Василь Стус. Фото: commons.wikimedia.org
"Для Василя Стуса його боротьба була національною"
Василю Стусу сьогодні могло б виповнитися 87 років. Сьогодні, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус, поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. З 47 своїх років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Чому важливо згадувати Стуса сьогодні, коли триває війна Росії проти України?
Важливо розуміти, що нинішня війна – це продовження дуже тривалого протистояння між Росією і Україною. Воно триває вже кілька сотень років. Український дисидентський рух став частиною національно-визвольної боротьби в другій половині ХХ століття. Василь Стус є дуже яскравим представником цього руху. Стус, як поет, як громадянин, як правозахисник відстоював національні права. Це дуже чітко простежується в його творчості та його життєвій позиції.
Коли він вдруге потрапляє в ув’язнення, він пише, що долучається до правозахисного руху, тому що за ним стоїть Україна, за ним стоїть його пригноблений народ. Для нього його боротьба була національною. Це була боротьба проти російсько-радянської імперії. Те, що відбувається зараз – це та ж боротьба, яка набула більш масштабного, кривавого формату. Але дисидентський рух і Василь Стус – це борці за Незалежність від тієї самої імперії.
"Це частина його характеру"
Розкажіть, відколи Стус став дисидентом? До цього, очевидно,призвела не одна подія?
Безумовно. Оскільки він виростав на Донеччині, в Донецьку, він дуже швидко потрапив у конфронтацію зі зросійщеною спільнотою. Для нього дуже рано постало, насамперед, питання мови. Був показовий епізод, коли Стус навчався в інституті на 2 курсі. У них тоді відбувалася урочиста зустріч із канадським письменником. І Стус, якому на той час було 19 років, передав йому записку приблизно такого змісту: "От ви так гарно розповідаєте про те, як живе українська спільнота в Канаді. А чи знаєте ви, що в Донецьку, приміром, немає жодної української школи?"
Це ті питання, які Василь Стус ставить в дуже юному віці. І це наростає. Це, безумовно, продовжується, і коли він потрапляє в середовище шістдесятників, коли, зокрема, відбувається протест на "Тінях забутих предків" (мається на увазі прем'єрний показ цього фільму режисера Сергія Параджанова у кінотеатрі "Україна" в Києві, який спонтанно переріс у дисидентську демонстрацію проти репресій, вчинених радянською владою – ред.) Це частина його характеру. Його сестра, пані Марія розповідала, що цей нетерпимий впертий характер і безкомпромісність у боротьбі, мабуть, передалися йому від батька. Це те, що супроводжувало Стуса все життя.
Василь Стус. Фото: old.uinp.gov.ua
"Дисидентський рух СРСР на Заході досі асоціюється з Солженіциним та Сахаровим. І це треба виправляти"
Наскільки важлива постать Стуса в сучасному світі? Наскільки його знає сучасність? У нас у редакції навіть виникла дискусія, чи варто до цієї розмови прив’язувати історію з книгою Вахтанга Кіпіані, коли Медведчук, адвокат Стуса, намагався її заборонити. На що сам Кіпіані говорив, що кращої реклами годі було й бажати.
Медведчук сам собі зробив ведмежу послугу. Але це також свідчить про те, що ми багато не допрацювали з пам’яттю про Стуса, з пам’яттю про дисидентський рух загалом. Ці люди повинні були стати дороговказами для нас. І це стосується не тільки Стуса, а й Сверстюка, Світличного та інших людей. Звичайно, якась робота велася. І ті ж Вахтанг Кіпіані й Василь Овсієнко багато для цього робили. Але будемо відвертими, Стус та інші тільки-тільки почали повертатися в якийсь ширший суспільний простір, у ширшу пам'ять української спільноти. Не в останню чергу, через початок повномасштабної війни, коли багато українців почали ставити собі запитання, а як таке могло взагалі трапитися?
Тому ці люди повертаються. Але я впевнений, що у нас ще дуже багато роботи для того, щоб ми належно оцінили цей інтелектуальний подвиг Стуса, талант Стуса, громадянську позицію Стуса. І його жертовність. Тому що Стус свідомо жертвує життям за уяву про незалежну Україну. Не говорячи вже про те, як багато роботи у нас щодо західної аудиторії. Оскільки не потрібно мати ілюзій, що всі, мовляв, раптом усе зрозуміли і вивчили історію України та української культури. Насправді дисидентський рух Радянського Союзу на Заході досі асоціюється з Солженіциним та Сахаровим. І це треба виправляти. Це наш обов’язок – донести до світу, що визначальні ключові постаті в Україні були також. Це наше завдання. Це наш обов’язок.
"Прибрати оцю забронзовілість зі шкільних підручників і показати їх, як живих людей"
Як сучасне українське суспільство може популяризувати постать Стуса і серед молоді, і на Заході?
Я думаю, що ми вже можемо простежити позитивні тенденції в цьому питанні. Не потрібно бути надмірно скептичним. Нещодавно була виставка Алли Горської, яка пройшла з грандіозним успіхом у Києві. Про Стуса кілька років тому зняли фільм "Заборонений" (2019 р). До нього можуть бути зауваження. Але те, що ці люди повертаються і приходять в якомусь сенсі навіть через популярну культуру, це дуже важливо.
Дуже важливо показати їх, як живих людей, які боролися, які мали якісь свої сумніви, але й мали відвагу. Це дуже важливо, і це може спрацювати. Допомогли прибрати оцю забронзовілість зі шкільних підручників і показати їх, як живих людей. У Стуса є блискучі тексти, і не лише поетичні. Ми можемо, наприклад, популяризувати його листи до сина, його таборовий зошит. Це надзвичайно цікаві роздуми, дуже глибокі й драматичні. Я думаю, вони можуть резонувати в дуже багатьох людях, якщо їх намагатися донести. Зокрема і до молодшого покоління.
"Не кожен із нас міг бути Стусом"
Тобто не варто переживати, що образ Стуса може бути спрощений або міфологізований?
Я не думаю. Хоча, безумовно, якийсь міф навколо людини так чи інакше твориться. Не можна уникнути і не варто уникати того, що Стус – це герой. Людина, яка розуміє, на який шлях вона стала. Це видно з його текстів. І він розуміє, чим цей шлях закінчиться. Цю героїчність Стуса не треба прибирати. Навпаки! Але водночас потрібно розуміти, що це рішення живої людини. Це рішення, які приймалися щодня.
Вони можуть слугувати якщо не прикладом, то якимось дороговказом. На них можна рівнятися. На цей моральний імператив Стуса. Колись ми записували інтерв’ю з Іваном Дзюбою, і він сказав досить характерну, як на мене, фразу: "Не кожен із нас міг бути Стусом". Тобто Василь Стус навіть у середовищі шістдесятників був особливим у своїй цілеспрямованості. В своїй принциповості. І це повинно слугувати прикладом. Це те, що може надихати на ухвалення тих, чи інших рішень. І це добре.
Радомир Мокрик. Фото: Ondrej Nemec/facebook/Radomyr Mokryk
"Стус росте в постійній боротьбі"
Що було б, якби не… Не російсько-радянський терор, з яким українці знову стикнулися, якби Стус був нашим сучасником, якби не Медведчук, як би вплинув Стус на боротьбу за права людини в Україні?
Це справді невдячна спекуляція. А яким би був Стус, якби наша культура не розвивалася в рамках радянської тоталітарної системи? Це все визначальною мірою формує Стуса. Стус росте в боротьбі. Постійній боротьбі. На зросійщеній Донеччині він постійно перебуває у конфронтації. І коли, до речі, він через кілька років приїжджає до Києва, він пише те саме. Що, виявляється, в Києві ситуація з мовою не набагато краща. І з цим треба щось робити. Тобто він живе в постійній напрузі. І мабуть це і формує його таким, яким ми його знаємо. Ми не можемо просто це все прибрати. В цьому, мабуть, їхня цінність. Не тільки Стуса, а й інших шістдесятників, інших дисидентів.
"Зростання в опорі"
Чи можна сказати, що зростання в зросійщеному суспільстві виховало з нього палкого патріота?
Дуже багато дисидентів походять саме з Донеччини. Іван Дзюба, Олекса Тихий, Микола Руденко. Очевидно, що зростання в опорі десь допомагало викристалізуватися цьому дисидентству і опозиційному рухові.
