Усі фото з фейсбук-сторінки Костянтина Ліберова
"Досліджувати людину під час війни і документувати це"
До повномасштабної війни ви з дружиною займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли ви зрозуміли, що відтепер в об’єктиві буде війна?
Думаю, це сталося 24 лютого 2022 року. Коли ти розумієш, що треба себе шукати у новому світі. Спочатку, десь тижнів два ми взагалі нічого не фотографували, далі почали займатися волонтерством у Одесі. Але фотографія завжди є в серці, це велика любов до своєї справи. І крок за кроком ти починаєш їхати в бік фронту. І коли ти вже побував на фронті, дізнався, що таке справжня боротьба і справжня фотографія, то повертатися до того, що було раніше, вже неможливо.
Що ви пригадуєте із тих перших фото Одеського вокзалу на початку вторгнення?
У той день привезли якусь гуманітарну допомогу дітям, які очікували на вокзалі евакуаційний потяг. Камера завжди при мені. Тоді ще не було ні акредитації, ні посвідчення журналіста, але ти ідеш по вокзалу і фотографуєш людей, ніби диверсант. З одного боку чоловіки, з іншого боку через стінку ― жінки й діти, вони прощаються через скло. Це картина, яку ти раніше бачив у кіно. Чоловіки лишаються тут і чекають, коли приїде російський десант з моря, а жінки їдуть у безпеку евакуаційним потягом. Далі ми почали думати, як можна дійти до лінії фронту, найближче ― це був Миколаїв. Ми знайшли в Одесі якогось іноземного журналіста, який мав акредитацію, сказали, що ми його водії, і через усі ці блокпости поїхали вперше до Миколаєва. Не можу сказати, що ми там побачили війну і щось таке страшне, але пригадую, як приїжджаємо в Корабельний район і бачимо: стоїть п’ятиповерхівка, подвір’я, люди прибирають скло. Для мене це було страшно, невже це насправді, невже це війна… І тоді ти починаєш досліджувати війну, людину під час війни і документувати це.
.jpg)
"Хочемо цивільному суспільству показати, як живе людина на фронті"
Саме з військовими ви почали працювати у червні 2022 року. Як розпочиналася ця співпраця, як відбувалася комунікація?
Ми з Владою написали в інстаграм батальйону "Карпатська Січ": "Доброго дня. Чи можна до вас приїхати? Ви класні". Отак просто. До цього ми також багато кому писали, але на той час на наших світлинах була любов, потім люди, які прибирають скло або перебувають на вокзалі. Це ще була не війна, а далекі її відголоски. З таким портфоліо ми почали писати військовим, тоді ми ще не знали ні про пресофіцерів, ні про пресслужбу. Просто писали, і це був тотальний ігнор, який я абсолютно розумію. "Карпатська Січ" ― перший батальйон, який нам відповів. Ми приїхали і вперше побачили, хто такий військовий, його побут, що таке посадка та окоп. Ми побачили, що людина абсолютно всім жертвує, повністю міняє своє життя, відмовляється від будь-яких благ цивілізації, для того щоб десь у сирій землі стояти зі зброєю і зустрічати ворога. Я пригадую, нас це настільки вразило, що ми зрозуміли: все, нічого не буде, як раніше, і тепер ми хочемо цивільному суспільству показати, як живе людина на фронті. Бо насправді у нас дуже багато прірв між цими двома світами, тому їх треба якось поєднувати. І я дуже сподіваюсь, що наша фотографія це робить.
"Це те знайомство, про яке ти будеш розповідати дітям"
Однією зі знакових зустрічей було ваше знайомство з Да Вінчі (Герой України Дмитро Коцюбайло ― ред.). Як це відбулося і якими були перші світлини з ним?
Це людина з абсолютно космічною енергетикою. Навіть зараз говорити, що він "був", я просто не можу. Бо він завжди десь є. Хочу побачити більше вулиць з його іменем. Як ми познайомились? Це насправді була невеличка love story для нього та його коханої Аліни. Ми зустрілися на тиловій базі. Він не дуже хотів фотографуватися, але Аліна його якось вмовила. Ти відчув енергетику, поспілкувався з його хлопцями, почув різні історії. І тоді тобі здається, що треба попрацювати з ними на бойових позиціях. Якраз тоді вони зайшли у Бахмут і з’явилась можливість познайомитися з ними під час бойових дій. Знайомство, на жаль, було не дуже довге. Але це те знайомство, про яке ти будеш розповідати дітям.
7 березня 2023 року ви мали їхати знімати роботу трофейного "Солнцепека"?
Так, ми мали їхати. Але, на жаль, не доїхали. Да Вінчі загинув у нас із Владою на очах. І все це стало такою великою тріщиною у розумінні, як у всесвіті все відбувається. Коли ти на війні, ти не можеш не вірити. Коли бачиш постійно смерті, твій мозок хоче придумати якусь легенду, якісь точки, за які ти будеш триматися. Відчуття захисту на війні дуже важливе. І коли я дивився на Да Вінчі, то думав: це майбутній головнокомандувач Збройних Сил України, це людина, яка вестиме нас у майбутньому, з ним нічого не може трапитися. Ти знаєш різні історії, наприклад, коли він взяв мене на штурм, і ми на танку поїхали в російську посадку, яку рознесли. Для нього це було абсолютно звичайним. І здається, що ця людина безсмертна, що безсмертя існує, що існує захист всесвіту, бога, називайте, як завгодно. А коли ця людина гине у тебе на очах, це повністю ламає усі твої захисні бар’єри, які ти побудував собі в голові.
"Маємо розуміти головне: не заважай тому, кого ти фотографуєш"
Чи проходили ви якусь додаткову підготовку, медичну чи фізичну, перед тим, як їздити з військовими?
Такого, що ти просто береш і кудись їдеш на броні ― це дуже одиничні історії. Жоден командир не дозволить непідготовленій людині без будь-якого досвіду сідати та їхати. Це тягар, який може заважати хлопцям під час виконання бойових завдань. Все відбувалося поступово. По-перше, ми з Владою займалися в залі, по-друге, пройшли не один тренінг з надання домедичної допомоги, медичної евакуації, цифрової безпеки та цифрової гігієни. Усе це ― база знань, необхідна для того, щоб не заважати. Коли ми говоримо про військову фотографію, то маємо розуміти головне: не заважай тому, кого ти фотографуєш. Як тільки ти почнеш заважати, усе може піти шкереберть. Навіть ти йдеш із групою з чотирьох-п’яти людей, хтось на тебе відволікається ― і це вже група з трьох людей. А якщо з тобою щось станеться, то вони будуть думати не про виконання бойового завдання, а про евакуацію тебе, бо ти цивільний. І це повністю ставить хрест на будь-якій бойовій роботі.
Як взагалі реагують військові на фотоапарат?
Реакції абсолютно різні. Від "покажи, будь ласка, що у нас відбувається", "сфотографуй мене, я хочу це закарбувати в пам’яті" до "чого ти приперся, зараз будеш мені заважати". За ці роки ми зібрали повний спектр усіх можливих реакцій.
Чи бувало, що "сталеві люди" хвилюються перед камерою, відчувають острах?
Моя Влада ― неймовірна. І ось приходить в окоп до строгого дядька тендітна дівчинка, і там усі забувають, що вони на війні, усі хочуть допомогти Владі, зробити їй каву-чай, і це вже перетворюється не на документування побуту, а на "ой, до нас прийшов гість, його треба нагодувати".
Як реагує ваша техніка ― фотокамери, об’єктиви ― на роботу в таких складних умовах?
На щастя, ми прийшли у військову фотографію досить забезпеченими. У нас із Владою була вся необхідна топова техніка, яка насправді створена для роботи у надскладних екстремальних умовах. У мене знищено буквально кілька об’єктивів, в одній камері розбито екран, тому дати суперсумну статистику не можу.
"Ми хочемо перенести війну та територію Росії"
Де перебуваєте зараз? Які особливості роботи сьогодні?
Зараз ми з Владою працюємо на території Курської області. Умови дуже відрізняються, насамперед, мотивацією наших бійців. З ким би ми не говорили, є абсолютна мотивація іти вперед. Бо для піхотинця, штурмовика немає нічого гіршого, ніж стояти в якійсь посадці й чекати прильоту дрона, КАБа чи артилерії. Кожен, хто зараз штурмує, відчуває піднесення. Я брав короткі інтерв’ю з бійцями і запитував, що ви відчуваєте, коли вам віддали наказ штурмувати Російську Федерацію? І всі як один кажуть: "Ми цього чекали. Ми цього хочемо. Ми хочемо перенести війну та територію Росії. Щоб вони відчували, що відбувається у нас". Бо коли ти відправляєш дрон, то це відбувається в українському полі, в українському селі, і це завжди боляче. А тут війна вже на терторії РФ. Також я мав честь бути запрошеним в офіційний престур до Суджі. Коли ми туди заїжджали, місто було відносно ціле, тож маємо розуміти, що всі пошкодження зараз ― це Росія стріляє по Росії. Щодо місцевого населення, вони максимально відкриті, не бояться ні ЗСУ, ні військової техніки, виходять на контакт, дають короткі інтерв’ю і жаліються, мовляв, нас кинули. Якщо говорити про бойові дії, то бої проходять серед полів і посадок. ЗСУ ідуть не містами, а через поля, подалі від цивілізації та доріг. У глобальному сенсі це не відрізняється від війни на території Донецької області, крім того, що абсолютно немає будь-якого зв’язку. Starlink не працює, радійки дуже сильно глушаться. Але ті, хто планував цю операцію, змогли побудувати зв’язок між батальйонами, завдяки чому ми маємо якийсь успіх.
Костянтин і Влада Ліберови
"Є відчуття, що ти робиш щось для перемоги"
На початку нашої розмови ви сказали, що тил і фронт ― це два абсолютно різні світи. І ваші світлини ― це така собі нитка, які зшиває ці два світи.
Так, мені дуже хочеться про це думати. Тоді є відчуття, що ти робиш щось для перемоги. Мені хотілося б і далі продовжувати, хоча насправді це робити стає дедалі складніше. Люди втомилися від війни. Це погано, але воно відбувається. Не можна бути зацікавленим однією темою довгий час. Нам треба шукати якісь альтернативні шляхи, щоб показати цивільним людям фронт. Ми з Владою навіть відчуваємо певну провину, що не завжди можемо знаходити цю нитку.
Життя триває, військові одружуються. Які емоції виникають під час зйомок весілля на війні?
Така зйомка майже нічим не відрізняється від будь-якої іншої зйомки. Бо це також фотодокумент стану учасника бойових дій. Ми не можемо постійно знімати негатив, потрібен баланс для повноти історії, що саме відчуває людина. Стан буває як абсолютна апатія, депресія, страх, відчай, водночас на війні можуть бути дуже добрі емоції: ти залишився живий; ти отримав добру звістку; ти побачив результат своєї роботи; ти створив сім’ю. Це той баланс, який тримає людину вкупі під час такого стресу.
