Як Українське Радіо залишалося українським в умовах радянської цензури

Як Українське Радіо залишалося українським в умовах радянської цензури

Поширювати українську мову і культуру, залишатися по суті Українським Радіо доводилось у різні часи та за різної влади. Багато людей сьогодні не уявляють умови життя в Радянському Союзі і мають достатньо спрощене розуміння тодішньої цензури. Тож коли з'явилися обмеження свободи слова, у чому вони полягали, та як Українському Радіо вдавалося залишатися українським навіть за таких умов? 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

"Радянська цензура була рекордсменкою" 

"Наказ державного комітету Ради міністрів УРСР по радіомовленню і телебаченню №277 від 28 вересня 1965 р. "Про поліпшення радіомовлення і телебачення в Українській РСР"

Останнім часом в Україні поліпшилась робота республіканського та місцевого радіомовлення. Урізноманітнились форми та посилилась організаторська роль радіо.

Разом з тим слід відзначити, що великі можливості радіомовлення недостатньо використовуються для посилення комуністичного виховання трудящих, піднесення їх трудової і політичної активності, підвищення культурного рівня.

У передачах республіканського радіо і багатьох обласних радіокомітетів рідко розповідається про організаторську і політичну роботу партійних організацій.

Мало створюється передач, які б правильно і повно висвітлювали етапи революційної історії нашого народу, боротьби його під керівництвом комуністичної партії за колективізацію та індустріалізацію народного господарства, здійснення культурної революції за побудову соціалізму і комунізму.

Серйозні недоліки допускаються у підготовці передач на закордон. Працівники Українського Радіо нерідко обмежуються повідомленням про дрібні факти, не розкриваючи величі боротьби українського народу за комунізм.

Голова комітету – Микола Скачко"

І справді, журналісти Українського Радіо не надто переймались пропагандою комуністичного режиму. Тож критика, можна сказати, справедлива. Але поширювати українську мову і культуру, залишатися по суті українським радіо доводилось у різні часи та за різної влади. Тож повністю уникати впливів і вести незалежну інформаційну політику в сучасному розумінні, за радянських часів було неможливо.

Багато людей навіть середнього віку сьогодні не уявляють умови життя в Радянському Союзі. Так само мають достатньо спрощене розуміння тодішньої цензури. Тож коли з’явилися обмеження свободи слова, у чому вони полягали, та як Українському Радіо вдавалося залишатися українським навіть за таких умов?

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Згадують, що всі експерименти на Українському Радіо більш-менш вільні закінчилися тоді, коли після однієї з радіопередач диктор в прямому ефірі поздоровив всіх з Великоднем. І тоді запровадили ретельну цензуру на радіо, вичитку всіх текстів. А взагалі, цензура - вона не є радянським винаходом, вона була в усі часи. Якщо навіть згадати історію релігії, то можна дуже добре простежити історію цензури. А от що стосується потужності і обсягів роботи, то тут радянська цензура очевидно була рекордсменом. Створено у червні 1922-го року декретом російського уряду Головне управління у справах літератури та видавництв, скорочено Головліт. Потім воно стало Головлітом СРСР. До речі СРСР був створений в грудні, в кінці грудня, а сама цензура була створена ще до початку, ще до того, як утворення держави відбулося. Ну і того ж року в Україні теж створили своє центральне управління у справах друку, і в 1925-му році його перейменували в Головліт. Назва установи кілька разів змінювалася, але так завжди і називали Головлітом".

"Контролювалося не тільки те, що виходило в ефір, а й те, що звучало після ефіру"

Тиск наростав поступово, і згодом став всеохоплюючим. Згаданий випадок з привітанням із Великоднем датується кінцем 20-х, початком 30-х років. Тобто всього за кілька років після створення Українського Радіо. Головліту були підзвітні абсолютно всі медіа і всі видавництва. Будь-яка література: чи то Велика радянська енциклопедія, чи дрібна брошурка про садівництво та городництво – все цензурувалося. Багато хто з сучасної молоді уявляє, ніби цензор викреслював зі статей і передач критику радянської влади, але насправді ніхто навіть не намагався писати це прямим текстом. Адже шансів потрапити у друк у такого тексту точно не було, зате були всі шанси потрапити за грати у його автора. Тож насправді функції цензора були дещо інші.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"У нас на радіо, я пам'ятаю сам як працювала так звана цензура. Вона офіційно цензурою звичайно не називалася. А працював редактор, він сидів у невеличкій кімнаті на першому поверсі, на дверях було написано "редактор по охороні державних таємниць у пресі". Звичайно цензура мала два завдання основних – це стежити за тим, щоб не пройшло ніякої секретної інформації, там - розташування підприємств, заводів, наукових установ оборонного характеру, військових частин; і стежити за політкоректністю. Могло бути щось таке, про що міг і не знати сам автор передачі: прізвища якихось людей, яких не можна було згадувати, бо тоді ж було багато "невозвращенців", як тоді казали. Ще анекдот ходив, що на гастролі з Москви їде за кордон Большой театр, а повертається назад Малий театр. І по дорозі співають пісню "Здравствуй, мама, возвратились мы не все". Так що могли бути такі люди, які виїхали за кордон, і могли їхні прізвища зустрітися в радіопередачах, про які редактор передачі міг і не знати. От, наприклад, київський письменник Анатолій Кузнецов, автор роману "Бабин Яр", киянин. Він у сімдесятих роках емігрував, виїхав в Англію, начебто збирати матеріал про третій з'їзд РСДРП, але там так і залишився. А роман його був дуже популярний, він перший по суті написав правду про Бабин Яр. Так от Анатолій Кузнецов виїхав, прізвище його було викреслено, не можна було згадувати, але десь в радіопередачі воно могло проскочити. І от цей цензор мав сидіти, щоб отакий, як Анатолій Кузнецов, не потрапили до радіопередачі. Або прізвища якихось українських патріотичних діячів і таке інше.

В бібліотеках Обллітів було безліч літератури, довідники, карти, атласи – там чого тільки не було. Була довідкова література, там було близько 400 000 назв інформації, яка була заборонена для публікації у відкритій пресі. Іноді воно доходило до смішного. Наприклад, у Києві величезний завод імені Артема, на якому працювали тисячі людей, а в ефірі про нього згадувати не можна було, хоча всі прекрасно знали, що є такий завод Артема. І сиділи там редактори, я їх досі пам'ятаю – Боря і Едік. Сиділи собі, підписували ці передачі, з ними можна було поговорити, постояти десь там у курилці, анекдоти порозповідати один одному. Таким чином здійснювалася цензура. Але контроль був дворівневий, бо контролювалось не тільки те, що виходило в ефір, а й те, що звучало після ефіру".

Наявність цензури не означала, що на радіо не було критики

Як не дивно, розвал Радянського Союзу не став кінцем Головліту. Хоча певні послаблення з’явилися вже у 1985-му році. Першими від цензорського контролю звільнили видання шрифтом Брайля. Потім видання з дуже малим накладом, а потім ті, що протягом років не мали жодних зауважень. Здебільшого, технічні. Але уже при незалежній Україні у 1993-му році Головліт все ще діяв. Тільки називався уже Головним управлінням по охороні державних таємниць. І лише 18 листопада 1994-го року Головліт нарешті було ліквідовано.

Але наявність цензури не означала, що на радіо не було критики. Навіть навпаки, критичних матеріалів виходило багато, і їх боялися.

Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:

"Особливо ми багато робили на медичну тему, от дуже так співпрацювали з санстанцією. І от разом з санстанцією ми виїздили в рейди – то в ресторан, то в дитячий табір. Колись в дитячому таборі намагалися, щоб відкрили нам холодильник, а вони не відкривають, холодильник на замку. Ну все ж таки домоглись, відкрили нам холодильник, там лежить наверху м'ясо сире, внизу стоїть компот відкритий, і м'ясо капає в компот. Після цього, ну звичайно я вже як могла розкритикувала їх, от після цього зняли з роботи – ну це ж дитячий табір, уявляєте собі – шеф-кухаря зняли. Мені, правда, прийшов лист, який потім Семен Якович відніс в органи, прийшов лист, що приїдуть, мене заріжуть і голову знайдуть у Ворсклі. Він відніс цей лист, потім знайшли того, хто писав, ну він потім повісився".

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Ну, наприклад, радіопереклик Харків-Львів. Тема: дисципліна поставок. Бо постійно зривались поставки, там завод не довиконує план. План не довиконує тому, що поставщик з іншого міста вчасно не поставив такі-то й такі-то деталі. І ось в студії, наприклад, в київській студії, сидить ведучий, в харківській - наш журналіст, і у Львівській - наш журналіст, і запрошують керівників або працівників цього підприємства. І вони між собою в ефірі розмовляють і з'ясовують стосунки, чому не відбувається своєчасна поставка. До речі, мені поза ефіром казав мій начальник, заступник голови держтелерадіо, каже: ти коли будеш оце по цьому ланцюжку йти і шукати винуватців, ти далеко не заходь, бо ланцюжок тебе приведе в ЦК КПРС. Звідти, від планового господарства, звідти йдуть проблеми з дисципліною поставок у радянській економіці".

Критичні матеріали були досить дієвими. Якщо вони виходили в ефір, то не звучали марно. Копію матеріалу направляли у відповідний райком партії, на території якого перебувало підприємство, і протягом місяця звідти мав надійти звіт про виправлення недоліків. Через місяць виходила в ефір передача за результатами критики. Єдиним табу було засудження самої радянської системи. Та як не дбала радянська влада про самозбереження, а іноді все-таки перегравала саму себе.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Класичний приклад. Молодий український журналіст Микола Охмакевич, працівник радіостанції "Колос", в 60-х роках їде у відрядження Миколаївською областю. Перед новим роком бачить поле нескошеної кукурудзи, а між тим місцеве начальство рапортує, що урожай зібрано. Він робить критичний репортаж, він звучить в "Колосі". Але цей репортаж наступного разу виходить через пару днів в програмі Голосу Америки з одним коментарем коротким: ось до чого призводить колгоспний лад. Можна уявити, який був переполох, але в цій історії цікавіше те, що потім через роки Микола Охмакевич став головою Держкомтелерадіо України".

Брежнєвські часи

У брежнєвські часи і слухачі, і журналісти відчували анекдотичність усього цього партійного пафосу, тому між собою підсміювались над ним. Але в ефірі все мало бути офіційно і без помилок.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Головне було не переплутати начальників, оце було найстрашніше. Бо наприклад, відбулася якась подія, на ній були присутні товариші такий-то, такий-то, такий-то, такий-то, їх треба було знати всіх на пам'ять, не дай боже не переплутати посади і прізвища, на радійному жаргоні цей список називався поминальник, кажуть: ти поминальник звірив? І от щоб звірити поминальник, я беру вголос читаю цей список, випусковий редактор із текстом сидить і стежить за мною, правильно чи ні, бо не дай боже помилитися, то буде надзвичайний скандал. Ну слава богу, минули ті часи, які були в 30-х роках, що тоді, бувало, за якусь помилку, але і так нікому не хотілося мати неприємностей та ще й за помилки карали позбавленням гонорару на пару місяців. А жартівники казали про це так: мене покарали, як Тараса Шевченка з забороною писать і молювать.

Або найстрашніша помилка була, коли достроково відкрили з'їзд партії. Ну, з'їзд партії – це взагалі, це подія, 5 років до неї готуються, стільки роботи вкладено, треба висвітлювати діяльність нашої української делегації на з'їзді. А у відрядження не посилають, бо висвітлювало тільки всесоюзне радіо, в готель не додзвонишся, а якщо додзвонишся пізно ввечері, то вже ніхто тобі нічого путнього не скаже. Звичайно ці інтерв'ю записували наперед. Зважаючи на те, що це загальна така політична балаканина, це можна було робити. І от трапилося: в день відкриття з'їзду "перезаклад" - плівка, фонограма, яка мала звучати о 12 годині дня, випадково потрапила на 6:30 ранку. З'їзд відкривається о 10-тій, а воно звучить уже о 6 ранку "сьогодні в Москві відкриється з'їзд, перед мікрофоном делегат з'їзду, директор Київського заводу "Арсенал" товариш такий-то". І він каже, що всі ми з великим натхненням прослухали звітну доповідь, з якою виступив – там всі, всі, всі титули – вражаюча картина впевненого поступу радянського народу, ось у нас Київський завод Арсенал імені Леніна… ну і от таке. 6:30 ранку, з'їзд починається о 10-тій. Який переполох, скандал, неприємність, купа пояснень. Але в цій історії мені найбільше було шкода оцього директора заводу, якого так от виставили на посміховисько. Була дуже чесна, сумлінна, порядна людина. Кажуть, що він потім пару років кореспондентів до себе на гарматний постріл не підпускав".

У Києві, зважаючи на величезні обсяги інформації, відділ Головліту був прямо у будинку радіо. А в областях це могла бути зовсім інша адреса, тож для затвердження сценарію доводилося ще й побігати.

Олександр Подорожко – диктор Харківського обласного радіо з 1983-го до 2017-го року:

"Всі передачі, навіть розважальні, перевірялися. Це цензурний комітет при обкомі партії. Там перевіряли все до словечка. У літ несли підписаний кожен матеріал автором інформації і головним редактором, автором якоїсь розважальної програми і головним редактором. Несли у літ, на кожну сторінку ставили штамп "залітовано". І тільки тоді диктор мав право виходити в ефір з цим матеріалом". 

Незгода із цензурою

Були випадки незгоди із цензурою. І хоч виходу програми в авторському баченні це не гарантувало, але і нав’язаних думок вдавалося уникати. У 50-х роках Полтавське обласне радіо очолював Семен Кушніренко – автор ідеї зробити музику "Реве та стогне Дніпр широкий…" позивними Українського Радіо. Ось один епізод з його біографії.

Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:

"Одного разу, коли він зробив якусь передачу, по-моєму, якась на політичні теми, не пам'ятаю, яка саме. І хтось носив, а тоді носили до цензора, і деякі передачі, от саме такого змісту носили в обком партії. І от хтось там з наших каже: Семене Яковичу, ото в обкомі партії сказали, щоб ви викинули такий абзац, потім, щоб ви на третій сторінці викинули там то-то, і те замінили, і оте – ваш висновок, щоб замінили. Він так стояв-стояв, дивився- дивився, потім каже: дай мені цю передачу. Він: та я отут все відмітив, що вам треба викинути. Він взяв і отак чик-чик-чик, порвав її. Передача не йтиме. Все, давайте переходим до іншого питання. Дуже принципова людина була".

Чергова хвиля обмежень і злам системи

Чергова хвиля обмежень, здебільшого абсурдних, пішла в середині 80-х, коли сталася аварія на Чорнобильській електростанції. Але треба сказати, що не все викреслював Головліт, іноді спрацьовувала і самоцензура.

Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:

"От мені розповідали: 1986-й рік, Чорнобиль значить, і моя заввідділом каже – от цю пісню "Повій, вітре, з України" – українську народну пісню, бажано не давати зараз в ефір. Чому? Не зрозуміло. Ну, не так зрозуміють, подумають, що це Чорнобильський вітер, що він щось розносить. Краще не давати її. Я питаю, а багато такого у вас? Ну, у нас постійно таке, Ви не переживайте, в нас так постійно буває. От раніше ми, наприклад, були не дуже в хороших стосунках з Китаєм, так ми не давали народну пісню "Упав козак, утомився, китайкою прикрився". Тому що китайка – це для багатьох незрозуміле слово, а насправді – це така свита українська. Тобто оці от можливо ідеологічні якісь перепони, які ти в нормальному житті поза радіо навіть не подумаєш, що воно може бути тобі якоюсь перешкодою в роботі чи в житті, а вони раптом випливають.

Застала часи коли ця вся система ламалася абсолютно, а залишалися в складі музичної редакції люди, які привикли працювати тільки в рамках системи. Аж раптом з'являється "Червона рута", 1989-й рік, і не дати це в ефір – неможливо. Бо це – явище, про це говорять. Бо це – ну от перші такі якісь були рухи демократичні, навіть у молодіжній музичній культурі. Це ще 1989-й рік, і от що робити: давати чи не давати? Ну, треба давати. Але як давати, якщо гурт називається "Кому вниз"? Пам'ятаю, в нас був один такий старий редактор, він такий був відданий комуніст, і коли він почув цю назву "Кому вниз", в нього очі полізли на лоба: "Та вы что себе позволяете?". Тобто розумієте, злам, коли люди не розуміли, що відбувається, а мовлення – от принаймні музичне – уже відходило від того, щоби в ефір давати тільки те, що у фонді, і тільки те, що затверджено художньою радою, тільки те, що записано в будинку звукозапису".

Часи незалежності

В часи незалежності ситуація кардинально змінилась. На початку 90-х журналісти нарешті відчули свободу. Відкриваючи багато тем для себе самих, автори програм неодмінно ділилися ними зі слухачами. Історія Голодомору, політичних репресій, українських дисидентів системно зазвучала в ефірі Українського Радіо. Політична система стала багатопартійною, і представники всіх цих партій мали доступ до ефіру. В якийсь момент здалося, що "кучмівські темники" можуть продовжити справу Головліту, але час вже було не розвернути. Їх ніхто всерйоз не сприймав. Хоча, людський фактор все ще іноді спрацьовував.

Надія Подоляко – дикторка Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:

"По-різному було, по-різному. Ми робили, наприклад, огляди газет, редакція робила огляди газет. І це залежало від редактора, як він (бо вони читалися пізно, десь після 12-ї ночі). І от одного разу, це коли Ющенка мали обрати, а ще президентом був Кучма, в нього зав його секретаріатом був Медведчук. І от приносять, вночі приносять і ,знаєте, на Ющенка – ну таке поливають, на "Нашу Україну" і на Ющенка.  Я кажу: хіба це можна, ну хто це робив? Редактор приніс, він каже це – з адміністрації президента, нам цілком присилають і отак читайте, отак як це… Мабуть, вони не слухали, я не знаю, бо я викручувалася, як могла. Я там не називала прізвища, а може претендент на президентство, потім, і "Нашу Україну", якось так, ну я думала все: мене уже виженуть, але я не буду цього читати, але нічого,  не вигнали".

Але тодішнє покоління журналістів Українського Радіо формувалося вже в незалежній Україні, знало і бачило, як працюють мовники інших європейських країн. Тож більшість журналістів вбачали свою місію в подачі повної та об’єктивної картини. Багато з них самі були громадськими активістами. Уявити, яким був ефір Українського Радіо в часи Помаранчевої революції можна з репортажу Катерини Лисенко, який прозвучав у випуску новин на Українському Радіо 22 грудня 2004-го року (зберігся лише текст матеріалу):

"На вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей. Незважаючи на мороз, складні умови і численні погрози, ці люди захищають своє право голосу, своє право вибору і своє майбутнє. Цим оптимізмом переймаєшся. Ті, хто так впевнено йдуть до перемоги, безсумнівно, переможуть".

Минуло лише 10 років, і історія повторилася, але у більшому масштабі. На Майдан знову вийшли люди захищати свої свободи. І знову посилився тиск влади на ЗМІ. Як висвітлювалася Революція гідності на Українському (тоді ще державному) Радіо можна уявити з фрагмента ефіру головної суспільно-політичної програми того часу "Порядок денний" за 6 грудня 2013-го року.

Поява Суспільного мовлення

Докорінно змінилася ситуація із появою Суспільного мовлення. Пріоритет збалансованості і об’єктивності тепер прописаний у засадничих документах компанії, і гарантується незалежною від влади формою управління. Втім, не всі і не одразу зрозуміли, що правила змінилися.

Дмитро Хоркін – член правління Суспільного мовлення:

"За час реформи від державного до Суспільного – про це і мої колеги, і керівники, голови правління,  казали – про те, що тим чи іншим чином все ж таки на суспільного мовника чинився тиск. Завжди в будь-якій країні влада намагається зробити так, щоб суспільний мовник, який має найбільше покриття, величезний вплив на аудиторію, велику довіру аудиторії, аби все ж таки суспільно-політичне мовлення, новинне мовлення, воно було підпорядковане. Теж свого часу намагалися тиснути, але я скажу, що ми завжди дотримуємося балансу політичних сил, і представників усіх політичних сил. Тобто ми розуміємо, що протягом певного часу, кварталу чи місяця, коли ми підбиваємо підсумки, скільки політиків було в нашому радіоефірі, у нас має скластися баланс політичних сил".

Достовірність, повнота інформації та представленість різних точок зору – зараз пріоритет компанії. І така політика отримала свій результат: за даними досліджень USAID Internews вже кілька років поспіль Українське Радіо – беззаперечний лідер за довірою до новин серед усіх радіостанцій.