На фото: Олег Бажан у студії Радіо Культура
Українська інтелігенція потрапила під каток репресивної машини
— Розстріл української інтелігенції в урочищі Сандармох. Ми далеко не все ще знаємо, що там відбувалося. Але зараз ми переживає такий же Сандармох. Про що цей історичний зв'язок нам говорить?
Для нас розстріли української інтелігенції в урочищі Сандармох – це яскраве свідчення етноциду проти українського народу, який було здійснено радянською владою. Саме розстріли в 1937 році в Карелії – є тою жахливою сторінкою Великого терору, який розпочався в серпні 1937 року і тривав аж до листопада 1938 року. За задумом Сталіна, це була велика соціальна чистка. І тому саме українська інтелігенція потрапила під каток тої репресивної машини, яка, по суті, не переставала працювати з часу утвердження більшовицького режиму на теренах України 1919 року. Нагадаю, що в період Великого терору на теренах України було заарештовано 197 тисяч осіб і майже половину з них було розстріляно. Українська інтелігенція тоді теж постраждала на теренах Росії. Микола Куліш, Микола Зеров, Володимир Чехівський були репресовані раніше. Але цинічність радянської влади полягала в тому, що цих людей було ув'язнено на 5-10 років. А в 1937 році їх розстріляли.
— Але чому саме українська інтелігенція? Чому люди без зброї викликали найбільший страх у радянської влади?
Тут треба повернутися до початків більшовицького перевороту і будівничого радянської системи. Ленін у своїх висловлюваннях і працях завжди негативно ставився до інтелігенції, до людей освічених. Він говорив, що людей творчої праці взагалі треба обмежувати. Він писав навіть у грубій формі, що їм просто треба закривати рота, щоб вони не висловлювалися і не давали оцінки реформам, які прагнув здійснити більшовицький режим. І пригадаймо історію, інтелігенцію почали репресувати ще на "світанку" радянської влади. Починаючи з 20-х років, на неї було покладено таке собі всевидяче око радянських спецслужб.
— Серед загиблих у Сандармох була родина Крушельницьких, Лесь Курбас, Микола Куліш, наші поети і письменники. Діячі культури складали найбільшу небезпеку для тодішньої радянської Росії?
Це були точкові зачистки українського суспільства. Наприклад, радянською владою був знищений товариш Миколи Хвильового, Михайло Яловий. Це оточення Хвильового, який ще під час Літературної дискусії 27-го року заявив, що нам треба наслідувати європейські стандарти. "Геть від Москви, дайош Європу". Це, звичайно, не подобалося. Тому почалися цькування і в кінцевому результаті це призвело до смерті самого Хвильового 13 травня 1933 року. Це сталося якраз після арешту Михайла Ялового, який був одним із фундаторів літературного угруповання ВАПЛІТЕ. І серед тих, кого було розстріляно в Сандармосі, дійсно були представники ВАПЛІТЕ. Велика плеяда діячів.
Щодо політики українізації, то це дійсно була певна провокація з боку влади, щоб виявити цих людей. Більше того, це була і спецоперація, щоб розколоти еміграцію. Бо згадаємо, що Михайло Грушевський повертається в Україну саме в пік політики українізації, в 1924-му році. Це спричинило розкол серед української партії соціалістів-революціонерів. Тобто, цих людей виманювали в Україну в такий спосіб, що, мовляв, не вистачає українських учителів, бо школи українські створюються і так далі.
В урочищі Сандармох було закатовано 9,5 тисяч людей
— Чому мовчала багатомільйонна радянська імперія, коли так масово знищували їй подібних? Це страх, брак освіти, брак чого..?
Що таке терор? Це по суті нав'язування страху. Це зараз працює в Росії і взагалі в тоталітарних суспільствах. Тому Радянський Союз ніколи не відмовлявся від цих політичних репресій. Коли від них відмовилися за часів Горбачова, то розвалився Радянський Союз. Тому що система, яку збудували більшовики, базувалася на позаекономічних примусах і терорі. Плюс, людей утримували в інформаційному голоді, що давало можливість більшовикам царювати впродовж майже 70 років. Ці ж методи наші сусіди використовують і зараз. Сучасна російська влада теж не хоче звертатися до теми Сандармоху. Згадаймо історика, краєзнавця Юрія Дмитрієва, який досі перебуває в ув'язненні. Йому закидають те, що він надмірно говорить про Сандармох. А це сучасній Росії не потрібно, бо це негативний імідж Росії і цією темою нічого взагалі "спекулювати". А те, що документи доводять, що у Сандармоху впродовж 1937-1938 років було закатовано і знищено понад 9,5 тисяч осіб, то це нібито забагато. Тому це треба переглядати або говорити у завуальованій формі.
— А коли ми почали для себе відкривати тему Сандармоху? Хто з наших істориків туди їздив?
Документи про розстріли в Сандармосі віднайшли у 1996 році. Цим питанням займався саме Науково-просвітницький інформаційний центр Санкт-Петербурзького "Меморіалу" на чолі з Веніаміном Іофе. Він у 1996 році знайшов ці розстрільні списки. Для російських правозахисників і представників "Меморіалу" було важливо віднайти саме місце розстрілів тих, хто був в'язнями Соловецької тюрми і Біломор-Балтійського каналу. В 1997 році він звернувся до Служби Безпеки України з проханням допомогти встановити прізвища, освіту тих людей, які вони знайшли у списках. СБУ допомогла в цьому і почався цей тандем у роботі. Згодом вийшла книга "Остання адреса" – це збірник документів, над яким працювали Олександр Пшенніков на той час директор архіву СБУ, потім його наступник Сергій Богунов, історик Юрій Шаповал і заступник голови СБУ Володимир Пристайко. Після цього почалися ці поїздки. В 1997 році було віднайдено ці 236 ям, за 19 кілометрів від міста Медвєж'єгорськ, біля кар'єру в лісистій місцевості. Встановлено було пам'ятники. І щоразу 5 серпня з України їздила експедиція представників українських культурних кіл для того, щоб це питання порушувати. До речі, газета "День" 2012 рік проголосила роком Сандармоху. Лариса Івшина і газета тоді багато зробили для того, щоб популяризувати цю тематику і розповідати про тих, кого було знищено в Карелії в 1937-38-х роках.
— Розстрільні списки. Ми знаємо імена всіх українців, хто там загинув?
Ні, не знаємо. В урочищі Сандармох впродовж 1937-38-го років було розстріляно приблизно 9,5 тисяч. Але точні прізвища встановлені тільки у 1111 осіб. Тобто тих, які були розстріляні з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Інші дані невідомі. Для цього треба працювати з російськими архівами. Тому тут є певна проблема і питання, дійсно, поки що відкрите.
В Україні діє програма "Реабілітована історія"
— Чи є шанси на те, що ми цю пам'ять колись відновимо?
Так. Для об'єктивності хочу зауважити, що в Україні діє державна програма "Реабілітована історія". Вона була розпочата в 1992 році після відповідного рішення Верховної Ради і Кабінету міністрів України. Ця програма покликана повернути добрі імена всіх репресованих в період радянської влади, встановити історичну справедливість і найголовніше – показати той трагічний період в історії України. Тобто природу, механізм і наслідки політичних репресій. Ця програма була передбачена на дуже короткий період часу. Її ініціатори, академік Петро Тронько і його соратники з Академії наук тоді думали, що це буде всього лише 25 томів. Тобто в кожній області буде один том, в якому поіменно, за алфавітом, будуть позначені прізвище і відповідна біографічна довідка. Ця програма діє по сьогоднішній день і на цей момент у нас уже 135 томів. І ми ще всіх не в змозі поки що встановити, щоб оприлюднити ці факти. На сьогодні відомо про 800 тисяч тих, хто постраждав від радянської влади. Тобто, після відкриття архівів у 1991-92 роках, а потім у 2015 році, було розсекречено ці документи. Вони розкривали механізм роботи радянських спецслужб. Тому з 2015 року ми дізналися про справи-формуляри на українських письменників. На того ж Миколу Бажана, Остапа Вишню, Олександра Довженка, Андрія Малишка і на багатьох інших. Ці агентурні справи-формуляри потім завершувалися тими кримінально-слідчими справами. Тому, в Україні є доступ до архівів і ми їх вивчаємо. Але нам не вистачає того, що зберігається в Москві. Тому що саме там формувалася ця політика і репресивний механізм.
— Їх ще не знищили? Що там зараз відбувається, маємо якийсь доступ до цієї інформації?
Це дуже утруднює нам знання про той період. Я сам працював з архівами ФСБ у середині 90-х років, ще при Єльцині, й тоді вже ставилися певні запобіжники. Нам не видавали справи високопосадовців наркоматів внутрішніх справ, а саме через них ми могли б дізнаватися, як ці репресії відбувалися. І загалом на українську делегацію теж дивилися з "пересторогою". Нам відверто казали: ви приїхали за документами, які стосуються української історії, і потім на дипломатичному рівні будете вимагати повернути їх Україні. Тому навіть тоді вони дуже обережно на це дивилися. А з приходом до влади Путіна вже не було про що розмовляти.
"Якщо ми колись теж дійдемо до Нюрнберга-2 над комуністичним режимом…"
— А навіщо потрібні ці документи? Хіба того аргументу, що цих людей ми втратили назавжди недостатньо?
Як історики ми повинні бути об'єктивними. Досліджуючи ту чи іншу справу ми, звичайно, бачимо, що вона "липова". Але щоб узагальнити масштаб, нам потрібні інші матеріали, які можуть ці питання розкрити. Щоб потім не було маніпуляцій. Наприклад, депортація кримських татар. Це трохи інша тема, але в Україні є лише епізодичні документи, які переповідають, як відбувалася та чи інша операція, що тривала 18-21 травня 1944 року. Всі інші документи – в Росії. І ми багато чого не можемо дізнатися того, як із кримських татар "ліпили колаборантів". Або, наприклад, як спотворювали історію про Голодомор. Тому ці документи дуже важливі. Бо нам важливо знати не тільки про жертви, а й про організаторів і тих катів, які виконували злочинні накази. І якщо ми колись теж дійдемо до Нюрнберга-2 над комуністичним режимом, то ці документи для нас є дуже важливими. А сам механізм розстрілів був засекречений. У документах вони не збереглися.
— Ви кажете про другий Нюрнберг. Ви вважаєте, що ми зможемо колись в якихось міжнародних судах апелювати до цих злочинів?
Якщо ми ці питання будемо проговорювати постійно, починаючи від шкільного підручника, то це може дати позитивний ефект. Можливо, якби той суд над КПРС, який готував ще Єльцин, щоб заборонити Комуністичну партію, відбувся, то не було б цих трагедій і в Україні, і в Грузії і так далі. А Росія, по суті, перебрала ці методи чекістських операцій і використовує сьогодні в своєму арсеналі. Ці всі зачистки, депортації населення, це все дуже схоже на радянську кальку і кліше.
— Які уроки для себе має зробити Україна?
Якщо ми екстраполюємо на сьогодення, то ми повинні говорити про справедливий мир, яким може завершитися ця війна. Завданий біль так просто не вивітриться, він залишиться. Але Україна вистоїть. Все буде Україна!
