Норман Фостер і його творіння. Фото: commons.wikimedia.org
Наскільки архітектори будуть задіяні у відбудові українських міст після війни, якщо йдеться не тільки про житло?
Вони обов’язково будуть задіяні. Єдине питання – ми зараз привертаємо багато уваги міжнародних організацій, коли приїжджають представники різних країн. І нам слід не потрапили в пастку, коли показуємо якісь нереальні картинки, які можна сьогодні на комп’ютері згенерувати і зробити дуже реалістичними. Але вони не матимуть під собою базових прорахунків. Так станеться, якщо ми гнатимемося за якимись дивами, а не будемо заглиблюватися в цей процес, пояснювати всі складові й розкладати його на прозорі "цеглинки". Треба, щоб кожен, хто хоче проконтролювати, бачив цей процес зсередини. Треба більше просвітньої ролі, щоб пояснювати, де заховані якісь речі, де об’єктивно повинно бути так дорого, а де можна зекономити і зробити при цьому і цікаву архітектуру, і відносно недорогу, щоб вона не здавалася людям бенкетом під час чуми.
Як повідомляла Харківська міська рада, британський архітектор Норман Фостер планує відбудовувати Харків. Він уже представив потенційним інвесторам бачення нового генерального плану міста. Чи здатні іноземні архітектори зрозуміти суть ландшафту, зокрема історичного та культурного, кожного українського міста, його неповторність?
Це надзвичайно складне питання. Іноземці в основному працюють віддалено, вони не наважуються приїжджати, спілкуватися з людьми на широких конференціях, із залученням громади, коли можна послухати людей, попрацювати в архівах. За них це роблять або консультанти, які видають вже готову картинку, або йдеться про соціологічне опитування. Але, звичайно, досвід англійських промислових міст і українських є різним, тому що Україна 300 років колонізована та індустріалізована саме радянською владою. Дуже багато міст були орієнтовані на радянську військову промисловість і фактично останнім моментом там було те, як там будуть жити люди. Адже задаванням тих людей було їздити і виготовляти зброю, через що наші міста сформовані досить жорстко стосовно людини. Плюс це неестетично. Була радянська утопічна ідея, що треба зробити "місто-сад", щоб було багато дерев, а між ними будинки, а вулиці були широкі. Але ми ж знаємо: вони широкі, тому що там мали проїхати танки. І переробити цю агресію, яка була багато років вбудована в архітектуру міст і направлена на те, щоб протистояти, на зовсім іншу філософію, напрямок розвитку – це складно і для нас, і для західних архітекторів. Але ми повинні залучати більше західного досвіду, щоб поміняти свою парадигму. Досить триматися радянської школи архітектури.
.jpg)
Один із десятків суттєво пошкоджених будинків Салтівки – району Харкова, який найбільше у місті постраждав внаслідок обстрілів, вчинених російськими агресорами. Фото: commons.wikimedia.org
А як стосовно досвіду відбудови міст Європи після Другої світової війни – чи він може бути сьогодні актуальним?
Так, такого досвіду багато, коли історичні центри Варшави, нідерландських чи англійських міст, Франкфурта були зруйновані вщент бомбардуваннями, коли взагалі не залишалося будинків. Їх відбудовували за кресленнями, бо німці чи англійці доволі скрупульозні люди і ще до того, як сталося бомбардування, ретельно обміряли все і мали ці плани. Тому вони мали документи, за якими вони це відбудовували. В Україні ставлення до спадщини своє – десь архіви загубилися, десь вони були неоцифровані й папери згоріли. Це все дуже важко відновити. Але час минув – європейські міста руйнувалися 70-80 років тому, коли руйнування були іншими. Тому щось звідти ми можемо взяти, але це питання багатьох дискусій, обговорень і прозорості процесів, що обов’язково повинно бути.
А що робити із пам’ятками архітектури?
Перед нами постають питання, щоб у кожного міста було бачення, що загалом із такими об’єктами робити? Коли ми будемо дуже холодно оцінювати з точки зору експерта, то багато пам’яток архітектури в Києві були перероблені під житлові будинки в 70-80-х роках. Радянський Союз будував будинки індустріально, а тут пам’ятки архітектури. Тому там примітивно робилися капітальні ремонти, перекриття змінювалися на індустріальні, без зваженого підходу до пам’ятки. Тому їх інженерний та технічний стан є зношений ще й після тих реконструкцій. Ще вони погіршили їх стан. Плюс були перепланування, коли на перших поверхах пробивали двері, надбудовували дахи і балкони, об’єднували квартири. Ці пошкодження за багато років довели пам’ятки архітектури до такого стану, що технічний експерт просто не може підтвердити, що ця пам’ятка у такому вигляді буде надійно стояти ще 50 чи 100 років. Тому з одного боку є емоційне бажання зберегти спадщину, якої в нас мало. А з іншого боку є технічна проблема, коли постає питання, як це зберегти, якщо багато років спадщина доводилась "до ручки" і фактично залишився тільки фасад чи цегла, яка має історичну цінність, а всередині дуже багато змінено. Тільки дуже серйозні стратегічні, моральні обмеження можуть зупинити від того, щоб ця будівля не впала або її не зруйнували, сказавши, що вона "була в незадовільному технічному стані й ми не можемо ризикувати життям людей".
