"Ми бачимо ренесанс української документалістики" — один із учасників фестивалю Docudays UA 2023

"Ми бачимо ренесанс української документалістики" — один із учасників фестивалю Docudays UA 2023

У Києві триває ювілейний 20–й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Він почався 2-го і завершиться 8-го червня. Основні покази відбуваються у кінотеатрах "Жовтень" та KINO42, а також в онлайн–кінотеатрі DOCUSPACE. Цьогоріч Docudays UA зібрав 53 фільми із 27 держав світу. У програмі представленні 28 українських стрічок. Радіо Культура поспілкувалося з творцями 5–ти фільмів, представлених в національному конкурсі DOCU/Україна. Гостями програми "Час інтерв'ю" були: Дмитро Грешко (фільм "Король Лір: як ми шукали любов під час війни"); Ігор Іванько ("Крихка пам'ять"); Роман Любий ("Залізні метелики"); Володимир Тихий ("День Незалежності") і Мстислав Чернов ("20 днів у Маріуполі").

0:00 0:00
10
1x

20–й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Фото: ФБ-сторінка фестивалю

Володимир Тихий

Фільм "День Незалежності" – про наш перший День Незалежності під час повномасштабної війни – 24 серпня 2022 року. Як відбувалися зйомки в один день в різних локаціях? Як святкують День Незалежності в країні, охопленій війною?

Володимир Тихий: Зйомки в один день відбулися завдяки злагодженості студії "Вавилон'13", яка реалізовувала цей проект. Це – співпраця 11 операторів, завдяки чому став можливим такий масштаб, коли зйомки відбувалися одночасно в 10 місцях.

Кого ми бачимо в фільмі?

Володимир Тихий: Ми бачимо, як люди проживають цей день: десь відзначають, десь – ні, бо, наприклад, сидять в окопах, і в цей час відбувається бій. Є серед героїнь харків'янка 14 років, яка є дитиною Незалежної України і ввечері йде мити посуд в барі, де відбувається святкування Дня Незалежності. Є в фільмі Тетяна Чорновол, яка збирає свій підрозділ і говорить з ним про Незалежність. Є старенька художниця, яка малює обличчя цієї війни, а паралельно готує пиріг. Є люди, які "запускають" сигнал повітряної тривоги. Ми переносимося на рік назад у відчуття того дня і тих сподівань, які у нас всіх були. Нам вдалося це відтворити, і це, як на мене, найбільша цінність цієї стрічки. Цей фільм – це мозаїка, з якої складається світ нашої сучасної України. І, з одного боку, це документ, з іншого – художня форма.

Володимир Тихий. Фото: ФБ-сторінка "Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA"

Як ви добирали своїх героїв? Адже, з одного боку, це документальне кіно, з іншого, героям все одно треба бути артистами.

Володимир Тихий: Ми попередньо з усіма героями вже співпрацювали, тобто вони перевірені. Була тільки одна дебютантка –  дівчинка з Харкова, з якою працював Денис Воронцов, але він дуже досвідчений оператор, наш адміністратор і арт-директор.

Чому для вас була важлива поява Тетяни Чорновол?

Володимир Тихий: Вона для мене є уособленням добровольчого руху. Це людина, яка пройшла найрізноманітніші етапи – від народного депутата до бійця ССО. Ми думали, що це буде бойова історія з передової, але вийшло так, що саме в той день вони не "полювали" за важкою технікою, як зазвичай, а справді зібралися, щоб відсвяткувати. Вона втратила чоловіка (Микола Березовий був добровольцем батальйону "Азов". 10 серпня 2014 року загинув у бою поблизу Іловайська від кулі снайпера, рятуючи пораненого побратима – ред.), але вона бореться з цією травмою і перемагає її. І вона будує нову сильну Україну.

Примітно те, що всі ваші герої, навіть ті,  хто на передовій, спокійні й зосереджені. Водночас, ваш фільм дуже нерівний за темпоритмом в хорошому сенсі цього слова. Ви – великий майстер робити емоційні гойдалки.

Володимир Тихий: У цьому мені допоміг талановитий композитор Микита Моїсеєв. Його музика допомагає будувати цей подекуди навіть химерний відеоряд.

Чого ви очікуєте від цього фестивалю?

Володимир Тихий: Насправді ми зараз бачимо ренесанс української документалістики. Ми бачимо багато фільмів і на українському телебаченні, і на міжнародних фестивалях. Приємно й те, що фестиваль нарешті після кількох років відбувається офлайн.

Ігор Іванько

Розкажіть про ідею створення фільму "Крихка пам'ять". Як виникла ідея створити фільм про свого дідуся і зафіксувати оцю крихку пам'ять?

Ігор Іванько: Я давно хотів якусь зі свої робіт присвятити своєму діду, відомому українському кінооператору Леоніду Бурлаці. Це була унікальна особистість, яка дуже вплинула на мене. Питання було в тому, як зробити це цікавіше, ніж просто розповідь. І я довго шукав цю ідею, допоки випадково не знайшлася пошкоджена частина його приватного фотоархіву. Оскільки на той момент дід вже сильно хворів і поспілкуватися напряму з ним було  неможливо, я побудував фільм на спілкуванні з ним через його фільми та особистий архів. Вийшла багатошарова робота: з одного боку, про сім'ю, дітей, онуків, хворобу, а з іншого – про радянську епоху, кіно, культуру і про те, як ми працюємо з нашою пам'яттю – особистою і колективною.

Ігор Іванько. Фото: mbr.com.ua

Ваш дід – знаменитий кінооператор Леонід Бурлака, який багато років пропрацював на Одеській кіностудії, зняв величезну кількість фільмів, але найбільшу популярність принесла йому операторська робота у серіалі Говорухіна "Місце зустрічі змінити не можна". Ваш фільм вражає лаконічними фразами. Наприклад: "Одного разу я помітив, що той дід, якого я знав завжди, поступово почав зникати". Так делікатно ви сказали про те, що він втрачає пам'ять.

Ігор Іванько: Деменція – це страшна хвороба, яка краде особистість, знищує її свідомість. Це й досі одна з невиліковних хвороб.

Важливо, що ваш фільм привертає увагу і до цієї теми. І також розповідає про професію, в яку і ви увійшли завдяки діду.

Ігор Іванько: Безумовно, я став оператором завдяки діду. Попри те, що я не застав його безпосередньо на майданчику, бо в 90–ті в Одесі кіновиробництво пішло на спад, мені була вкрай цікава ця професія. Було надзвичайно цікаво, як мій дід працював, як йому вдавалося піднятися на ноги в цій складній професії. Тоді кінематографісти мали багато можливостей для зйомок, звісно, з ідеологічними обмеженнями і жорстким контролем сценарію тощо. Але попри це, кіновиробництво в деяких питаннях мало значно більше можливостей, особливо це стосується показів. Найбільша річ, яку ми втратили з кінематографічного радянського спадку – це величезна кількість кінотеатрів, особливо, в маленьких містах і селах. У нас нині навіть у деяких великих містах є лише один кінотеатр. Ми знімаємо багато фільмів, але найбільша проблема – як їх показати? Наш фільм, приміром, був створений в копродюсерстві зі Словаччиною, і в маленькій Словаччині, де велике місто – це 200 тисяч мешканців, цей фільм був два місяці в прокаті в кінотеатрах всіх великих міст. Така історія у нас, на жаль, поки неможлива.

Роман Любий

Фільм "Залізні метелики" присвячений трагедії, яка сколихнула весь світ – збиття 2014 року на окупованому Донбасі малайзійського "Боїнгу", рейсу MH17. Але  починається він з архівної кіноплівки, де росіяни вихваляють машину для вбивства – ЗРК "Бук". Для вас важливо було показати оце зіткнення думок?

Роман Любий: Глибина мілітаризації в Росії – річ, добре відома українцям, але менш відома світові. Для них це норма – вкладати немовля в ліжечко у формі "Бука". З одного боку, це дуже сильний символ на початку фільму, з іншого – він не менш і сюрреалістичний образ, в який взагалі важко повірити, що таке можливо.

Роман Любий. Фото: Олена Зашко / Суспільне Культура

Про цю трагедію знято і сказано багато. Що нового ви хотіли сказати своїм фільмом?

Роман Любий: Напередодні я працював над двома корткометражними фільмами, які складалися тільки з матеріалів кримінальних проваджень: про обстріл Волновахи та мікрорайону Східний в Маріуполі в 2014 році. Це був унікальний досвід роботи з доказами – перехопленнями телефонних розмов, супутниковими знімками тощо. Хотілося цей унікальний досвід використати в чомусь більшому. Так органічно і виник цей проект про рейс MH17. Було очевидно, що українці мають щеплення від російської пропаганди. Тож ми можемо про це багато розповісти світові. На цьому прикладі зручно досліджувати російську пропаганду, бо це найбільший міжнародний злочин. А росіяни народили вже багато міфів навколо цієї трагедії. В усіх фільмах, присвячених рейсу MH17, завжди бракувало нашої точки зору на цю подію. Світ повинен її почути, і ми маємо її сказати.

Що означає назва "Залізні метелики"?

Роман Любий: Це була робоча назва, яку ми знайшли на початку проекту разом із продюсером Андрієм Котляром та Марком Супруном. Як на мене, це – найкоротший опис того, що вбило 298 людей. Це і агресивна назва, і, водночас, досить поетична.

Ви знімали фільм до повномасштабного вторгнення. Водночас, завершили його вже подіями, які відбулися після 24 лютого минулого року. Тобто саме ця війна допомогла вам поставити крапку в цій картині?

Роман Любий: До 24 лютого ми хотіли запобігти картиною повномасштабного вторгнення. Хотіли розповісти світові, що ситуація вкрай небезпечна, що немає жодних наслідків для вбивць, і це органічно веде до нового насильства. Фільм міг би бути без цього фіналу, як фільм застереження. А зараз він звучить, швидше, як притча.

Чи показували ви його за кордоном?

Роман Любий: Світова прем'єра відбулася на фестивалі "Санденс"', а європейська прем'єра на Берлінале. І в США, і в Німеччині його дивилися, насамперед, дорослі люди, переважно поважного віку – глядач дуже зосереджений і дуже вдячний. Найбільше здивувало в реакції публіки – не було жодних запитань. Ніхто нічого не поставив під сумнів. Фільм не залишає враження, що це пропаганда.

Дмитро Грешко

Розкажіть про ідею створення фільму "Король Лір: як ми шукали любов під час війни". Як ви наважилися з героями стрічки – переселенцями, неакторами, зробити те, на що зважиться не кожен режисер із професійним акторами – поставить Шекспіра?

Дмитро Грешко: Насправді, я ніколи не планував робити цей фільм, але 24 лютого відкорегувало плани кожного з нас. Через повномасштабне вторгнення я змушений був евакуюватися на Закарпаття, звідки я родом, і де я свого часу прожив багато років. Будучи в новій реальності війни, я думав над тим, що мені робити далі. І я просто почав знімати все, що відбувалося навколо: як жили переселенці, як люди збирали волонтерську допомогу. В Ужгороді є театр дітей та юнацтва "Падіюн", з якого і зробили центр для життя переселенців. В'ячеслав Єгоров, який вчиться на театрального режисера і з яким нас пов'язує фестивальне та кіножиття, розповів, що хоче поставити виставу "Король Лір". Він збирався це робити до початку повномасштабної війни, а після її початку він вирішив залучити до неї переселенців. Так і почалася історія створення фільму.

Дмитро Грешко. Фото: ФБ-сторінка Дмитра Грешка

Головний герой говорить, що "люди вже є акторами", але війна загострює відчуття, і він дає "виговоритися" і собі, й іншим героям.

Дмитро Грешко: Саме так.  Спочатку здається, що він – майстер, але він так само шукає себе в цій п'єсі. Це його перша п'єса, тож він разом з акторами на одному рівні.

Викликає захоплення його вчитель – Олександр Куцик, заслужений артист України, який зіграв наставника. Власне, він і був наставником, адже в документальному кіно ніхто нікого не грає.

Дмитро Грешко: Це була надзвичайно цікава взаємодія, адже Олександр Куцик в театрі вже понад 30 років, тож він намагався бути наставником. А В'ячеслав цьому противився, і це була постійна боротьба: це був порядок, який символізував знаний режисер Олександр Куцик і хаос, втіленням якого був режисер–початківець В’ячеслав Єгоров. І в цій творчій боротьбі і народжувалися компроміси.

Але фонтанують ідеями не лише режисери, а й непрофесійні актори.

Дмитро Грешко: Так, і цікаво те, що початківці, знімаючи свій перший фільм, неодмінно думають, що це буде Оскар або Канни. Але реальність така, що реалізовувати себе потрібно крок за кроком, і в переважній більшості, це – тривала копітка робота.

На скільки легко розкривалися перед камерою переселенці, які ніколи не були акторами?

Дмитро Грешко: Я вже звик до того, що в документальному кіно ніхто не хоче зніматися. В фільмі вони розкриті на стільки, на скільки вони мене пускали. Хтось розкрився більше, хтось менше. Але, думаю, цього було достатньо, щоб зрозуміти, в яких умовах живуть люди, які втратили все. Для мене Ужгород – рідне місто. А ці люди ніколи раніше тут не були, вони втратити свої будинки і змушені жити в спортзалі. Хто ніколи цього не переживав, тому важко їх зрозуміти.

Мені здається, вам вдається наблизити глядача до їхньої реальності. До того ж, вони шукають любов.

Дмитро Грешко: Режисер справді обрав дуже цікавий ракурс – пошук любові. Він не очевидний, але під час роботи він постійно їх на цьому фокусував і запитував – де тут любов? Король Лір – твір, який безліч разів був зіграний на сцені і в кіно, але нам вдалося зробити дуже оригінальну роботу.

Мстислав Чернов

Фільм "20 днів у Маріуполі" – не найлегший для перегляду. Ви є одним з журналістів, які знімали торік перші дні облоги Маріуполя. Але це – максимально не глядацький фільм...

Мстислав Чернов: Він на часі, і в цьому специфіка документального кіно. В світі ще небагато є фільмів про перший рік вторгнення. Саме зараз це важливо дивитися, і саме зараз це важливо показувати.

Ви кожен знімальний день завершуєте цією кодою – знайти зв'язок і відправити матеріал в редакцію. Чи відчували ви в Маріуполі увагу світу до тих подій?

Мстислав Чернов: Коли ми були в Маріуполі, ми нічого не відчували, бо ми погано розуміли, що відбувається. Ми ледь знаходили зв'язок, щоб відправити зібраний матеріал. Тільки після того, як ми вирвалися з оточення, я побачив, що ця тема так широко розповсюджено по всьому світу. Напевно, доказом того, на скільки ці матеріали важливі, є відповідь російської пропаганди на нашу роботу. Це і є головна ідея фільму – як новини змінюють світ. Спочатку глядач бачить, як знімаємо ми. Потім він бачить подібні кадри в новинах, а потім ці ж кадри бачить в російській пропаганді, яка каже, що все це фейк. Дуже боляче дивитися, як помирають люди, і як пропаганда знецінює їхнє життя. В фільмі є і жертви пропаганди, люди, які вважають, що це українці їх бомблять, є люди, які називають журналістів повіями. Але для мене важливо було показати все.

Мстислав Чернов. Фото: ФБ-сторінка "Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA"

Як ви, як режисер, виставляєте для себе межі й кордони того, що показувати можна?

Мстислав Чернов: Було кілька червоних ліній. І навіть якщо ми показуємо смерть, до людського тіла ми ставимося з повагою. По–друге, ми шукали оцю тонку лінію, по якій ми мусили пройти і не відштовхнути глядачів. І напевно ми все зробили правильно, бо ніхто з людей, які сиділи в кінотеатрі, не відвернувся і не вийшов. Фільм називається "20 днів в Маріуполі", але вся ця жорстокість відбувається там і зараз.

Чи безпечні для героїв фільму зйомки в цій картині?

Мстислав Чернов: Ми знайшли всіх, вони всі в безпеці. У нас пішов мабуть рік роботи, щоб знайти героїв фільму і переконатися, що з ними все добре.

Останні новини
Американська зброя почне надходити в Україну за тиждень-два — Мотиль
Американська зброя почне надходити в Україну за тиждень-два — Мотиль
ВР не розглядала законопроєкт про англійську в Україні через резонанс щодо норми про дубляж — Потураєв
ВР не розглядала законопроєкт про англійську в Україні через резонанс щодо норми про дубляж — Потураєв
Півострів завмер в очікуванні  — кримчани про настрої у тимчасово окупованому Криму
Півострів завмер в очікуванні — кримчани про настрої у тимчасово окупованому Криму
Промінь рекомендує: Мій Конфлікт з треком "Танцююча в дощі"
Промінь рекомендує: Мій Конфлікт з треком "Танцююча в дощі"
"Бережи": Бек-вокалістка MONATIKа видала дебютний сольний сингл
"Бережи": Бек-вокалістка MONATIKа видала дебютний сольний сингл
Новини по темі
ВР не розглядала законопроєкт про англійську в Україні через резонанс щодо норми про дубляж — Потураєв
"Запити в Google "Mariupol", "russian invasion" зросли". Гордєєва про "Оскар" для "20 днів у Маріуполі"
"Великий момент для українського кіно". Шилова про відзначення "20 днів у Маріуполі" "Оскаром"
Дмитро Лінартович про фронт, своє поранення і дзвінок Залужного
Україна і Польща знімають фільм про вплив війни на природу і довкілля