З якої книжки варто почати розмову про війну?
У нас була книжка "Листи на війну. Діти пишуть солдатам", яка в 2015 році вийшла білінгвою. Вона вийшла тому, що в 2014 році ми вирішили звернути увагу на дитячі листи, які сипалися до нас звідусіль як до письменника. Ми зібрали листи, які нам сподобалися, які збирали нам вчителі. Йдеться про листи дітей переважно з Київської, Черкаської та Івано-Франківської областей. Вони ввійшли до книжки відразу на двох мовах — українською та англійською для того, щоб ця книжка не тільки читалася та обговорювалася в Україні, але й презентувала початок війни 2014-го, анексію Криму також і для глобальної світової аудиторії. А цього року журнал Vogue назвав цю книжку однією з кращих для загартування духу юних українців і для початку розмови про війну з дітьми.
Що можна казати у розмовах про воєнні дії, а що — ні?
Говорити з дітьми про війну доволі складно. Коли я почала зустрічатися з українськими дітьми, я дивилася по готовності аудиторії. Деякі діти, особливо середнього віку — 8-10 років — неймовірно готові розмовляти. Їм для того, щоб виразити свої емоції, достатньо було прочитати лист до солдатів. Ми читали один, і він розговорював всіх: всі хотіли створити для наших захисників смайлики в підтримку, сказати, кого захищають в їхній сім’ї, як вони вірять в цей захист.
Разом з тим, аудиторії, з якими я зустрічалась, були в більш-менш безпечних умовах, тому тут треба розділяти це. Немає одного підходу, проте якщо є книжка про війну, то вона може послугувати модератором розмови.
Мені дуже допомагало те, що я могла говорити з дітьми про підтримку. Я розумію, що коли ми сидимо з дитиною сам на сам або з цілою групою, то для початку мені хотілося проговорити те, що підтримка є і вона велика. Ця розмова — маленький ключик до того, що дитина почуває, хоче сказати. Треба слухати, які є емоції, та проговорювати їх чесно.
Якщо діти вели до того, що вони розгублені чи почувають ненависть, нерозуміння, то йшла мова про те, що це нормально так почуватися. Я могла навести приклади, як почувалася я, як почувалася б я, якби уявила.
До пошуку цього ключика до розмови треба підходити особистісно, але основне — не мовчати. Замовчування веде до травм. Робити вигляд, що все як завжди і життя не змінилося, не можна.
Вже зараз активізувався простір дитячої літератури для того, щоб творити більше книжок про те, що відбувається сьогодні: про війну, де йде життя. Це допоможе і не мовчати, і дещо нормалізувати дійсність. Адже в сьогоднішніх дітей залишаються їхні мрії, бажання, мода. Ми маємо бути готові запрезентувати багато новин і тем на тлі сьогоднішніх реалій. Щоб не було так, що ми поза реаліями, але й не ставити акцент тільки на них. Книжки не мають бути тільки про війну, вони мають бути про життя.
Як говорити з дітьми про смерть?
Я не можу дати однозначної відповіді, але я би сказала, що має бути 85% реалістичної відповіді і трошки — приємного міту. Нашій культурі це ще необхідно.
Фото: UNICEF
