Дмитро Десятерик: Нагадувати журі світових фестивалів про війну треба на державному рівні

Дмитро Десятерик: Нагадувати журі світових фестивалів про війну треба на державному рівні

Цими вихідними завершився 77-й Каннський кінофестиваль. Головну нагороду здобув фільм Шона Бейкера "Анора". Про що ця стрічка й чому вона викликає обурення багатьох? Які фільми з відзначених варті глядацької уваги? Про це Євгеній Агарков в ефірі Радіо Культура розпитав кінокритика Дмитра Десятерика.

0:00 0:00
10
1x

"Золота пальмова гілка" – головна нагорода Каннського кінофестивалю. Фото: commons.wikimedia.org 

Почнімо з загального: що можна сказати про підсумки Каннського кінофестивалю 2024? Результати очікувані чи навпаки? 

На фестивалі я не був, але, звісно, знаю режисерів, які взяли нагороди або змагалися в основному конкурсі. Можу послатися на думку мого колеги з впливового міжнародного видання IndieWire: він написав, що це був один із найслабших конкурсів у Каннах за останній час. На його думку, через різні негаразди, пов'язані ще з попередніми страйками, пандемією Covid-19, світова індустрія зазнала занепаду, що далося взнаки на фестивалі. Наскільки я розумію, відзначили кілька справді гідних стрічок. Проте в конкурсі — чого очікують від Канн щороку — не було проривного фільму, який би змінював правила гри в кінематографі, його мову. 

Якщо говорити про "Анору" — що скажете про стрічку й те, що вона отримала "Золоту пальмову гілку"?

Фільму я не бачив, але Шон Бейкер — дуже достойний режисер, я дивився його попередні стрічки, "Флоридський проєкт" і "Червона ракета" (до речі, теж присвячений секс-працівникам). Це напрочуд тонке кіно, у нього завжди прекрасні акторські роботи й гармонійно збалансовані комедія і драма: однієї миті можемо сміятися, а наступної — вже мало не плакати. Бейкер створює надзвичайно якісне кіно. Тож усім захопленим рецензіям, які читаю про "Анору", хочеться вірити. Судячи з усього, це справді його найкращий фільм.

Інша річ, що Шон Бейкер завжди тяжіє до персонажів, ображених долею, маргіналів. Тому він робить головною героїнею секс-працівницю, яка працює на Брайтон-Біч, вивертаючи казку про Попелюшку: з'являється молодий багатій, принц, так би мовити, і вони одружуються. Але тут злий батько принца, впливовий олігарх, посилає своїх зарізяк, щоб розібратися із цим шлюбом, і казка перетворюється на щось зовсім інше. Бейкер узяв на роль олігарха, цієї нехорошої людини, російського актора, який до того ж знімався у пропагандистському кіно, тобто там тавра нема де ставити. Чому так відбулося, треба питати режисера: я на 100% певен, що він, як і переважна більшість голлівудських діячів, за Україну, але ніщо не завадило покликати на роль, хоч і негідника, ще більшого негідника. Чи то такий жарт з його боку був.

Можливо, це справді такий режисерський хід. А от чому журі, на вашу думку, не звернуло уваги, що актор Юрій Борисов відомий роботою в російському пропагандистському фільмі "Калашников", який знімався в тимчасово окупованому Криму?

До таких тонкощів журі головного фестивалю планети, я так розумію, не завжди доходить. Треба їм доводити ці тонкощі, доносити цю інформацію. І тут виникає питання навіть не до наших активістів і кінематографістів — вони й так роблять що можуть, усі, в кого незамилені очі й совість, теж — але мала б бути залученість наших державних структур, хай би як банально це звучало. Наприклад, заява від Міністерства культури чи подібної інституції, оприлюднена одразу, коли стало відомо, що цей фільм відібрали в основний конкурс. Думаю, фільму дали б приз усе одно, але…

Але запах був би вже не той.

Саме так. І раніше, наскільки я пам'ятаю, в Каннах, знову-таки, вся робота з нагадування про війну, про участь росіян, усе одно лягала на плечі наших кінематографістів — по суті, приватних осіб, які приїздили або на конкурс, або на Каннський кіноринок і влаштовували акції та протести, когось мало не з поліцією виводили. Здається, і тоді наші офіційні структури мовчали. Чому це відбувається, не знаю. Мабуть, це питання до тих, кого ми обрали.

Дмитро Десятерик. Фото: commons.wikimedia.org

Як ви відреагували на те, що Україна не була представлена на Каннському кінофестивалі?

Звісно, це не дуже добре. Починає даватися взнаки яма в кіновиробництві, що рано чи пізно мала утворитися.

Маєте на увазі грошову яму?

Криза почалася ще в 2019 році з приходом нового керівництва Держкіно й нової адміністрації, яка, здається, до розвитку національного кіно ставиться глибоко байдуже. Спочатку під розмови про пандемію сильно обрізали фінансування, а потім почалася велика війна. І, по суті, наше кіновиробництво доїдало рештки ще з попередньої адміністрації, попереднього фінансування. Кіно — це все одно завжди про гроші. Виробництво припинилося або ж трималося на чесному слові кількох ентузіастів. Ті українські фільми, що нині виходять у прокат, були зняті чи майже завершені ще до 2022 року. Тобто немає нових релізів, нових робіт від режисерів, які могли б заявити про себе в Каннах. Виходить, нам нема кого виряджати.

Як наслідок — що на нас може чекати далі? На Каннському фестивалі якісь наші павільйони було організовано. Але ми говорили в цій студії з кінокритиком Ігорем Кромфом і зійшлися на думці, що це просто спроба наздогнати втрачене.

Павільйони — це ні про що, перепрошую. З усією повагою: уявіть собі, найавторитетніший фестиваль планети, павільйонів сотні, і для того, щоб помітили саме твій, треба все одно мати свої фільми у конкурсах, у секціях, щоб люди бачили: о, цікавий український фільм, можна і в павільйон зайти. Окрім того, знову ж: таке ставлення, як у нинішнього керівництва Держкіно, теж справі не сприяє. І що далі? Нині все, що ворушиться в нашому кіно, відбувається на ентузіазмі кінематографістів, приватних інвесторів, продюсерів, які десь вишкрябують ці копійки, плюс іноземні фонди. Повноцінного кінопроцесу це замінити не може. Частка ігрового кіно — а це дуже важливий жанр, який осмислює дійсність, він передусім і представляє країну на фестивалях — падатиме й далі. Документалістика ще триматиметься, але й вона теж на чистому ентузіазмі. Тож у мене доволі песимістичний прогноз. Добре, бодай щось зараз виходить — це єдина хороша новина.

Повернімося до Каннського кінофестивалю. Вперше за останні 30 років до списку переможців потрапив індійський фільм — "Все, що ми уявляємо як світло". Що можете сказати про сучасне індійське кіно? 

Фільм не просто отримав приз, а взагалі був першим відібраним до конкурсної програми за 30 років. З індійським кіно така історія: це одна з найпотужніших кінофабрик світу, але вони виготовляють розважальний контент, який ми всі знаємо. Індійське кіно може сприйматися дещо кумедно — мовляв, пісні й танці. Утім, в Індії був один із найбільших режисерів в історії світового кіно — Сатьяджит Рей, який зняв кілька геніальних фільмів, що ввійшли в усі скарбниці, десятки, енциклопедії і тому подібне. Інша річ, що Сатьяджит Рей, на жаль, щокілька років не народжується. Власне, режисерку Паял Кападіа якраз і порівнюють із ним: вона зняла дуже тонку реалістичну драму про трьох жінок у Мумбаї, які намагаються взяти долю у власні руки. Обережно зазначу: те, що ця стрічка отримала приз, означає, що реалістичні авторські індійські фільми потроху знаходять свій шлях до світового кіно, до світової уваги. Насправді в Індії знімається багато фільмів різних жанрів, просто ситуація з розвитком кіномови там іще в динаміці. Така висока нагорода може стимулювати творців авторського кіно в Індії розвиватися далі, заявляти про себе.