"Жили вони в Києві на вулиці Червоноармійській 127. Це зараз Велика Васильківська. Цей будинок не зберігся. Там жило понад 30 родин, 10 із яких були євреями. Коли почалися ці події, то ніхто навіть не думав, щоб видавати цих людей нацистам. Вони їх переховували.
Дехто з єврейських сімей виїхав у евакуацію. На початку 1942 року одна з таких родин повернулася до Києва. Це була родина Липницьких. Їх батько пішов на війну захищати Батьківщину. Жінка з дітьми повернулася назад, бо розбомбили їхній поїзд і вони пішки три місяці добиралися до Києва. Повернулися додому і не знали, що тут таке відбувається. Прийшли спочатку до родичів на вулицю Горького. Але їх там не прийняли. Тоді ця сім'я звертається по допомогу до нас. Бабусі на той час було 39 років, а мамі виповнилося 16. Вони вирішили, що переночують кілька днів у підвалі. Через день-два всі мешканці принесли одяг та їжу. Мама згадувала, що невдовзі прийшов хлопець. Він був поліцаєм. І попередив, щоб вони щось вирішували з єврейською родиною, бо завтра будуть обшуки.
Бабуся моя вночі всіх зібрала, ми знали, коли змінюється варта, у нас був свій таємний лаз. І вони пішли вночі далі до своїх родичів, там переночували і пішли лісами до Василькова, звідки їх інші родичі відвели до Білої Церкви.
Одна жінка, керуюча будинком, як колись її називали "управдом", притягла до поліцейського відділку їхню сусідку Соню Пікман, яку переховувала двірничка. І двох маленьких діток. Був лютий місяць, страшенний холод і заметіль. Тоді на зміні був німець-поліцай, подивився на Соню, на тих діток, пхнув у плечі "управдомшу" в сніг, і швидко відправив їх додому. І Соня прийшла знову до моєї бабусі. Давай вони тоді вирішувати, що робити далі. І зметикували, що можна підробити документи. На ранок пішли до тієї ж комендатури і почали свідчити, що хтось із них з дитбудинку. І що Соня теж виховувалася в дитбудинку. Вона не знає своєї національності і що вона насправді українка. Там сидів ще один поліцай, який був їхнім сусідом. І лише мовчки посміхався у вуса. До того, як іти до відділку, вони пропрацювали таку схему: мама з дітьми сидить вдома. Брат мамин прикидається прохачем і слідом іде за цими жінками у відділок. Якщо їх заберуть і поведуть на розстріл до Бабиного Яру, то він побіжить до мами з дітьми і всі разом будуть тікати до родичів у Васильків.
Бабуся повернулася з відділку додому разом із сестрою. Соні Пігман видали документи про те, що вона українка.
Вони свідомо йшли на ці ризики. Мама казала, що у них не було страху. Бо людське життя було на найвищому щаблі цінностей. Було бажання зробити хорошу справу і врятувати людей.
Були як і ті, хто здавав євреїв, так і ті, хто захищав і переховував їх. На Володимирській вулиці живе мамин учень. Зараз йому 85 років. Їхні двірники масово здавали всіх євреїв на Десятинній і Володимирській. Йому вдалося врятуватися, тому що бабуся його знала німецьку мову, вона була народжена в Австрії. Його батьків перед тим вже розстріляли. І той офіцер, який прийшов їх пакувати, був вже старшим дядьком. То бабуся якось його переконала, що перевдягне онука свого дівчинкою і офіцер їх тут більше ніколи не побачить.
В цій нашій історії весь будинок допомагав євреям. Навіть поліцай попередив про можливі майбутні обшуки".
Дві родини, єврейська та українська, залишилися друзями на все життя. Хорошими подругами стали мама Ганни Софія Ярова та Майя Липницька. Та сама дівчинка, яку разом із братом та її мамою переховували від біди рідні співрозмовниці. І саме Майя у 90-і розповіла про тих, хто врятував їх від смерті. І завдяки Майї бабуся і мама отримали почесне звання Праведників народів світу.
"Саме у тьоті Майі була ініціатива, коли у 1992 році попросили надати свідчення тих, хто рятував євреїв. Бо коли мамі запропонували написати листа-звернення про надання такого звання, вона відмовилася. Взагалі не вважала, що це був якийсь подвиг. У 1997 році бабуся і мама отримати це звання. Мама тривалий час спілкувалася з іншими Праведниками. Це були люди честі, абсолютно щирі в слідуванні ідеалам."
Будинок, якого вже немає, можливо символічно знову об'єднає єврейські і українські родини. У тому місці хочуть створити сквер "Праведників народів світу".
"Ми обговорювали з Кличком, щоб в тому куточку розбити сквер "Праведників народів світу". Всі люди того будинку варті такого звання. На 95 років мою маму приїхав привітати сам мер. У неї на дні народженні завжди було повно учнів. І саме там він вручив почесну медаль".
Діна Пронічева, Єфросинія Бойко, Софія Ярова - це лише три імені з величезного переліку тих, хто став свідком злочину нацистської Німеччини… Минають роки, і сьогодні пам'ять про них бережуть нащадки, переказуючи те, що сталося, нам і майбутнім поколінням. Щоб пам’ятати: ніколи знову.
Фото: КМДА
