репетиційній базі у Вінниці, в онлайні постійно все це зводили до купи, в один з днів приїхали на студію і запустили процес запису. Трошки менше ніж місяць Віталій Телезин все це опрацьовував. І як результат – 30 червня у світ вийшов альбом з такою короткою, але дуже змістовною назвою – “18+”.
Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
Ми просто щиро робили й робимо свою улюблену справу
Ти не думав над тим, чому за ці вісімнадцять років популярним на всю країну став саме ваш гурт, а не якийсь інший колектив з Вінниці?
Ніколи над цим не замислювався. Ми просто щиро робили й робимо свою улюблену справу. Напевно, воно дає свій результат. Якщо глибоко закопуватися, то за ці вісімнадцять років було багато цікавих творчих колективів. Вони з'являлися, зникали… А ми просто працювали й працюємо. “ТІК” їхав туди, де на нас чекали. Ми співали ті пісні, які люди хотіли слухати. Хтось знаходив у них якийсь зміст, хтось його взагалі не відчував і казав: “Як можна таку маячню виконувати!?” Кожному своє. Якщо дивитись у загальнонаціональному контексті, то ще не народилась та людина, яка українцеві догодила б. Якоюсь мірою це добре, бо ми не можемо всім подобатися. Комусь даємо можливість просто щиро усміхнутися, а в наш час це дуже багато вартує, тому що, коли людина щиро усміхається, вона не здатна на щось підле, лукаве. Чим більше буде щирих усмішок, тим більше робитиметься добрих справ й того, що нас об'єднує, а не розділяє.
Твоя особиста творча мрія вже здійснилася? Ти досягнув того, чого хотів?
Я завжди всім бажаю, щоб ніколи не закінчувались мрії. Коли людина припиняє мріяти, вона морально помирає. Так не має бути. Звісно, у мене є мрії, є задуми. Нам, наприклад, останні роки було дуже важко. Уяви, гурт “ТІК”, який називають найсвятковішим колективом України, який багато років поспіль давав від десяти до двадцяти концертів на місяць, раптом через ковід, а потім повномасштабну війну втратив живе спілкування зі своєю публікою, емоційний зв'язок із нею. Цього бракує, бо на концертах ти багато віддаєш, але так само багато й отримуєш. Тому був час подумати над тим, чого насправді хочеться. Я дійшов висновку, що мені подобається те, що я роблю. Якщо це до душі ще комусь, значить я вдвічі щасливіший.
За твоїми відчуттями гурт “ТІК” – це вже ретро чи ви ще впливаєте на сучасну українську музику?
Ми дожили до того моменту, коли люди, які приходять на наші концерти, кажуть: “Ми виросли на ваших піснях”. До цього можна ставитися по-різному, але це правда і нікуди від неї не подінешся.
Вікторе, чого чекати від гурту “ТІК” через вісімнадцять років?
Напевне, ще дурнішими будемо. Якщо серйозно, то головне, щоб залишався тіківський запал, відчуття свята. Сподіваюся, ми й надалі будемо співати, говорити про щось важливе, даруватимемо чесні, світлі емоції тим людям, які шанують нашу творчість, приходять на концерти, адже все це робиться заради них.
Редакторка текстової версії — Анастасія Герасимова.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
