"Я не готова знімати про війну по гарячих слідах": Ірина Цілик про творчі плани та переживання війни

"Я не готова знімати про війну по гарячих слідах": Ірина Цілик про творчі плани та переживання війни

Режисерка і письменниця Ірина Цілик не готова знімати про війну по гарячих слідах, але впевнена, що про силу, крихкість і щоденні подвиги українців потрібно розказати. Вона впевнена, що війна нас змінила. Та й сама мисткиня змінилася. В спецпроєкті Радіо Культура "Діалоги про війну" Ірина Цілик розповіла про свої творчі плани та які корективи у них внесла війна в Україні.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Чимало режисерів та режисерок після 24 лютого мали цей момент зустрічі зі своїми попередніми проєктами та їх переоцінки. Чи твій проєкт фільму "Я і Фелікс" актуальний після 24 лютого?

Я в принципі швидко виростаю з власних проєктів. І найчастіше буває, так що книжка чи фільм доходять до людей, стосунки вже інші. З'являється певна дистанція. Тому що варто мені щось відпустити, оце дітище, воно живе своїм власним життям, я вже просто ніби здалеку за цим спостерігаю.

Що стосовно цього проєкту, до речі, у нього цікава історія. В українському прокаті він називатиметься "Я і Фелікс", якщо в міжнародному — "Rock. Paper. Grenage". Цей фільм чекав на свій вихід. І цієї осені відбудеться його прем'єра на міжнародному кінофестивалі, але поки я не можу ще анонсувати, на якому саме.

Стосунки з цим проєктом у мене дивні, тому що фактично я його знімала два роки тому, і це щось нібито з минулого життя. Цей фільм нібито і не про війну, і взагалі він значною мірою про щось інше, про часи нашого дитинства, про ці хиткі 90-ті, які ламали дорослих, з якими ми, підлітки, мусили якось також шукати спільні точки дотику. І з одного боку, вони травмували нас. З іншого боку, нас наповнювали.

Цей фільм є екранізацію роману Артема Чеха, значною мірою автобіографічної історії. Він написав про своє дитинство, про свої стосунки з найближчими людьми, серед яких був також дуже особливий чоловік. Він був ветераном афганської війни. Це людина була, з одного боку, дуже поламана і мала очевидний посттравматичний синдром. З іншого боку, це харизматичний і не схожий ні на кого чоловік. Він став і вчителем, і другом…

Тому, звісно, це був особливий досвід створення цього фільму, тому що ми нібито зайшли на територію нашого дитинства, дитинства Чеха, мого дитинства, і всі разом гралися в цю реальність.

Крім того, ми долучили й інших близьких людей до створення цього проєкту. Тому що головну роль, тобто героя-протагоніста в дитинстві, зіграв наш з Чехом спільний син. Також його друга і ветерана афганської війни зіграв Юрій Іздрик, що сам є дуже непересічною особистістю. І я як режисерка дозволила йому залишитися значною мірою собою в запропонованих обставинах. Але Іздрик як Іздрик також дуже багато від себе приніс у наш проєкт. Тому я рада, що незабаром ми зможемо випустити цей фільм у люди.

Цікавий момент у тому, що цей фільм і цей роман нібито не про війну, але насправді значною мірою про це. Тому що він говорить про поламаних війною людей. Про тих, хто повертається і хто шукає способи, як співіснувати з цією мирною реальністю, з цими іншими людьми, які в тилу по-іншому травмовані. Але ці пошуки спільних точок дотику — це щось дуже болісне. І це таке колективна травма, яка нам сьогоднішнім дуже близька також.

Якими будуть наші ветерани?

А вони вже є. Вже вісім з половиною років вчимося, як їм допомагати, як з ними співіснувати поруч. До речі, повертаючись до книжки Чеха. Там є такий важливий момент, що той хлопчик, яким він був у 90-ті, який ненавидів все, що пов’язано з військовими та війною, тому що бачив поруч цього Фелікса, алкоголіка, поламаного війною. І навіть у фільмі є цей момент, коли герой йому каже, що тільки дебіли йдуть на війну. Тобто він як підліток дозволяє собі якісь дуже категоричні та радикальні з цього приводу думки, але реальність не така. Що більше, він згодом поміряє взуття цього свого друга та вчителя, і він сам раптом виявиться цим військовим, який вчиться, як же потім балансувати, як взагалі вижити в цьому світі, який існував геть в паралельному вимірі.

Насправді тим, хто повертається, складно. І нам складно, бо ми не знаємо, як їм допомогти. І я спостерігаю це всі ці роки, тому що в моєму оточенні тепер багато військових, багато ветеранів. І зблизька майбутні масштаби цієї катастрофи виглядають ще страшнішими. Звісно, все це набуло якихось інших масштабів, іншого градусу. У нас це все попереду.

Чи буде кіно про цей виток війни?

Мені здається, ми всі: і письменники, і кінематографісти, і люди інших творчих професій, — шукаємо в принципі способи, як це все осмислювати. Тому що те, що відбувається з нами, для цього важко знайти доречні слова, форми, образи. Але теж цікаво, що є різні інструменти. З моєї точки зору, наприклад, поезія — це той вид мистецтва, якому чи не найкраще вдається зафіксувати оце "тут і тепер", все те болісне і травматичне, що звалилося нам на плечі. Це миттєві реакції і рефлексії. Натомість проза, на мій погляд, вимагає дистанції. Вона нібито пишеться всі ці роки, але щось мені підказує, що нам потрібна ще більше дистанція, щоб усвідомити, що з нами взагалі сталося і ким ми вийшли з цих випробувань.

Що стосовно кіно, воно також буває дуже різним. Наприклад, ми спостерігаємо зараз, що ігрове кіно паралізоване і буде паралізоване наступні роки. Документалістика всі ці роки розквітала просто на наших очах. Буквально ці останні пів року я знаю, що мої колеги багато всього знімають. Вони, так само як і поети, кому вдається насправді писати й реагувати, дуже швидко намагаються ловити ці миті "тут-і-теперішнього". Можливо, не осмислюючи їх, але фіксуючи. Тому що це дуже важливо: зафіксувати й залишити у спокої для того, щоб потім на це подивитися з новою оптикою, озирнутися. Але нам потрібні ці матеріали. Потрібні з різних точок зору: і як докази цієї війни, і як творчі інструменти її осмислення.

Що це за родина, яка є головною героїнею фільму "Земля блакитна, ніби апельсин", і як вони прожили те, що почалося в лютому?

З одного боку, це доволі звичайна, але, з іншого боку, геть непересічна родина. Я з ними познайомилася у 2017 році. Вони тоді жили в Красногорівці. Це була червона зона на Донеччині. Просто на лінії розмежування. 

Мама-одиначка, яка виховувала тоді чотирьох, а зараз п’ятьох дітей сама. При цьому ухитрилася не просто допомогти їм вижити в цих обставинах. Вона наповнила їх життя повноцінністю в усіх сенсах цього слова. Тобто всі діти в цій родині попри війну, попри все те, що нібито заважає, по-перше, грають на різних музичних інструментах, вони життєрадісні, вони говорять про мистецтво. Що мене особливо дуже зачепило в якийсь момент, двоє старших дівчат побували в кінотаборі для підлітків (є проєкти на підтримку дітей у прифронтовій зоні) і привезли додому пристрасть та закоханість в кіно. І вся родина захопилася також. 

Найцікавіше, що мама, яка сама виховує стількох дітей, також стала частиною цього їхнього нового хобі. Вона почала вчитися сама з інтернету, шукати, як пишуться сценарії, як монтувати. І вони перетворилися на сімейний продакшн і почали робити маленькі відео, фільми.

Зрештою, ми за ними рік спостерігали, прожили з ними також спільне маленьке життя і зробили з цього фільм. Фільм став доволі успішним і мандрує світом. Тобто в нього теж своя окрема історія.

Що стосовно родини, з ними багато чого відбулося за останній рік. Ми мали разом їхати на прем'єру нашого фільму до Литви. І саме в цей тиждень, коли всі на нервах не знали, що відбуватиметься далі, ми купили квитки. Вони мали спочатку приїхати до Києва, потім ми мали разом вирушати до Вільнюса. Вони приїхали до Києва, два дні насолоджуватися мирним, спокійним, прекрасним та не схожим на їхню Красногорівку Києвом, і потім сталося 24 лютого. І це була якась катастрофа. Тому що тут у мене моя сім'я, мій син, і теж потрібно було ухвалювати якесь рішення. 

У нашому районі було дуже голосно. Тут у мене ця родина, це мої друзі, мої підопічні. Вони ночують в метро. Там маленька дівчинка, яка народилась два роки тому. Зрештою, ми побудували ланцюжок. Українські колеги, литовські колеги — ми змогли їх відправити до Вільнюса.

Вони тепер живуть у Литві й страшенно сумують за Україною. З ними відбулася низка метаморфоз, дуже цікавих для мене. Тому що коли я знімала їх 2017-го року, вони не були великими патріотами України. Мама Аня була патріоткою своєї родини. Тобто цей маленький світ вона намагалася втримати й зубами вигризти їхнє нормальне життя. Мені особисто цікаво спостерігати за тим, що з ними відбувається зараз. Наприклад, старша донька категорично перейшла виключно на українську мову. Вся родина намагається говорити українською. Ані (мамі — ред.) це дуже складно дається, але зі мною вона спілкується виключно українською.

Також навесні був момент, коли їй запропонували виступити в парламенті Литви як мамі, як вимушеній переселенці, і скільки в її промові було любові до України, до тих людей, до тих місць, які вона вимушена була залишити, — це було щось настільки нове, чого я в ній раніше ніколи не бачила і не знала. Я розумію, що вони змінилися завдяки і обставинам, і нашій дружбі також, тому що це теж симбіоз. Ми змінили їх. Вони змінили нас. Ми теж побудували якусь систему наших стосунків, але дуже хочеться, щоб їм було куди повернутися. Тому що наразі невідомо, чи є ще у них дім. Їхня Красногорівка зараз в епіцентрі бойових дій. Хочеться сподіватися.

Легкість, веселощі й сміх на тлі війни: наскільки це дивно і парадоксально?

Це нормально. І це те, чого я шукала. Адже, звісно, я як авторка та режисерка полюю на ті історії тих людей, в яких відгукується щось дуже особисте, близьке й болісне для мене. Тобто питання "Як виживати під час війни?" нас всіх турбує. Я прийшла до дуже важливого висновку: не можна ставити життя в режим stand by. Ми маємо жити тут і тепер. Причому жити максимально якісно. Часом це нам погано вдається, але треба вчитися. Тому що відкладати життя на після війни доволі небезпечно, як ми переконалися. 

Війна триває уже майже 9 років, і ми насправді не знаємо, які перспективи в нас усіх, в України. Тому все стало ще гострішим. Але рівень цієї сатурації в усьому. Хочеться і сміятися веселіше, і любити на повну котушку. І я спостерігаю, що це торкнулося більшості людей, яких я знаю. Так чи інакше зачепило всіх нас. Насправді ще донедавна часом було гострим це відчуття, що є два абсолютно паралельних виміри: є люди, які глибоко занурилися і живуть в реальності війни в Україні, яка триває, а є люди, які її нібито не помічають. Тепер, мабуть, ми всі так чи інакше зрівнялася. Ми всі поруч.

Ти була б готова зняти фільм про війну після 24 лютого?

Я відмовилася від купи пропозицій. Я не готова бігом-бігом, по гарячих слідах щось знімати. Особливо якщо це ігрові проєкти. Зараз є дуже цікава тенденція. В Україну заходить купа пропозицій від міжнародних продакшенів. Але часом це нагадує полювання на історії, сюжети, на мистецтво на крові. Я відмовилася від ігрового проєкту, де мали відбуватися події в Бучі. Я не уявляю собі, як зараз, коли все настільки свіже, без якоїсь мінімальної навіть дистанції, так просто застрибнути в новий проєкт і почати (це робити — ред.) на вулицях Бучі. Кожен робить вибір сам. Мені це не близько. Але я і так само не готова, наприклад, хапати в руки в камеру і знімати щось документальне.

Водночас я почала розробляти новий проєкт, який, мабуть, робитиму досить довго, тому що це щось абсолютно нове для мене. Це документалістика, але анімаційна. Я давно мріяла спробувати цей жанр. Мені часом навіть здається, що анімація — це один з найбільш чесних шляхів говорити про те, що вже сталося. Тому що ми розуміємо, якщо якісь події сталися, а нам хочеться про них поговорити в документальному кіно, є різні інструменти. Можна використовувати реконструкції, знімати ігрові постановні кадри, щоб проілюструвати розповідь. Я хочу використати інструмент анімації й поговорити про те, що близьке особисто мені зараз — про відчуття незахищеності, яке нас всіх наздогнало, і особливо про жінок. Таких, як я. Про тих, кого я знаю і кого це відчуття незахищеності сильно підкосило. Тому що раптом виявилося, що все таке тонке. І війна нас змінила на таких тонких рівнях, що ми часом не знаємо, як дати собі з цим раду. Але ми вчимося.

"Невидимий батальйон". Якою була зустріч з жінкою, яка повернулася з війни?

"Невидимий батальйон" — це взагалі особливий для мене досвід. Це був перший досвід документального кіно. І знімати фільми про портрети цих сильних, непростих жінок виявилося серйозним викликом. У цьому проєкті дві історії. Одна про Тайру. Вона була в полоні. І, на щастя, ця парамедичка була звільнена. І друга героїня — це Андріана Сусак, яка у 2014 році була доброволицею, штурмовичкою в "Айдарі". Те, через що вона пройшла під час звільнення міста Щастя та інших, те, скільки вона поховала своїх друзів, те, що вона взагалі бачила зблизька, і як їй зрештою вдалося вийти з цього такою ж чистою людиною, якою вона, мабуть, зайшла в цю воду… Для мене Андріана, мабуть, одна з найбільш особливих людей в моєму житті. Зараз вона знову на фронті і виконує одні з найскладніших задач, які в принципі бувають на фронті. Тому все це замкнене коло.

Так дивно. Насправді цієї зими, коли ми всі жили в тіні цієї великої тривоги "буде чи не буде" і коли ми моїй кухні сиділи з Адріаною та ще з однією подругою, та, інша подруга говорила, що вона хоче вчасно полікувати в спину, бо не знає, чи знову доведеться вдягати бронежилет, чи зможе нарешті наважитися народити дитину, що вона довго відкладала, бо ж війна. А війна не завершується, і деякі речі не варто, мабуть, відкладати.

Який досвід жінок у цивільних містах варто було б зафіксувати?

Ми всі незалежно від статі зараз переживаємо ці досвіди. І на фронті, і в тилу все настільки перемішалося. Все заслуговує на особливу увагу і письменників, і режисерів, тому що спостерігати за всіма цими безкінечними історіями довкола нас, історіями, в яких проявляється і сила, і наша крихкість, і щоденні подвиги. Ця війна насправді відкрила так багато людей з якихось нових й абсолютно не очікуваних боків. Відкрила нам нас самих. Завжди є, мабуть, приховані ресурси, якісь шухлядки, які ми ніколи не планували відчиняти, а раптом виявилося, що сили беруться. і всі ці щоденні подвиги варті того, щоб ми про все це розповідали. 

Мені здається, що варто озирнутися буквально на наших сусідів, друзів, сім'ї. І ми маємо розповісти про жінок і чоловіків, які на своїх плечах все це витягують.

А що ти сама про себе відкрила після 24 лютого?

Я себе відчула страшенно слабкою. Мені здається, я 8 років почувалася геть інакше. Я в собі насправді знаходила стільки і сили, і навіть натхнення, і мене як магнітом тягнуло в зону війни. Мені страшенно хотілося бути ближче, бути поруч з цими людьми, спостерігати за ними, тиснути їм руки, слухати їхні історії. Але коли війна прийшла в моє місто, коли я побачила, як мою дитину фізично трясе від тваринного страху, якого я ніколи в житті не очікувала побачити, мені здається, що це був переломний момент, який надломив мене так, що я відчула себе і безпорадною, і безголосою.

Насправді в мені закінчилися і всі відповіді на якісь питання. Я переважно мовчу. Я всі ці місяці не знаю, які нові слова могли б пояснити те, що з нами відбувається. Ми так багато про це говорили і говоримо: скільки було цих круглих столів, дискусій, сліпих спроб намацати спосіб, як відрефлексувати все те, що з нами відбувається. Але мені здається, що ці останні пів року, вивели все це на абсолютно інший рівень. Особисто я відчула оніміння і, мабуть, досі перебуваю в емоційній ямі, з якої не знаю, як видряпатися.

Водночас страшенно тішуся, коли бачу, що комусь вдається це краще. Дуже пишаюся своїми колегами та друзями. Скільки подвигів насправді довкола нас. І комусь це вдається. Тут і тепер. І це дуже добре.

Ти регулярно включалася в іноземних медіа про війну. Як це — говорити українці про Україну англійською мовою? 

Насправді всі ці місяці це єдиний спосіб якось намагатися озвучувати те, що відбувається зі мною, з нами. Тому що на мене, як, мабуть, і на інших моїх колег, посипались раптом пропозиції від іноземних медіа та видань написати якісь есе, щоденники війни. І я погоджувалася. 

Але в якийсь момент зловила себе на тому, що мене це рятує. Тому що я навряд чи намагалася б писати, чи якось формулювати все те, що ми проживаємо, але коли є оцей поштовх ззовні…

Щобільше, писати англійською — це абсолютно новий для мене досвід, тому що це не моя рідна мова. Я все одно почуваюся скутою, обмеженою. Тобто це більш спрощені форми висловлення думки для мене. Але водночас тут є певна дистанція, і вона допомагає мені тримати трошки мою голову та серце в холоді. Тому що знову ж таки це територія чужої мови та інший досвід. І пишучи не для українців, для людей з далеких світів, я так само вимушена була подивитися на все, що відбувається зі мною і з нами з іншою оптикою. Ти ніби вимушена не крупним планом на це дивитися, а трохи відійти і подивитися загальним (планом — ред.), як це виглядає. Деякі абсолютно зрозумілі для нас речі іншим людям потрібно пояснити.

Наприклад, у мене була пропозиція написати есе про те, як змінилося моє покоління за роки Незалежності. Есе вийшло так само спрощеним, тому що про це можна дуже довго міркувати. Але ця спроба була і мені корисною. Я ніби відійшла вбік і подивилася на нас усіх. Я подивилася на шлях тієї дівчинки, якою я була в 7-8 років в першому класі і виводила акуратним почерком першокласниці "Стране советов слава", тому що я навчалася в Радянському Союзі, і на те, настільки та дівчинка була фрустрована тим, що розвалився той великий Союз і що не встигла вступити в піонерки. Це було дуже насправді прикро, бо я дуже хотіла червону краватку. І цікаво було подивитися збоку на те, через що ця дівчинка пройшла. Насправді я дуже тішуся, що мене трохи витягли з цього мовчання ці пропозиції.

Що доводиться найскладніше пояснювати іноземцям про Україну?

Мені здається, доводиться пояснювати буквально все, починаючи від того, як вони в принципі називають цю війну — "War in Ukraine", але без слів "Russia, Russians". Мої колеги нескінченно акцентують, що це росіяни, що це російська війна, війна Росії в Україні. Тобто це вже нагадує якусь тиху істерику, коли ми ніби б'ємося в зачинені двері і кричимо на весь світ: "Будь ласка, називайте речі своїми іменами. Це не війна в Україні. Це війна, яку принесли ззовні". І такого дуже багато.

Неможливо витримати ці спроби наших іноземних колег нас примирювати на спільних майданчиках. Тепер кожного разу, коли тебе запрошують взяти участь в якихось культурних заходах, треба обов'язково перепитати, чи не планують вони запрошувати також росіян. Мабуть, всі, хто зараз в культурній сфері, постійно з цим стикаються. Нас всі хочуть насильно примирювати. Тут і тепер. 

Війна ще не завершилася. Просто зараз вбивають щодня наших людей, їх катують і тримають в концтаборах, але від нас вимагають діалогів. І багато чого доводиться пояснювати. Я розумію, що треба, мабуть, їхати і все це нескінченно, менш емоційно і, спираючись на факти і раціональні речі, все одно проговорювати ротом.

Як тобі вдалося пережити роботу в Каннах, де були присутні російські режисери?

Канни також були одним з непростих виборів не лише для мене, а й для моїх колег. Тому що щоразу виникає це питання, як же нам діяти, коли нас, з одного боку, запрошують на якісь суперважливі майданчики, і це важливо для іміджу України в цілому. З іншого боку, туди запрошують росіян. 

Я для себе вирішила, що немає якоїсь універсальної формули. Щоразу потрібно вирішувати знову і знову, як же нам діяти. І тоді ми з двома українськими режисерами, чиї фільми потрапили на офіційний конкурс Каннського кінофестивалю, (вирішили — ред.), що ми не будемо відмовлятися від участі, що ми маємо їхати, бути голосними, помітними і некомфортними, що Україну має бути видно і чутно. Але, звісно, це страшенно фруструє. Це нагадує також якусь окрему війну. І ці війни на культурних майданчиках неприємні та болісні. Але це також те, що ми можемо робити тут і тепер в цих запропонованих нам обставинах.

Мені здається, ми були помітними, ми влаштували акцію, навіть вмикали сирени. Канни — це окремий світ діамантів, розслабленості, шикарного життя. Це просто апогей абсолютно безтурботного життя. І було важливо і вмикати сирени, і влаштовувати акції, і бути незручними для організаторів фестивалю. На нас насправді дуже були ображені та розсерджені через те, що ми там влаштували акцію перед прем'єрою фільму Макса Наконечного. Як можемо, так і воюємо.

Фото: facebook.com/ira.tsilyk

Останні новини
Атака російськими КАБами Харкова — троє загиблих, понад пів сотні поранених
Атака російськими КАБами Харкова — троє загиблих, понад пів сотні поранених
"Я не бачив паніки". Плачков про втримання енергосистеми України від блекауту
"Я не бачив паніки". Плачков про втримання енергосистеми України від блекауту
Якщо Південна Корея поставлятиме зброю Україні, то робитиме це поступово — Киричевський
Якщо Південна Корея поставлятиме зброю Україні, то робитиме це поступово — Киричевський
"Колективний Захід все-таки вірить в нашу перемогу" — огляд світової політики щодо України від дипломата Моцика
"Колективний Захід все-таки вірить в нашу перемогу" — огляд світової політики щодо України від дипломата Моцика
"Найбільшу загрозу люди з ПТСР становлять для себе". Як лікувати "невидимі рани" розповідає патофізіолог
"Найбільшу загрозу люди з ПТСР становлять для себе". Як лікувати "невидимі рани" розповідає патофізіолог
Новини по темі
Атака російськими КАБами Харкова — троє загиблих, понад пів сотні поранених
Якщо Південна Корея поставлятиме зброю Україні, то робитиме це поступово — Киричевський
"Про погіршення польсько-українських відносин не йдеться": Керик про зміну виплат для українців
Промінь рекомендує: SWOIIA з треком "Пташка"
ANNEI: У мене вистачає сил поєднувати роботу на беквокалі та сольну кар'єру