Фото: Укрінформ. Павло Загребельний на дачі в Кончі-Озерній, 2004 рік
Історичні романи Павла Загребельного – "Диво", "Євпраксія", "Первоміст", "Смерть у Києві", "Я, Богдан", "Роксолана", "Тисячолітній Миколай" і нині викликають неабияку цікавість. Чому їх потрібно перечитати сьогодні?
Павло Загребельний вагома постать. Прикро, що до його 100-річчя відбувається мало заходів. Він направду цього вартий. Він дуже впливовий в каноні. Він був впливовим, і він лишається впливовим. Судячи з читацьких форумів, його продовжують читати, про нього продовжують говорити. І не лише ті люди, які купили його твори у 80-х чи 90-х. Це і молоді люди також.
Що це за особистість? Що це за постать? Адже і його біографія тягне на серйозний історичний роман.
Ми в нашому культурному просторі бачимо, що зазвичай читачі приділяють більше уваги біографії письменника, долі письменника. Про це писав літературознавець Марко Павлишин в книзі "Канон чи іконостас". Часто ставляться вкрай уважно до постаті письменника, навіть не читаючи його творів. Але щодо Загребельного, мені здається, все навпаки. Його постать навіть недопрочитана. Його доля недостатньо досліджена. Не всі моменти ми знаємо навіть сьогодні. Є над чим працювати. Є загадкові, невідомі загалу речі.
Він народився в козацькому краї, як він сам писав, на Полтавщині. Де в глухому селі встигла вціліти церква, в якій його похрестила мама. Він рано лишився сиротою, в шість років. Мав складні стосунки вже з мачухою. Коли почалася Друга світова війна, йому ще не було 17 років. Приїхавши до Києва, він взяв участь в оборонних боях. В одному з інтерв'ю, вже на початку 2000-х, він говорив, що їх поставили перевантажувати архіви в Софії Київській. Він побачив, які скарби там зберігаються, і до цього він повернувся вже значно пізніше, через багато десятиліть. Ці архіви, очевидно, не всі повернулися до нас з Москви.
Далі були два поранення і, на жаль, полон, в якому він перебував не один рік. І лише на початку 1945 року йому вдалося потрапити в радянську місію в Німеччині. І після цього, напевно, йому не було просто. Для людей, які опинялися в полоні, це ставало проблемою в їхній біографії. Але йому вдалося це подолати, і він вступив до університету. Він обрав літературний шлях, він навчався, він почав писати. І вже перші його твори характеризуються, як психологічні. Він вкрай уважно придивлявся до людської особистості. Зрозуміло, що він не одразу намацав цей свій шлях. Довкола всі писали виробничі романи, і він теж почав їх писати. Але вони сьогодні прочитуються не як клішовані, схематичні, а навіть як маленькі оповідання. Це занурення в психологію, це, як писав Франко, підсвічення внутрішнього світу людини. Він міг описати не те, що відбувається довкола, а зазирнути в душу, у внутрішній світ. Загребельний слідував цим настановам від перших творів і далі: чи це сучасність, чи це історичні постаті з далеких епох. Наприклад, Богдан Хмельницький. Ми бачимо це занурення в душу.
А далі стає ще цікавіше, коли Загребельний стає культурним менеджером. Мені здається, що це чи не найбільший його внесок після його творів. Він допоміг дуже багатьом молодим людям увійти в літературу. Він дуже підтримував молодих, коли був в "Літературній газеті", яку саме він, до речі, перейменував на "Літературну Україну". Важко уявити, як йому вдалося це зробити в застійні 70-ті роки. Він давав для публікації сторінки газети Вінграновському, Коротичу, Гуцалу. Це вершинні постаті в літературі, які тільки-тільки тоді починали. Вони могли й не відбутися, якби їм не дали дороги. Вони б могли поповнити ряди того нашого задушеного Відродження, яке прозвучало вже значно пізніше. Але вони змогли відбутися, увійти в літературу, зокрема, завдяки Загребельному, завдяки його підтримці.
Ще один важливий момент про його постать, який відмічають – це його надзвичайна начитаність. Це – його величезна зануреність в культуру, і це не було властиво середньостатистичний радянській людині. Нібито, за статистикою, радянські люди багато читали, але читали вони тільки те, що було можна. А у Загребельного була величезна бібліотека, яку ніхто не береться порахувати. Але припускають, що це понад 30 000 книжок. Юрій Шевельов писав, це був опір розінтелігенченню. Це було в 20-х у тих, хто вчився в класичних гімназіях, і те, чого вже не було далі після великого терору 30-х. І от 70-х з'являється Загребельний, з'являється Шевчук, з'являються люди, які читають дуже багато, які занурюються в цю спадщину і відкривають її широкому загалу.
Прикро, що Загребельного звинувачували в тому, що історію не можна вивчати за історичним романом. Хоча направду, він дуже рясно цитує саме першоджерела. Кожен його роман – це просвітницький проект, з якого можна дізнатися справді дуже багато. Звісно, це не першоджерело. Втім, можливо, це для нас мотивація для самоосвіти і продовження занурення в певну тему. Але цей шлях відкриває для нас саме Павло Загребельний, як письменник. Ви сказали, що він дуже підтримував молодих, але ж він підтримував їх і надалі, навіть коли перестав бути головою Спілки письменників. І далі також починається дуже цікавий період, коли він нібито усамітнюється на дачі в Кончі-Озерній і хоче зосередитися тільки на писанні. Але спілкування з молодими було дуже багато, всі молоді письменники бували у нього.
Можливо, наші слухачі будуть здивовані, але навіть до збірки Сергія Жадана "Депеш Мод" передмову написав Павло Загребельний. Вона опублікована, її можна прочитати. Він там пише про те, що персонаж Жадана, як той слимак, який хоче вистрибнути з цього зачарованого кола, але слимак не має ніг, він не може стрибати, йому доводиться тільки виповзати з всього цього, що 70 років гнило, і нарешті воно розвалилося. Але з нього не так просто виборсатися.
Ще цей період цікавий тим, що він відкрив в українській літературі такі імена, як Олесь Ульяненко, Євген Пашковський. Він дуже цінував цих авторів. Бував у нього і Андрій Кокотюха, і це було дуже цікаве спілкування. Він долучився до літературної премії братів Капранових "Золотий Бабай". Не раз в своїх інтерв'ю вони розповідали, що були вражені легкістю і доступністю відомого письменника, який, вже маючи проблеми із зором, молодечо приїжджав на їхні заходи.
Так, у нього дуже позитивний вайб, як сьогодні кажуть. Якщо подивитися його останні інтерв'ю, він надзвичайно жвавий, усміхнений, доброзичливий. Справляє надзвичайно приємне враження.
І це та людина, про яку казали, що він не може піднятися на другий поверх, не посварившись по дорозі з кількома графоманами. І він сам, коли залишив Спілку письменників, сказав: "Ну, тепер я щаслива людина, я не мушу читати графоманів і тиснути руку негідникам"... Ще одна цікава сторінка його біографії – це історія його кохання. Вони були чудовою парою разом з Еллою Михайлівною. Це теж історія, яка тягне на окремий роман.
Так, є дуже зворушливе фото, де він лежить у неї на колінах. Поклав голову і усміхається. Це так тепло...
Вона казала: "Ніхто не знає і не розуміє, які у нас насправді стосунки. Навіть діти не знають". А він сам казав, що та думка, яка звучить в усіх його романах, про те, що жінка – свята, і це – Елла Михайлівна. Віра Агєєва в подкасті "Шалені авторки", говорячи з Ростиславом Семківим про історичні романи Загребельного, міркує над тим, чи знав Загребельний слово "феміністки". Не знаю, чи знав він це слово в 70-х чи 80-х, коли він написав свої феміністичні романи "Євпраксія" та "Роксолана", але, згодом, звичайно, знав. І навіть і в цьому ракурсі надзвичайно цікаво розглядати його творчість: Павло Загребельний про жінку.
Справді, про жінку він писав багато. І історичним постатям в історичних романах присвячував увагу, і в текстах про його сучасність. Наприклад, детектив "Ангельська плоть: пригодницька повість", в якому і головна злочиниця жінка, і слідча теж жінка. Тобто, йдеться про протистояння двох жінок. Це дуже цікаво. Це навіть для тогочасного детективного жанру – маленька революція.
Це невеличкий роман. Він називав його "моя дисертація".
Там змальована атмосфера того часу, описуються розкопки на Подолі, які в той час там відбувалися, згадуються книжки Леоніда Махновця, Дмитра Лихачова. Той час, коли тільки-тільки починались дослідження середньовічної барокової української літератури, які були понад 50 років заборонені. І нарешті створюється відділ в Інституті літератури, і нарешті починають захищати дисертації на ці теми, і це все відчувалося в повітрі. Це все є між рядків, хоча це детектив. Це жанрова література. Хоча сьогодні ми це сприймаємо, як документ доби і читаємо не суто заради детективної інтриги. А для того, щоб відчути цю атмосферу. Сьогодні дуже цінно на це дивитися ще й з такого погляду.
На фото: ведуча Наталія Грабченко та літературознавиця Ольга Петренко-Цеунова в студії Радіо Культура
Як ви, як дослідниця, як літературознавиця, дивитеся з сучасності на період радянської доби і на діяльність Загребельного в умовах цензури? В романі "Я, Богдан" вже з 4 сторінки починається відверта антирадянщина. Про що Загребельний казав: "У мене, на моє щастя, завжди була неграмотна і лінива цензура". Його не дочитували, йому вдавалося проскочити з такими текстами, які в 80-х було розкішшю просто прочитати. Як ви гадаєте, що таке історичний роман для радянського письменника, зокрема, Павла Загребельного? Це спроба втечі від реальності, щоб не писати виробничі романи? Чи це спроба представити нашу історію, адже Загребельний проукраїнський письменник? Проукраїнський, в плані відкриття радянській людині нашої української ідентичності.
Я думаю, і те, і те. В 70-ті роки була ціла хвиля історичних романів. Окрім Павла Загребельного, можемо згадати Володимира Малика, Романа Іваничука, Валерія Шевчука. Це ціла плеяда саме історичних романістів. Цей жанр відроджувався. Це не був самвидав. Його видавали тисячними накладами. Його читають, його купують. Тут варто сказати ще й про те, які епохи бере в свою творчість Павло Загребельний. Якщо писати про Богдана Хмельницького, то це, загалом, не було заборонено. Святкували і його 300-ліття в 1954 році. І з'являлися цілком ідеологічні в радянському дусі твори, наприклад, Панча, Збанацького. А також інших авторів, які працювали в тому напрямку.
Але Загребельному і тут вдається знайти певні новації, певний новий погляд на Хмельницького, який прослизає між крапельок. Якщо, мовляв, ви хочете, щоб я підводив до Переяславської ради, гаразд. Але яким шляхом я туди прийду і про що розкажу по дорозі, це вже зовсім інша історія. І якщо сьогодні читати "Я, Богдан" у комплекті з "Українськими світами Речі Посполитої" Наталії Старченко або з книжками Наталії Яковенко, Віталія Михайловського та інших істориків, які займаються раннім модерном і показують, що українське суспільство того часу мало свою шляхту, яка була впливовою, яка просувала український руський проект, як третього народу в Речі Посполитій, це все нам дозволяє побачити інші акценти, які справді є в романі "Я, Богдан".
Вони не привнесені ззовні. Павло Загребельний працював з джерелами, він читав польською сучасників Богдана Хмельницького. Це не лише радянський образ, це образ автентичний, альтернативний до панівного дискурсу. Але також його тетралогія про Київську Русь, про Середньовіччя – це просто окрема епоха, можна сказати. Тому що ми бачимо в XIX столітті бум козакофільства, і про козацтво пише багато хто. Але про Русь не пише ніхто. Немає жодного художнього тексту, присвяченого Київській Русі. На початку XX століття Євген Маланюк в "Книзі спостережень" бідкається, що наша література далі козацтва не заглядала.
Тобто, у нас нічого немає про Київську Русь. Ніби це й не наша історія. Хоча, здавалося б, Михайло Грушевський вже обґрунтував і простежив в своїй одинадцятитомній праці "Історія України-Руси" цю тяглість від княжої доби через козацьку добу до новітньої історії. І вона не викликала заперечень настільки, що навіть в ранній більшовицькій школі з цим погоджувалися. Поки ще Грушевський не був заборонений. Але довгий час все ще не було цього руського коду середньовічного в сучасних осмисленнях. І фактично, перші, хто це робить в поезії – це Празька літературна школа в еміграції, цього не можна було прочитати в Радянському Союзі. А в Радянському Союзі до цього приходять вже після війни. І саме тут роль Загребельного є надзвичайно важливою. Тому що, коли 1968 року з'являється роман "Диво", в якому не просто княжі часи, а місток між княжими часами і сучасністю, коли князь Ярослав Мудрий говорить українською мовою, це на щось натякає.
Окрема тема – мова Загребельного. Часто його фрази вражають своєю і виразністю, і лаконічністю, і чуттєвістю. Наприклад фраза "Жінка, розриваючись болем, народжує ніжність" в романі "Євпраксія". Мало хто з чоловіків здатен сказати з таким співчуттям…
Колоритна, яскрава мова Загребельного – це те, заради чого читають його твори сучасні перекладачі, щоб збагатити свій словниковий запас. В одному з інтерв'ю Загребельний розповідав, звідки у нього ця мова. Коли він був ще молодим, йому знайомий перекладач позичив Біблію в перекладі Куліша, Нечуя-Левицького і Пулюя, якої в ті часи було не знайти. А ця Біблія написана в післябароковому стилі, з використанням староукраїнських лексем, які були втрачені, з активною мовотворчістю. Бо Куліш був європеїст, і він багато що звідти брав; Нечуй-Левицький був дуже антиросійським, і він ретельно пильнував за тим, щоб уникати калькованих з російської мови слів. І Загребельний запозичував з цієї Біблії слова, навіть пам'ятав, які і звідки. Наприклад, в "Роксолані" вона пише султанові: "Нехай рай буде втечищем твоїм". Оце втечище – з того перекладу кулішевої Біблії. І таких слів в його творах дуже багато.
Чи читають сьогодні, в епоху, коли в соцмережах вибачаються за великі пости, великі романи?
Я б сказала, що читають. Сьогодні ми нарешті бачимо моду на читання після багатьох років, коли нам здавалося, що це відмирає. Обсяг не є перешкодою. Є такий подкаст "Перефарбований лис", де обговорюють літературу переважно зі шкільної програми. Там це питання також постало. Чи не відлякає багатогодинна аудіокнига? І вони дійшли висновку, що ні, не відлякає. Слухають або читають. Інша справа, що історичні романи – це специфічна література. Вона взагалі-то задумана, як жанрова, як розважальний вид. В західному видавництві воно так зазвичай і є.
Але в Україні історичний роман відігравав ще додаткові ролі і виконував якісь надзавдання. Коли не можна було писати історичні праці, з'являлися історичні романи, які виконували націєтворчу роль. І ми продовжуємо цього очікувати. І це ставить певні завдання і зобов'язання перед письменником. Що там має бути все серйозно, все достовірно. Читати романи Загребельного можна з різних кутів зору: як для задоволення, як для поповнення словникового запасу, так і для того, щоб відчути атмосферу епохи. Історична проза вписана в ту добу, коли вона з'явилася. Якщо пишуть сучасні автори, там відчутний погляд із сьогодення. Якщо ми читаємо давніші історичні романи, то відчувається, коли це написано. Це не щось позачасове, ми відчуваємо, що воно написане в певну добу.
Що б ви ще хотіли прочитати з його творів?
Тексти про воєнний досвід. Коли б ми про це читали до 2014 року, це було б одне сприйняття. Коли ми це читаємо сьогодні, перебуваючи у війні, це зовсім інший досвід. Це зовсім інше сприйняття. Гадаю, зараз ми дозріли читати ці тексти, чесно довіряючи йому, не підозрюючи його і якихось гіперболах, перебільшенням тощо.
Цікаво почитати і його щоденники, які будуть видані в 2029 році.
Так, згідно з його заповітом, щоденники будуть опубліковані через 20 років після його смерті. За спогадами, він писав ледь не щодня. Тобто, це має бути великий обсяг. Очевидно, не один том. Це має бути про епоху 60-70 років. Мають бути дуже цікаві подробиці.
