Фото: ФБ-сторінка "Луганська обласна філармонія"
Коли і як ви почали працювати у Луганській філармонії?
Олена Обухова: 30 років тому, у 1994-му, я приїхала, відіграла конкурс і сіла у групу тоді других скрипок. До 2014 року ми працювали й розвивались. У 2014-му оркестр уже досяг такого рівня, що міг конкурувати навіть із провідними оркестрами Європи. До нас приїжджало дуже багато європейських диригентів, зокрема з Австрії, Швейцарії, Франції.
Оркестр гастролював, наскільки я знаю?
Олена Обухова: Так. Ми їздили в Італію, Австрію, Японію, Іспанію.
Та настає 2014 рік…
Олена Обухова: … і розвиток зупиняється. Ми переїхали в Сєвєродонецьк у 2014 році. Уже в 2015-му наш оркестр почав усе з нуля.
Наскільки складно було переїхати з окупованого Луганська в Сєвєродонецьк?
Олена Обухова: Ми сподівалися трошки перечекати і виїхали спочатку в Краснодон, де жив батько чоловіка. Мали надію, що Луганськ скоро звільнять, але вийшло не так. Тож довелося переїхати в Сєвєродонецьк: мій син працює у поліції, його викликали туди на роботу й ми поїхали з ним. Потім я дізналася, що в місто релокувалася Луганська обласна адміністрація, управління культури. Аліна Адамчук тоді була начальницею, я запропонувала їй перевести оркестр у Сєвєродонецьк, і вона за це взялася.
Як усе відбувалося на практиці щодо музикантів? Це великий колектив, у кожного своя ситуація життя на той момент.
Олена Обухова: Із Луганська виїхало багато, хоча й не всі. Я подзвонила — тепер нашому директору, а тоді ще музиканту — Ігорю Шаповалову, й Адамчук до нього звернулася з цією пропозицією. Він зголосився стати директором філармонії, і тоді все закрутилося.
Ви теж переїхали в Сєвєродонецьк?
Лілія Новікова: Так, теж у серпні, коли в Луганську вже було нестерпно. Ми з чоловіком там народилися і є родиною музикантів, з дитинства ходили на концерти в нашу Луганську філармонію. Після навчання повернулися в рідне місто, і цьогоріч уже 25 років, відколи ми є частиною Луганської філармонії.
Очікували, що повернемося до першого вересня, дитині треба до школи, але навчальний рік був уже в Одесі. Ми туди переїхали до друзів, які запропонували перечекати. Усі виїжджали з такою думкою — пересидіти певний час. Потім, як сказала пані Олена, саме з її ініціативи керівництво області вирішило відродити роботу філармонії. Директор філармонії — це мій чоловік. Коли до нього звернулися в Одесі, він уже працював там у театрі музичної комедії. Трохи почали там обживатися, але мрія про повернення додому все одно є. Журналісти часто запитують: чому вам залежить саме на Луганській філармонії, адже у Львові багато колективів? Хоч би як це звучало — це єдине, що в нас залишилось, наш зв'язок, колектив, заснований у 1945-му. Наступного року відзначатимемо 80-річчя.
Навесні ми переїхали з Одеси до Сєвєродонецька і знову почали збирати людей. Багато хто відгукнулися і приїхали. Оркестр відродився 2015 року. Мали потужну підтримку обласної військово-цивільної адміністрації. Нас розмістили в музичному коледжі, надали приміщення, сцену, зал, деякі інструменти, оскільки вся база лишилася в Луганську.
Олена Обухова: Частина музикантів — луганчани з нашого оркестру. Багатьох ми знайшли в Сєвєродонецьку, збирали всіх, кого можна: і з коледжу, і з музичних шкіл, узяли навіть касирку з банку — віолончелістку. Важко було, бо це як дитячий оркестр, коли потрібно починати вчити заново. Хто вже має навички, навчає новоприбулих. 9 травня 2015-го ми дали перший концерт на площі у Сєвєродонецьку. До нас приїхав Курт Шмід із Відня — наш почесний диригент і великий друг, який з нами вже 20 років, ще з Луганська, і не полишає нас.
Лілія Новікова: Громадянин країни ЄС, який має особливу мужність, щоб приїхати в місто, що дуже близько від лінії фронту. Було чутно вибухи, та ми зіграли з ним концерт на площі.
Як сприйняли появу оркестру жителі Сєвєродонецька?
Лілія Новікова: Чудово. Там був зал майже на 500 місць — і в нас аншлаги. Ми виховали тамтешню публіку. Не хочу нікого образити: там був прекрасний музичний коледж, теж із багатою історією, викладачі, що мали свої колективи, але то студентські, а ми професійні. До речі, до нас у Сєвєродонецьк приїжджали диригенти навіть із Мексики, Колумбії, Іспанії, ніхто не боявся.
Коли вам удруге довелося переживати те саме, це було складніше — чи, можливо, рішення вже далося легше?
Лілія Новікова: Я дуже добре пам'ятаю, як 2 червня 2014 року нам зателефонували батьки чоловіка, коли почався штурм луганського Мирного кварталу, у них будинок поблизу. О 4 ранку вони подзвонили зі словами: "У нас війна". Так само в лютому — дзвінок о 5 ранку: "Збирайтесь, виїжджайте". О 7 годині ми вже поїхали. Також думали, що повернемось хоча б забрати речі.
Ви одразу до Львова поїхали?
Лілія Новікова: Так, це вже висіло в повітрі. Пан Іван Остапович зв'язувався з директором і казав: "Раптом що, одразу їдьте у Львів, ми приймемо всіх".
Олена Обухова: Ми не одразу до Львова поїхали, а спочатку в Запоріжжя, у мене там племінниця. А потім у квітні той самий Курт, якому вже було 80 років, запросив наш оркестр до Відня, щоб відсвяткувати разом.
Весь оркестр запросив?
Олена Обухова: Кого могли, зібрали. Грали у Віденському Концертгаусі.
Лілія Новікова: Ще до 2014-го наш колектив під керівництвом Курта Шміда мав концерт у Золотому залі Відня, Мюзикферайн.
Олена Обухова: Ми були другим колективом, після Одеського, який там зіграв. Виконували симфонію №9 Бетховена, грандіозна була подія. Після повернення з Відня (були там недовго) ми з чоловіком переїхали сюди. І знову почали збирати оркестр.
А як з інструментами? Щось вдалося вивезти?
Олена Обухова: Свої ми вивезли. Скрипки, тромбони, Лілія вивезла гобой, мій чоловік хотів узяти свою тубу, проте вона не вмістилась у машину, тож залишили. Потім замовляли фуру вже під обстрілами, хлопці якось вантажили це все. Зовсім трохи вдалося врятувати. Там лишилася дуже крута апаратура, й одяг наш, і вся бібліотека, особливо української музики. Так шкода тієї бібліотеки, думаю, вона знищена.
Лілія Новікова: Недавно побачила світлину коледжа, де ми базувалися. Було декілька влучань, а зараз його, певно, під знищення розбирають, навряд чи відбудовуватимуть. Я не одразу впізнала на фото, що це саме те приміщення, яке напередодні капітально відремонтували й оновили — зал, опалення, підлогу, все. І фасад був оновлений. На жаль, усе знищено. Вдалося вивезти принаймні жорсткий диск — наче відчували, бо відцифровували всі ноти й роздруковуємо їх зараз наново. І тепер дуже часто звертаються: а у вас є? А в нас є!
Фото: ФБ-сторінка "Луганська обласна філармонія"
Коли ви познайомилися з Іваном Остаповичем?
Лілія Новікова: Ще у 2016 році в рамках турне містами України ми давали тут концерт, у Львівському органному залі. Тоді ми не могли уявити, що доведеться працювати на цій сцені. Це вже наш третій дім після Луганська.
І тут знову довелося формувати оркестр, запрошувати, напевно, вже львівських музикантів…
Лілія Новікова: Ми з родиною добиралися машиною дві доби. Нас розмістили у гуртожитку Львівської консерваторії, дали певний час оговтатися. На той момент нас було близько 10 людей. Іван зібрав усіх і сказав: "Починаємо працювати малими формами". І вже у березні, чи то на початку квітня, ми зробили концерт — квартет, квінтет, тріо. Потім люди почали підтягуватися.
Олена Обухова: На площі біля пам'ятника Шевченкові, на День Луганської області, ми зіграли перший концерт. Так, допомогли львівські музиканти, адже нас мало залишилось, на жаль: багато виїхали за кордон і поки не хочуть повертатись.
Узагалі вам комфортно у Львові?
Олена Обухова: Це не дім, звісно. Завжди подумки там, хоча не знаєш, як складеться далі. Дай Боже, щоб ми повернулися. Як там буде, поки навіть не думаємо. Львів прихистив нас — і ми дуже вдячні, маємо вдячну публіку. Привезли з собою аншлаги з Сєвєродонецька й Луганська — у нас знову жодного вільного квитка.
У Львові вам доводиться конкурувати з оркестрами, вони тут потужні. Відчувається конкуренція — чи простору вистачає?
Олена Обухова: Ми посіли своє місце тут і нікому не заважаємо. У нас своя публіка, ми завжди раді всім.
Чи ситуація з подвійною релокацією щось вам дала, розвинула, можливо, нові якості?
Олена Обухова: Трохи розгубили музикантів, порівняно зі станом на 2014 рік. Нові люди, все нове, починаєш з нуля. А на особистому рівні я зрозуміла, що можна обходитися мінімумом — це нісенітниця поряд із тим, що ми пережили. Якщо маєш одну тарілку, ложку, виделку, каструльку, роботу і дах над головою, можна прожити. Для мене головне — робота, щоб не з'їхати з глузду.
Лілія Новікова: Приєднуюся до цих слів. Нічого зайвого. У нашому житті було дуже багато зайвого, що виявилося не важливим. А важливо те, що ми зберегли себе, зокрема як музикантів, ми розвиваємось. Релокація знову дає досвід, як-от співпрацю з місцевими музикантами на різних майданчиках. Робота справді допомагає зберегти ментальне здоров'я. Професія рятує, бо ми відчуваємо, як реагує публіка, і це вже показник, що ми чинимо правильно.
Чи є відчуття, коли починаєте репетирувати або тим паче давати концерт, що в цей момент відходять усі проблеми і лишається тільки музика?
Лілія Новікова: Так, абсолютно.
Олена Обухова: Часто буває, вночі не спиш, обстрілюють. До нас, слава Богу, рідше долітає, але ж у телефоні все одно стежиш і тривожишся. Зранку ледве стягаєш себе з ліжка, п'єш каву, доповзаєш якось до роботи. Сідаєш, береш інструмент у руки — й усе залишається десь там, а ти оживаєш на сцені.
Й оживають слухачі, які приходять на концерт?
Олена Обухова: Якщо вони приходять раз за разом, отже, людям подобається. Ми їм страшенно вдячні, як і оркестрантам, які нас прийняли, — за співпрацю та їхнє ставлення.
Переживши всі ці події, як ви сприймаєте зараз російську музику?
Олена Обухова: Чесно, зовсім не хочеться її слухати. Раніше, якщо філармонія виконувала Чайковського, мій чоловік завжди був у залі, бо це його улюблений композитор. А зараз перехотілося.
Лілія Новікова: Із творчістю цих композиторів чимало пов'язано, це були стовпи симфонічної музики, але тепер це відійшло.
Ми трохи по-іншому подивилися на історію музики й зрозуміли, що існує багато інших стовпів.
Олена Обухова: Так, українських, яких вони присвоювали, а це, виявляється, наші — Бортнянський, Березовський.
Лілія Новікова: До речі, до нас приїжджали диригенти з Чернівців, зі Львова, як-от Назар Яцків, який був головним диригентом. Саме Луганська філармонія виконувала більше української музики, ніж будь-яка інша. Афіші ж усі публікують: європейська, російська музика, — а в нас український композитор, постановка "Назар Стодоля". І люди приїжджали й казали: як так, що у вас українського більше?
Олена Обухова: Навіть ноти гуляють по оркестрах, копії.
Лілія Новікова: Є така традиція — зазначати перше виконання, і там написано: "Луганськ".
Фото: ФБ-сторінка "Луганська обласна філармонія"
Ви постійно в розмові торкаєтесь ідеї повернення. Є віра, що повернетесь?
Лілія Новікова: Так. Як це буде, ніхто не знає, але віра є.
Якщо Луганськ буде деокупований, однозначно повернетеся туди?
Лілія Новікова: Думаю, що так.
Тобто Луганський симфонічний оркестр відродиться в Луганську після перемоги?
Олена Обухова: Утретє.
Лілія Новікова: Третє відродження, так. Сподіваємось.
Олена Обухова: Це дуже складне питання. Я розмовляла з диригентом, у нього рідні теж там — як ми їх називаємо, сепари, воюють за Росію. Не знаю, як буде далі, але я хочу додому. Мій дім там.
Іван Остапович: Співпраця з оркестром триває багато років. У 20-х числах лютого 2022 року ми тримали зв'язок із директором філармонії Ігорем Шаповаловим, зробили чат у вайбері — "Релокація у Львів". Оскільки вони вже таке проходили, Ігор сказав, що пакують речі. 24-го він подзвонив рано-вранці: "Ми їдемо". Люди приїжджали поступово. Прибули не всі музиканти, хтось осів в інших містах України. Коли в кінці березня 2022-го відновили концертну діяльність, постало питання повноцінного набору музикантів, позаяк оркестр був укомплектований не до кінця. Та вже восени того ж року його укомплектували повністю. Мені запропонували очолити оркестр, відбувся конкурс на заміщення вакантної посади, і відтоді я працюю з оркестром тут, в органному залі.
Які особливості роботи з людьми, що пережили досвід утрати своїх домівок? Чи, можливо, коли працюєте як музикант із музикантами, не думаєте про це?
Іван Остапович: Насамперед, якщо ми займаємося музикою, маємо займатися музикою. Це важливо. Професіоналізм — основа колективу. Треба сказати, що люди, які релокувалися з Луганська в Сєвєродонецьк і звідти вже сюди, у Львів, витриваліші й простіші у спілкуванні в плані творчої роботи. Між нами не виникало проблем чи непорозумінь. Ці музиканти надзвичайно націлені на роботу, оскільки вона є для них джерелом, символом того, що вони живуть. Якихось, як колись казали, "регіональних" особливостей я не бачу. Є музиканти високого рівня, досвідчені люди, які чимало пережили, але це пережиття дає їм, можливо, більше розуміння, що потрібно відсіювати непотрібне, всілякі інтриги, як це буває в колективах. Їхній фокус — робота. Це великий плюс, я вважаю.
Як ви будуєте репертуарну політику цього оркестру?
Іван Остапович: Ми довго шукали, що саме ближче нам за духом і можливостями. Коли ще оркестр був неповний, у квітні 2022 року ми виконали твір Олександра Щетинського "Lacrimosa", що був написаний спеціально для того складу, який приїхав сюди, — два тромбони, валторна, скрипка й орган. Ми звернулися до Щетинського, він погодився. Були журналісти з Бі-Бі-Сі, твір мав великий успіх. Це символ епохи: незламні люди приїхали сюди і першим концертом із новим твором показали, що вони існують.
Основна наша стратегія — це українська музика. Треба сказати, коли ще оркестр перебував у Сєвєродонецьку, вони грали дуже багато української музики. Нині ми націлені на те, щоб відкривати нові твори, які, можливо, були в архівах, чи замовляти нові: зокрема, симфонії Золтана Алмаші, симфонії Віктора Камінського. Ми виконували віднайдену з архівів оперу Вербицького "Підгіряни", що не звучала майже 150 років. Ми націлені на роботу з сучасними композиторами й вишукування забутих зразків української музики, які, можливо, є десь в енциклопедіях. Музика має жити, і саме українська музика є нашою основою. Ясно, що потрібно грати і Гайдна, і Моцарта, зокрема для якості й кваліфікації колективу. Тож головна лінія для нас — українська музика в поєднанні з європейською.
