Насамперед хочу привітати вас з виходом книги, яку видала Національна академія Служби безпеки України "Мова. Право. Безпека" у співавторстві з доктором юридичних наук Андрієм Черняком. Розкажіть, будь ласка, про це видання.
Минуло кілька днів, як книга побачила світ. Почну з того, як ми її писали. Це – дещо інший досвід. Тому що зазвичай, коли пишуть наукові праці, а це наукова праця, написана дуже простою мовою, тексти пишуть кілька авторів. Якусь частину пише один автор, якусь – інший. І коли об'єднують текст, часто-густо за таких практик текст "просідає". Один автор має одну манеру писання, інший – іншу, і через це важко буває читати різні тексти в одному тексті. Ми пішли іншою дорогою. Дорогою зануреної співпраці. Основна тема книги – мова, мовні права, людські мовні права і безпека, пов'язана з мовою.
Я, як філолог, дуже добре орієнтуюся в мовних, лінгвістичних аспектах цих проблем. А Андрій Миколайович добре орієнтується в правових і безпекових аспектах, адже він правник і безпековець. Я зробила план, прийшла до Андрія Миколайовича і запропонувала за цим планом крок за кроком обговорювати тему. Якщо у мене виникали запитання, він записував мені відповідь на диктофон, і я додавала до цього лінгвістичну складову. І таким чином ми практично проговорили всю книжку. І це дуже важливо, що відбувся саме такий тип співпраці, саме такий тип занурення в тему.
Тому що ми одночасно дивилися на проблему з трьох кутів зору. І ми розуміємо, як написати так, щоб і правник, і безпековець, і філолог, і читач міг прочитати про мову в системі координат права і безпеки. Тому що, коли ми говоримо про право, в усій світовій науці постає запитання: хто має право – мова чи мовець? Коли ми читаємо 10 статтю Конституції, то там написано, що державною мовою в Україні є українська мова. У нас не написано, що мовець має державну мову. Тобто Конституція каже, що право має сама мова. Але чи може мова реалізувати своє право без мовця? Не може. Тому що слова, які мають значення, ми об'єднуємо у речення і повідомляємо те, що хочемо розказати.
У людини з'являється природне право на мову, бо це її природа. Конституція каже, що державною мовою є українська. Так кажуть більшість європейських Конституцій про свої мови. Ті Конституції, які обумовлюють державний статус своєї мови, зазвичай кажуть про право мови. А вже іншими документами визначають права мовця. І це природне право мовця на свою мову. І якщо відбувається порушення цього права, виникають ризики або загрози. І формується стан небезпеки. Тому що, коли людина загрожена в її рідній мові, в її родинній мові, в її першій мові, тоді вона чинить спротив. Вона захищається. І таким чином, мова – це частина права, коли право забезпечує і мовні права і людські мовні права. Коли все це працює, ми маємо безпечний світ. А коли щось не працює, тоді ми маємо небезпечний світ. І тоді і мовцеві погано, і мові погано.
І у нас виникає війна. Ідея книжки полягала в тому, щоб описати мову під кутом зору безпеки і права. Пригадаємо Стамбульські документи — серед пунктів про визнання Криму російським, про армію, зброю, обмеження, скорочення озброєння, лише один пункт був про мову: російська, мовляв, має бути в такому ж статусі, як і українська. Подумаймо на хвилину. Наш ворог урівнює мову з питаннями зброї і відсутності армії. І коли так постає питання, то це вже не про любов, не про красу, не про рідну чи чужу. Це вже про безпеку. Якщо ми аж так далеко заходимо, що урівнюємо мову цієї держави, мову титульної нації, яка має свою мову, якщо ми аж так відмовляємося від своєї ідентичності, це вже не про домовленості. Це про небезпеку, про загрози. І це вже про війну. Українська мова була однією з причин гарячої фази, і про це прямо казав Путін.
Проти нас воюють мовою, як зброєю. Нам продовжують насаджувати цей русскій мір, і російська мова продовжує лізти через різний, зокрема, і дитячий контент в інтернеті. З нами воює мовою наша сила звички. І навіть добряче русифіковані українці іноді в цьому плані більш консервативні, ніж етнічні росіяни, поляки, євреї в Україні, які переходять на українську мову в побуті зі своїми дітьми. Вашу нову книгу може читати будь-хто? З будь-якими питаннями? Це не наукова праця?
Це наукова праця. Ця книга вийшла в Національній академії Служби безпеки України. Це книга з серії наших книжок. В академії видано дуже багато різних книжок, присвячених найактуальнішим проблемам, де безпека є в центрі: безпека й історія, безпека й культура, кібербезпека тощо. Тому, звісно, якусь підготовку для прочитання книги треба мати. Це наукове дослідження. Я маю досвід писання текстів для західних наукових джерел. Західні джерела вже змінили риторику своєї наукової мови. Вона у них трохи простіша. Вона не така візантійська, як українська наукова мова. Наша наукова мова ще трохи складна. В ній ще немає тієї легкості, яку може собі дозволити англійська мова.
Над цим текстом ми працювали вдвох. Мені, як філологу, треба було пояснити дуже багато складних лінгвістичних термінів правникові, а правник мав мені пояснити складні правничі терміни. Те ж стосувалося і безпекових термінів. В силу того, що я пояснювала лінгвістичну частину тексту, а Андрій Миколайович пояснював правничу і безпекову частину, ми вже виробляли такий спосіб викладу, щоб його могли зрозуміти ті, хто не є ні філологом, ні правником.
Чи може ця книга бути аргументом для тих, хто не розуміє, чому нині українська мова така важлива?
Можливо, ми зробимо ще зовсім популярну книжку про це. Зовсім світську, для звичайного читача. А цю книжку може читати людина, яка університетську освіту має. І таких людей в Україні багато. Ми бачимо серед своїх читачів також людей, причетних до управління державою. Останній розділ книжки присвячений мовній архітектурі нашого суспільства. Це дуже важливий розділ. Іноді я думаю, що тільки заради цього одного розділу варто було писати цю книгу. Українська мова з 1991 року, навіть з 1989 року, названа державною мовою в Україні. Закон про мови в УРСР, а перед тим була стаття в Конституції, визнавали українську мову державною.
Отже, був ухвалений закон про мови УРСР, де українська мова була визнана державною. До цього закону було дуже багато претензій. Кажуть, що він не спрацював. А я вважаю, що це найкращий закон, як й тільки міг бути. Його завданням не було працювати. Його завданням було відкрити шлюзи. Проголосити, що в УРСР державна мова – українська! І він виконав ту функцію. І це був перший найважливіший крок. З цього моменту до 2019 року, коли був ухвалений Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" відбувався транзит української мови з вторинної упослідженої мови Радянського Союзу до мови державної в українській державі. І цей транзит є надзвичайно важливий, він не міг відбутися в один день.
Коли вам тисячу разів сказали, що ваша мова смішна, коли Штепсель і Тарапунька насміхалися з неї, ви раптом не встанете і не скажете "ні, вона державна". Так не буває. 30 років відбувалася ця зміна. І коли мова вже стала і де-факто і де-юре державною, вона отримала інший спектр відповідальності. І цей інший спектр відповідальності передбачає ієрархію, яка виглядає так: на самому верху державна мова, якою держава комунікує з громадянами, а громадяни – з державою. Якщо громадянин не є депутатом, вчителем, лікарем, він обирає собі ту мову в побуті, яку він хоче. І стаття 2 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" каже, що закон не поширюється на родину, на церкву, на приватне спілкування.
Наступний крок в цій ієрархії, в цій архітектурі – мови корінних народів. На сьогодні йдеться про кримськотатарську, кримчацьку і караїмську мови. Ці три мови офіційно визнані в Україні мовами корінних народів. Тих народів, які за межами України не мають своїх держав. Вони не мають іншої держави, крім України, яка має забезпечити ці мови. На жаль, носіїв караїмської мови залишилося дуже мало, і ця мова відходить у небуття.
Наступний крок в цій ієрархії – мова міжнародного спілкування. Ми – частина світу, ми обираємо, до якого світу належати. Ми обрали свій шлях, і це закріплено в Конституції, бути частиною того світу, який користується англійською, як мовою міжнародної комунікації. Ми, як держава, як народ, є частиною того світу, який колись говорив грецькою, потім латиною, а тепер говорить англійською. Якщо б ми обрали бути частиною китайського світу, у нас була б не англійська, а китайська мова. Але, звісно ж, краще нехай буде англійська.
Хочу процитувати публікацію Максима Костецького "Українська мова в Європарламенті": "Вперше в історії європейської інституції в її стінах вівся синхронний переклад з української мови. Молоді дівчата-перекладачки набираються досвіду і вже готуються до вступу України в ЄС. Українська мова стане 25-тою офіційною мовою ЄС". Дуже щемкі відчуття, коли усвідомлюєш, через які поневіряння пройшла українська мова, щоб досягти такого рівня.
Не можу втриматися. Хочу згадати останній абзац моєї книги "Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга". В останньому рядку йдеться про те, що українська мова – це 25 мова Європейського Союзу. Тому для мене цей пост особливо цінний.
А далі в цій ієрархії – мови національних меншин. І це надзвичайно важливо. Кожна людина має свою мову, і це її природне право. Якщо у нас є українські греки, і вони розмовляють своєю мовою, то ми, як держава зобов'язані дати їм можливість розвивати свою мову в тому сегменті, в якому ухвалено чи прийнято розвивати меншинні мови на європейському континенті. Так, як це відбувається у Франції, Німеччині, Греції, Італії. В цих країнах є мови національних меншин.
І є законодавство, яке це регулює.
Саме так! І тут очевидно виникає питання, а що нам робити з російською мовою? Російська мова в Україні має кілька іпостасей. Насамперед, ми можемо говорити про російську мову, як родинну мову, першу, функціональну мову українських росіян. Оскільки у нас є українські поляки, українські греки, українські росіяни, то вони мають свою рідну мову. Для українських росіян російська – рідна мова. Це мова їхньої національної меншини. І це одна історія. І так само, як інші мови національних меншин, як визначає міжнародне і українське право, ми, як держава, маємо їх забезпечити.
Але російська мова – це мова колонізації. Це мова окупації. Це мова насильно русифікованих українців. Це мова русского міра. І саме мова русского міра є інструментом рефлективного управління. Бо за допомогою російської мови нас занурюють в русскій мір, створюють нам фейковий світ, якого ніколи не було. І цьому дуже важко пручатися. Якщо ціле покоління виростало на певних фільмах, то у нього і фрази з цих фільмів в мові. "Ну и гадость эта ваша заливная рыба" – один з прикладів.
Зараз вже народ, переживши жахи війни, більш категоричний. І такий виклик нашого часу .
Ми дуже довгий час жили в системі координат, коли українська мова була жертвою, російська мова була катом. І нам зараз дуже легко потрапити в іншу модель. Коли українська буде катом, а російська буде жертвою. І тільки питання часу, коли маятник хитнеться в інший бік. Тому нам треба зробити все, що ми можемо і чого не можемо. Щоб державний статус української мови давав їй такий рівень безпеки, щоб їй не потрібно було вдаватися до таких вкрай негативних речей. Якщо ми не тоталітарне суспільство, якщо ми не агресивне суспільство, ми маємо обирати такі стратегії, які дають нам силу.
Отже, ми рухаємося ієрархією далі. І тут важливо розуміти, що мови корінних народів і мови національних меншин – це різні речі.
Тому що національні меншини мають свої державні утворення за межами України, а корінні народи – ні. Україна – це єдина земля, на якій вони можуть жити, як співгромадяни, як вільні громадяни вільної держави. Я вважаю, що це великий дар божий, коли різні народи з різними релігіями дають собі раду, вміють співжити і співтворити світ. Кримські татари і українці: різні мови, різні релігії, різні традиції. І ми разом зараз будуємо модерну українську державу новітнього часу. Це колосальна історія. Україна, як на мене – унікальний релігійний приклад. Як не намагалася РФ за 30 років вкинути нам релігійний і мовний розбрат, нічого не виходить. Навіть з мовним розбратом.
І останній крок в цій ієрархії – іноземні мови. Ми відкриті до мов всього світу, але передовсім – до мов нашого регіону. Поряд з нами живуть поляки, угорці, румуни, молдавани, словаки. Всі ці мови довкола нас. У нас в Приазов'ї живуть греки, і грецька мова українських греків надзвичайно цікава, вона унікальна. Коли антична грецька вже відходила і виникала сучасна грецька мова, оскільки українські греки були далеко від материкової Греції, то їхня мова – це особливий діалект. Україна сьогодні виборює своє місце під сонцем тут і тепер. І якщо ми, як громадяни України, захочемо зробити свою мову настільки сильною, щоб вона зрештою була однією з мов цього регіону, адже в Великому князівстві Литовському мова руська колись була однією з офіційних мов, тому ми маємо розуміти, що нам є на що рівнятися. На самих себе в історії.
Що робити всередині України для того, щоб підсилити престиж і значення української мови?
Сучасний світ надзвичайно прагматичний. Українська мова стане престижною в той момент, коли вона стане обов'язковим чинником або обов'язковою складовою успішної кар'єри. Не хочете, не вчіть. Але будете коровам крутити хвости. Мова – частина хорошої кар'єри, хорошого виховання, хорошої освіти, хороших статків, хорошої економічної позиції.
У нас насправді зараз з погляду безпеки є ще один дуже великий ризик. Я б назвала вже це небезпекою, але колеги горять, що це ще тільки ризик. Ми йдемо до того, що для відбудови країни людей бракуватиме. Адже багато загинуло. І у нас буде трудова міграція. Це той досвід, з яким ми ще не знайомі. Не знайомі ні культурно, ні емоційно, ні мовно. Якщо трудові мігранти будуть з колишнього Радянського Союзу, очевидно, що вони будуть російськомовні. Якщо трудові мігранти будуть з інших мовних регіонів, то, приїхавши в Україну, яку мову вони будуть опановувати? Якщо вони будуть працювати з російськомовними мігрантами, то на якомусь там рівні вони швидше опанують російську мову.
Якщо трудових мігрантів буде 5-10%, ми маємо небезпеку вторинної русифікації. Ось це небезпечно. Нам треба думати, який мовний портрет нас більше з погляду розбудови держави цікавить. Тому що частина цих людей одружиться, хтось отримає громадянство, вони стануть частиною нашого суспільства. У нас є іспит з української мови для здобуття громадянства. Так, це інструмент. Але наскільки він буде діяти, це також питання.
Чого найбільше потребує сьогодні українська мова в Україні?
Як і будь-якій мові, їй потрібно, щоб нею розмовляли. Щоб нею писали вірші, щоб нею освідчувалися в коханні, щоб нею сварилися, щоб нею співали опери, щоб нею виголошували президентські присяги, писали закони, вчили дітей. Щоб вона функціонувала в усіх сферах людського буття.
Завжди буде якийсь відсоток людей, які не будуть знати українську мову, вони не будуть її толерувати, не будуть до неї прихильні. І вони також мають на це право. Дай право іншим бути іншим, і ти отримаєш право бути собою. І ми повинні це розуміти. Ми просто повинні виставити свої межі і сказати: даруй, чоловіче чи жінко, але це мова моєї держави. І це для мене цінність. У мене немає іншого місця на цій землі, де я можу реалізувати своє право на свою мову. Бо людина – єдина істота на цій землі, яка має саме таку мову. Надзвичайно важливо розуміти свою межу, дотримуватися своєї мовної історії. Дати іншим право на іншу історію, але теж виставити межі і сказати "ні, пане з Москви, ти закінчиш там, де й почав, на болотах". Ми не маємо іншого шансу, ніж повернути їх в болото. Бо якщо не ми, то вони нас.
Завдяки чому українська мова вистояла?
Це гіпотеза. Українська мова – не перша і не остання, яка могла зникнути. Якщо мова має бодай одного амбасадора, який змусить всіх довкола нею розмовляти, писати книжки, оформлювати закони, то такі мови виживають. Якщо немає того одного-єдиного, то зазвичай мови не мають шансу. Я зараз кажу про мову пророків. Як Бен Єгуда, один, сказав собі, що він відродить давню мову євреїв. 2000 років нею не говорили. І він був той один, який відродив цю мову.
Для мене така одна-єдина людина – це Олена Пчілка. Бо це вона в модерні часи запропонувала дуже україномовну родинну політику. Дуже важливо, щоб аристократичні роди і освічені люди говорили мовою. Євреї були в гіршому становищі, тому що їхня мова була таки справді мертвою. А у нас село говорило українською мовою. Тому нам було трішки простіше. Але все одно, дуже важливо, щоб еліти, інтелігенція, освічені люди говорили мовою. Це Олена Пчілка змусила їх всіх таки говорити українською. Хоча вони – Лисенки, Косачі, Старицькі – не були проти. Шевченко, Костомаров, Драгоманов – кожен з них теж є отой один, і їх багато. І якщо вони є, один чи п'ять, мова не піде в набуття.