war

Пам'яті Івана Дзюби. Спогади про видатного літературознавця

23.02.2022 р., 14:48

Своїми спогадами про видатного літературознавця, громадського діяча, дисидента, Героя України, академіка НАН України Івана Дзюбу в ефірі радіо "Культура" поділилися правозахисник і публіцист Мирослав Маринович, соціолог та культуролог Леонід Фінберг, історик Юрій Шаповал, письменник Юрій Андрухович, соціолінгвістка та літературознавиця Лариса Масенко, академік НАНУ Микола Жулинський, телеведуча й мистецтвознавиця Людмила Лисенко.

Програма:

Надзвичайно мужня людина

Мирослав Маринович: Предусім хотілося б згадати найфантастичніший період в житті Івана Михайловича – 1965–1966 роки. Саме тоді він виступив у кінотеатрі "Україна", де оголосив усій громаді про масові арешти (це був перший у СРСР публічний протест, Іван Дзюба оприлюднив інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції – ред.). Це був великий акт громадянської мужності. У цей же період Іван Дзюба написав свою блискучу й неперевершену статтю "Інтернаціоналізм чи русифікація", яка зробила перші пробоїни в бастіонах комуністичної ідеології (за цю працю дисидента у 1973 році засудили до 5 років ув’язнення і 5 років заслання, потім помилували – ред.). У 1966 році громадський діяч виступив зі словом на вшануванні пам’яті жертв Бабиного Яру, саме там сказав, що цей біль євреїв є й болем українського народу, трагедія, яка сталася на українській землі, є нашою спільною. На той час це були пророчі слова для всієї України.

Історія про публічне каяття Івана Дзюби, звісно, викликала відчуття падіння прапора, знаєте, коли армія наступає, і прапор падає, це дуже моралізує людей, такий ефект був. Проте сьогодні з перспективи часу, можна сказати, що Іван Михайлович не почувався політичним борцем, він був творчою особистістю, і в цьому різниця. Напевно від нього вимагали інших ролей. Проте навіть, якщо й був елемент зречення, то це єдиний за моєї пам’яті випадок, коли людина, яка пішла на це, не впала морально. Він залишався моральним лідером для України все своє життя, за це йому велика подяка.

Людина з великої літери

Юрій Шаповал: Іван Михайлович був абсолютно чесною, порядною в найвищому сенсі слова людиною. Його тодішня система безжально примушувала каятись, і потім багато хто йому дорікав цим каяттям, він дуже тяжко це переживав сам й дуже чесно про все розповідав. Мені довелося писати про його справу, він мені довірив ці 18 томів, які сфабрикували на нього в тодішньому КДБ, я працював з цими документами, бачив, як дисидент захищався. Не варто йому за дорікати, Іван Дзюба міг загинути, якби не написав каяття. Іван Михайлович ніколи не вдягав мантію пророка, вождя, його вигляд, манера спілкуватися були простими, людяними. Він був собою, знав, що може і чого не може. Іван Михайлович мав адекватну самооцінку, працювати на тому місці і в той час, який йому доля відвела. Про інших людей він писав і говорив з глибиною, делікатністю й тактовністю. Це була людина з Великої літери.

Виступ в кінотеатрі "Україна"

Лариса Масенко: Іван Дзюба був однією з головних постатей покоління шістдесятників. Це була геніальна людина, її внесок у культуру важко переоцінити. Народжений на Донеччині, до 17 років він говорив російською, а потім винятково українською. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація" – сформувала мій світогляд, тоді я вчилась на українській філології, ми кияни, на перервах розмовляли російською, Київ був русифікований, ми піддавалися тиску середовища. В "Інтернаціоналізм чи русифікація" Іван Дзюба всю душу в вклав, так емоційно писав, переконливо, чітко пояснював, чому треба завжди говорити українською, ми читали й передавали один одному цю працю, всі переходили на українську мову. Завдяки твору серед студентів сформувалось коло однодумців, а його автор для нас був кумиром.

Виступ Івана Дзюби на прем’єрі фільму "Тіні забутих предків" в кінотеатрі "Україна" – був дуже мужнім вчинком. Він взяв мікрофон і почав говорити про арешти, я сиділа тоді в другому ряду й бачила, що відбувається, наскільки нашпигованою КДБістами була ця зала. Переді мною сиділа дівчинка у вишиванці, під час промови в неї від ненависті перекосилось обличчя, вона почала кричати: "Геть!" Директор кінотеатру став таким червоним і так почав кричати, щоб забрали в Івана Дзюби мікрофон, що я подумала, в нього буде серцевий напад. Щоб спинити промову в кінотеатрі погасили світло, ввімкнули сирену, як у воєнний час, потім пустили фільм. Пізніше в інтерв’ю та спогадах Іван Дзюба писав, що думав, що всі будуть у Києві про це говорити, а здавалося, що всі байдужі, мовчать, не було розголосу.

У кінці 1980-х, коли почався рух за українську мову, Іван Дзюба взяв у ньому активну участь, писав матеріали, хотів пояснити, наскільки важлива мова для ідентичності, культури, держави. Але важко тоді в державних інституціях пробивався його голос. У ті часи мені доручили вести програму на телебаченні про культуру української мови. Коли я запросила до студії Івана Дзюбу, запис зривали 12 разів, зрештою випустили програму вдень у вихідний, щоб мало хто її побачив.

"Інтернаціоналізм чи русифікація" китайською мовою

Микола Жулинський: Праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" відіграла важливу роль у піднесенні, пробудженні національної свідомості, громадської активності на захист української мови, культури, свободи, творчості. Цю майже 300 сторінкову фундаментальну дослідницьку працю дисидент написав за місяць. Він її подавав на розгляд тодішньої комуністичної влади в Україні, щоб остання критично подивилася на свою національну політику та змінила її. "Інтернаціоналізм чи русифікація" була легальним документом, що вміщував аналіз усієї ситуації з порушенням прав народів СРСР на прикладі України. Реакція на працю була негативною, бо помітили, що там знищуються основи тоталітарної системи, ще й грамотно та аргументовано, на величезному дослідницькому матеріалі. Ця праця викликала колосальний резонанс у світі, була перекладена багатьма мовами – англійською, німецькою, китайською.

Ми з Іваном Дзюбою у 1989 році були на Шевченківських днях у Канаді, США, там його хапали за руки, хотіли побачити цю легендарну людину. У Монреалі директор готелю приніс і показав Івану Михайловичу китайське видання "Інтернаціоналізм чи русифікація". Це була дивовижно важлива праця, на прикладі України автор показав усьому світові, в чому суть і страшна небезпека політики  СРСР.

Після суду й помилування, не маючи змоги друкуватися в українській пресі й писати про українську літературу, Іван Дзюба почав писати статті про літератури так званих малих народів СРСР. Він висвітлював їхню історію, драматичне життя культурних діячів, показував трагедію поневолених імперською владою народів. 

Як Іван Дзюба казав свого часу, "я розривався між культурою і політикою". Свідченням цього розриву була його праця: "Застукали сердешну волю...", написана з нагоди 150-річчя створення поеми "Кавказ" Тараса Шевченка. Поему Іван Дзюба використав, щоб показати діяння й характер імперської Росії, дослідити родові прикмети найтривалішої, найжорстокішої війни імперської Росії за володіння Кавказом. Автор аналізував події, коли відбулося пролиття крові в Тбілісі, умиротворення непокірної Ічкерії, коли путінська Росія захопила Крим, здійснила агресію на Східну Україну. Трагедія Донеччини, стверджував Іван Дзюба, стала можливою, зокрема, і тому, що пострадянська влада в Україні віддавала цей величезний регіон на відкуп криміналітету й олігархам, не могла засвоїти належно уроків історії, цим і скористалася Росія, здійснивши вторгнення на Донбас. Іван Дзюба багато писав про історію російського державницького націоналізму, політику русифікації. Агресивна політика путінського режиму, на його думку, є наслідком відродженого, традиційного затятого монархізму, ксенофобії та боротьби за створення нової імперії.

 Шляхетний інтелігент

Леонід Фінберг: Іван Дзюба був один із небагатьох, хто брав відповідальність за націю, культуру, літературу. Він писав так, як не писав ніхто, маю на увазі рівень текстів, йде мова про десятки книг, сотні, навіть тисячі статей. Іван Дзюба говорив, що хоче написати історію української культури на трьох континентах, більшу частину цієї роботи, величезної за обсягом, він  вже зробив. Рік тому, коли Івану Михайловичу було майже 90 років, ми отримували від нього тексти такого рівня, якого може досягти мало хто в Україні. Він був блискучим інтелектуалом, інтелігентом, який навчав цілі покоління. Ці десятиліття ми можемо назвати епохою Івана Дзюби.

"Енциклопедія сучасної України", яку він започаткував, була абсолютно революційною для свого часу. Сьогодні ми видаємо альманах "Єгупець", який розповідає про українсько-єврейські взаємини, перший текст, який ми друкували, це була промова Івана Михайловича в Бабиному Яру. Тоді уперше про події говорили після довгих років мовчання, і на слова Івана Дзюби написали потім рецензію із звинуваченнями, мовляв, з  підтексту промови видно, що Іван Михайлович – антирадянська людина. Ми запитали – чи будемо це друкувати, зазначати ім’я. Відповів, що ні, не треба. Був шляхетною людиною.

Івана Дзюбу вмовляли стати Міністром культури України, він не хотів, був науковцем, не відчував себе адміністратором. Напередодні трапилась ситуація, коли в одній з асоціацій, де працював Іван Дзюба, виявили, що бухгалтерка їх обкрадає. Його запитали: "Бачите, що вона нас обкрадає? Треба звільнити!". На що Іван Дзюба відповів, що не може, а раптом вони помиляються. Наступного дня його призначили Міністром культури України. Уявляю, як на цій посаді йому було важко бачити вади та слабкості людей.

Чутливість і почуття гумору

Юрій Андрухович: Мої спогади пов’язані з тими часами, коли для мене, нашого літературного покоління все тільки починалося, це пізні 1980-ті, 1990-ті. Ми перетиналися в редакції журналу "Сучасність", де Іван Дзюба був головним редактором. Уявляєте, наприкінці 1980-х легендарний Іван Дзюба, про якого я з юних років чув, про якого говорили пошепки, що це автор дисидентських книжок, підтримує мої перші публікації. Він був чутливий до нових поетичних явищ, підтримував наше тріо "Бу-Ба-Бу", завжди мав чудове почуття гумору розумів відтінки в нашій поетичній вимові, прекрасно вмів їх охарактеризувати кількома влучними реченнями, до того ж зробити це так, щоб було дотепно і проникливо. Ми захоплюватися ним, ця людина могла б бути нашим батьком, але була старшим другом, що нас чудово розуміла, був на наших виступах.

Людина з винятковою волею до життя

Людмила Лисенко: За два роки до незалежності я замислила створити телепрограму, де можна було б показати культуру в розвитку, єдності жанрів, і замислилась, хто б ще міг би бути співавтором і співведучим програми, окрім Івана Дзюби? Я тоді створила концепцію програми, але боялася до нього підійти. Коли наважилася і ми зустрілися, виявилося, що Іван Дзюба сам шукав зі мною зустрічі, соромився підійти до ведучої трьох мистецьких передач. Я йому розповіла, що маю на меті створити відеоканал на три години ефіру в вечірній хороший час, він сказав, що це була і його ідея. Там ми створили програму "Плеяда", поставили у студію телефони прямого ефіру, і за 3 години ефіру 200 людей могли до нас у студію додзвонитися. У програмі ми поєднували питання й актуальної культури, й актуального громадського життя, політики. Головна ідея була – подолати зросійщення.

Коли відбувався путч, нашу програму закрили, Іван Дзюба лежав тоді в лікарні із тяжкою легеневою хворобою, туберкульозом разом із 15 іншими людьми в палаті. Коли я побачила ці жахливі умови, хотіла щось зробити, якось допомогти, він мені тоді сказав, не журіться, путч мине за 1-2-3 дні, усе стане на місце. І додав, що добре, що нашу "Плеяду" зняли з ефіру, це доказ того, що ми важливі, потрібні.

Іван Дзюба мав виняткову волю до життя, вона трималася на його відданості Україні, на будівництві майбутнього, яке він бачив і трактував як культуру, науку, освіту у вільному суспільстві. Ми в нього вчилися, вся Україна.

Фото: Радіо Свобода

Пам'яті Івана Дзюби. Спогади про видатного літературознавця

Новини по темі