Прем'єра вистави "Нетутешній" в театрі Франка. Фото: facebook/frankotheatre
"Це буде потрібно людям"
У театрі імені Івана Франка нова вистава – "Нетутешній". Розкажіть про історію її створення, як вона з'явилася взагалі світ?
Катерина Степанкова: Вона появилася в 17-му році, але насправді, вона виникла набагато раніше в моїй голові. Мій майстер, Валентина Іванівна Зимня, приблизно в жовтні 2014 року принесла мені свій екземпляр п'єси Чернівецького театру 60-х років і сказала: "Я це грала, ти маєш це поставити, це про зараз, це буде потрібно людям". Потім я досить довго шукала, бо там була дуже скорочена п'єса, вона мене про це попередила. Але як тільки я прочитала, я знала, що героя буде грати Михайло. Справа в тому, що так доля моя склалась, що я маю честь бути знайомою з добровольцями. З людьми, які хто з Майдану, хто трошки пізніше, встав і пішов у військо. З тими дядьками, на яких тримається ця війна, на яких тримається світ. І власне такого дядька і грає Михайло. Я хотіла ставити про цих людей і знала, що його обдарування поєднує це тепло, це як від землі розуміння природи вселюдської любові до всього. І так само є в ньому той міцний чоловічий гнів і злість, який в стриманні цікавіший, ніж у прояві. Це те, що я тоді знала. Михайла я чекала потім рік. Рік йому було не до того, але врешті в 17-му році ми випустили виставу. Вистави б не було, якщо б не Тарас. Тому що коли Тарас мені приніс макет цього трансформера декорації і показав – це абсолютно щось було інше, це не про столи і не про стільці. А оскільки це вистава в виставі, все відбувається в актовому залі лікарні, це було грандіозне рішення.
Відгомін Другої світової війни
Хто автор п'єси?
Катерина Степанкова: Карл Ветлінгер. Власне це новела, написана вона в 50-х роках, це відгомін Другої світової війни. І саме тому мені була цікава ця п'єса. А потім в 17-му році до нас чи не найпершими прийшли представники Добровольчого українського корпусу, який на той момент вже розпався на ДУК і УДА. І тоді прозвучала фраза від одної ветеранки, яка сказала: "це вистава про посттравматичний синдром суспільства". Тому я і заходилася з відновленням. Ми відновили її минулої осені як незалежний проект для великої сцени. А тепер вона буде йти в театрі Франка. Я дуже вдячна Євгенові Миколайовичу і театру Франка за сприяння. Тим більше так склалось, що всі актори, які працюють – це актори театру Франка.
Катерина Степанкова. Фото: facebook/Vasyl Stefurak
Куб – це один із символів
Пане Тарасе, а чому виник такий саме простір, оцей трансформер, який розпадається на різні частки? Що це мало би символізувати і як цю історію ви придумували?
Тарас Ткаченко: До цього, по-перше, спонукав матеріал, тому що треба було на одному майданчику відтворити кілька абсолютно різних локацій. Тобто спочатку – це божевільня, потім – сільрада, потім – церква, потім – готель, перед тим – вокзал, і так далі. Тому виникла така думка, що це може бути якась універсальна річ, котра розкладається на різні фази, які символізують періоди життя цього нетутешнього героя. Власне, як він стає нетутешнім, через що він приходить до тої думки, що він стає нетутешнім. Це глибоке питання, і я думаю, що після самої вистави буде нагода над цим порозмислити. Що стосується форми, то я її не вигадував, її вигадав Господь Бог, називається вона куб. Я просто скористався цим винаходом. Є така відома максима, що світом керують знаки і символи. І куб – це один з таких символів, який символізує абсолют відносного. Тобто сфера – це абсолют абсолютного, а куб - абсолют відносного.
"Для мене це втілення мрії і величезна відповідальність"
Ви зауважили, що глядач буде виходити з вистави і думати, а чому я тут нетутешній. Хоча ця історія починається з абсолютно прикладної штуки, коли герой приходить в рідне село з чужими, на жаль, документами, тому що за всіма документами, які є в цьому селі, його вже нема на світі. Михайле, розкажіть про свого героя. І що ви відчули, коли Катерина запропонувала вам його зіграти?
Михайло Кукуюк: Я не знаю, кожен актор хоче щось зіграти в своєму житті. Для мене ця роль, мій герой, це щось на рівні мок'юментарі. Це якийсь момент чуда, що мені ця роль потрапила, і що я її граю. І те, що ми зараз впливаємо на людей. Чесно кажучи, в мене інколи бувають моменти апатії, мені соромно інколи стає за те, що це правдива роль. А є хлопці, які насправді такими є. Бо зараз різні історії відбуваються фронтові. Тому для мене це водночас і величезна честь, і втілення мрії, як би це пафосно не звучало, і величезна відповідальність. Воно якось в мені змішується.
Театральна вистава – те, що тримає тил
Ви готові до того, що те, що ви робите на сцені неминуче зрезонує в тих людей, які прийшли з фронту, які доторкнулись до реалій війни через своїх рідних і близьких, які звідти прийшли?
Михайло Кукуюк: Так. А якщо думку цю розвивати, то ми беремось за те, за що береться кожний свідомий прошарок кожного свідомого суспільства. Чому Багдонас, актор литовського театру і кіно, співає пісні литовських партизан? Чому співають про Криваву неділю в Дубліні? Чому театри Ізраїлю роблять вистави про їхні війни? Так само і українці. Ми маємо робити ці всі речі, тому що це один із тих цвяхів, які тримають суспільство. Здавалося б, що таке театральна вистава? Зараз є більш значущі, здавалося б речі. А ні, це те, що тримає тил, це те, що тримає тло. І такі вистави тримають. Я перепрошую, але ми зараз маємо цим займатися, цим треба займатися в будь-якому випадку. Хоч деякі люди кажуть, та навіщо, війна, давайте якось відволічемося. Ні, ми маємо бути в цьому, бо нам тоді буде і легше переживати ті всі речі. А тема ментальних хворих ще довго буде, ще на кілька поколінь вона буде з нами.
Михайло Кукуюк. Фото: facebook/frankotheatre
"Це була відповідь на їхній запит"
Цікаво подивитися, як ця вистава спрацює на глядача зараз. Бо коли вона йшла в майстерні театрального мистецтва "Сузір'я" був інший трохи час. А після 22-го року, як не крути, для багатьох людей війна стала ближчою. Катю, які ваші очікування?
Катерина Степанкова: Чесно кажучи, в мене немає очікувань. Я її робила в 2017 році на запит військових. Справа в тому, що я мінімум 5 разів на рік на той момент була на Сході. І я спілкувалася як з військовими, так і з переселенцями, які були там в регіоні. І це була відповідь на їхній запит. Взагалі мені цікаво було робити щось про любов, а коли ми отримали рану, яка пульсує, то про що ще говорити. А оскільки це ж не останніх років історії "про маршрутки" чи "я вас туди не посилав", то я розуміла, що я маю це зробити. І тоді був відгомін військових, просто тоді їх рідко можна було вичепити. А те, що ми вже відновили її на незалежних майданчиках, ми зіграли у Жовтневому палаці і не дограли в ТЮГу, через 4 тривоги. Але саме там на тій виставі зійшлась військово-волонтерська спільнота. І хлопці, які не додивились в ТЮГу, мене зараз питають, коли буде "Нетутешній", нам треба допомога.
Ви сказали, що п'єса написана в 50-х роках минулого століття, як відгомін про Другу світову, а те, що відбувається на сцені сьогодні зрозуміло кожному з нас, принаймні тим, хто шкірою відчуває цю війну. Але я побачила там одразу різні часи, розмаїття в різних християнських релігіях, якісь знаки, які стосуються різних епох. Що це означає, навіщо потрібні такі прийоми?
Тарас Ткаченко: Ця вистава не тільки про війну, вона взагалі про долю людини. І ті, хто її не додивилися, додивляться її вже на своєму прикладі в реальному житті. Бо кожен з нас, маючи певний життєвий досвід, може робити якісь висновки. Життя складається з періодів, вони можуть бути більші чи менші, але кожен з них є уроком для душі. Це, так би мовити, підтекст або іномовлення таке, коли мистецтво стає відкриттям, і уважний глядач обов'язково побачить себе як у дзеркалі.
Наталія Грабченко, Михайло Кукуюк, Тарас Ткаченко і Катерина Степанкова у студії Радіо Культура. Фото: facebook/nataliya.grabchenko
Торкатися теми, сміятися і плакати разом – найважливіше
Часом я чую від керівництва різних театрів, що ми будемо ставити комедію, бо військові кажуть, що треба ставити саме їх. Ви мені сказали, що ви відчували запит саме на таку виставу. Тобто не час зараз на комедії? А про що говорити час і як говорити?
Катерина Степанкова: Коли я приходжу в шпиталь до людей, в яких іноді може не бути до паху ноги, я з ними не плачу. Ми сміємось. Й іноді настільки жорстко я шуткую, якщо мої взаємини з пораненим це дозволяють, що ті двоє, що лежать поруч підтягуються і починають реготати з нами. При тому, що лежали носом до стіни. Це залежить вже від людини, до якої я йду. Мабуть, що ніде стільки не смієшся, як на війні. Тут питання не в тому, що засміятися хочеться, все. Тут питання, що це ж трагікомедія, в нас дуже багато регочуть під час вистави. От коли торкатися теми, сміятися і плакати разом – це найважливіше. Мені здається, це найцікавіша задача.
"Для мене зараз тільки війна є виправданням творчості"
Ви сказали, що це єдина вистава, яку ви поставили про війну. Чому ви все-таки наважились це зробити і чи будете торкатися цієї теми далі?
Катерина Степанкова: У мене лежить дуже багато матеріалу за цей час. Це питання моєї реалізаційної влади, вона трошки не співпадає з моїми потенціальними бажаннями. Ви ж не забувайте, що театр – це виробництво. Я режисер театру "Сузір'я". І не завжди я можу в прекрасне приміщення театру "Сузір'я" запхати те, що я хочу грати. Це єдина моя вистава про війну, яку мені вдалося зробити. Це трохи інше. І тому люблю я її дуже сильно. А чи торкатися цієї теми? Так. У мене написане за новелою ветерана цієї війни, добровольця, інсценування про підвал 14-го року, в якому жінка рятує в "сірому" селі, в "сірій зоні". Я дуже хотіла б зробити цю роботу. Насправді, мене не цікавить ніяка більше тема. Я можливо б не повернулася до театру. Але в 22-му році я подумала про театр тільки тому, що є Фонд, який спонукає і стимулює мене на творчу роботу. Бо вони беруть на себе перекриття потреб наших бійців, які ми не можемо витягти. І коли я знаю, що я зіграю виставу, а фонд перекриє потреби підрозділів, які на нас покладаються, то звичайно, я буду ставити, грати і робити все можливе. Тобто для мене зараз тільки війна є виправданням творчості й тільки війна є темою, мотивом. Тільки про війну мені цікаво. Я мама і дружина військовослужбовців, і в даному випадку цим все сказано.
