Фото: Радіо Культура
Ми на відео з Курської області бачимо, як місцеве населення говорить чистою українською мовою.
Бо це споконвіку українська земля. З часів Київської Русі. З тих часів Курськ належав Києву, і тут немає жодних питань. Більше того, коли утвердилося українське козацтво, навіть ще до Хмельниччини, багато українців під тиском польської влади, яка окупувала Україну, в тому числі і козаків після невдалих повстань, з'являються на нинішній Слобожанщині. Але ці поселення з'являються не просто на дикому полі, а на тій землі, яка належала до Русі. Під натиском татар ця земля, в тому числі і Слобожанщина, вилюднилася. Тож туди почало повертатися козацтво разом з цивільним населенням, починаючи з кінця XVI століття, також в першій половині XVII століття і в часи Хмельниччини. Після поразки під Берестечком на нинішню Слобожанщину переселився цілий козацький полк. І був заснований Острогозький козацький полк (адміністративно-територіальна і військова одиниця Слобідської України у 1652–1765 рр – ред.). Той Острогозький полк, який нині розміщувався б на терені Воронезької області.
Але коли йдеться про ті події, які відбуваються сьогодні, я можу засвідчити, що та газорозподільна станція, розташована біля Суржі – це село Заолешенка. У мене є документ сільського сходу Заолешенки 1925 року. Тобто в часи, коли вже була радянська влада. Вже всі прохання місцевого українця 1917 року приєднати їх до рідної України Москва відкинула. Вона ці землі окупувала.
Хоча згідно з тим документом, який був підписаний в Бересті, Німеччина, Угорщина, Болгарія і Туреччина змусили більшовицьку Росію розмежуватися з Україною за етнічним принципом. Росія цього не зробила, вона зірвала всі переговори. Коли Німеччина програла війну і вийшла з України, ці землі захопили російські більшовики. І вже з кінця 18-го року не вийшли.
Але там було українське населення. І це українське населення постійно добивалося приєднання до України. Їм був ближчий Харків, ніж Курськ чи Воронеж. Ми маємо багато документів 1920 року. В документах написано, що Томарівська волость неподалік Бєлгорода (українською він звучав "Білгород") стовідсотково українська. І вона хоче бути приналежною до Харкова. Вона не хоче належати Росії. Те ж саме було і після того, як більшовики це проігнорували, і в 1924 році вони у нас забрали ще Нижнє Подоння, це теперішній Шахтинський і Таганрозький округи, так тоді вони називалися.
А Ростов вони забрали у нас ще раніше, у 1918 році. Цікавий факт. Українськими більшовиками управляла Москва. Вона створила КПБУ (комуністична партія більшовиків України), і створила цю партію не на території України, а в Москві під наглядом Леніна. Бо українські комуністи, такі як Скрипник, планували створити українську комуністичну партію, яка була б провідною силою в більшовицькій Українській Народній Республіці.
Бо саме таку соціалістичну державу вперше проголосили в Харкові. Не Українську радянську соціалістичну республіку. Її назвали Українська Народна Республіка. Це було 25 грудня 1918 року. Це організувала Москва під вивіскою Української Народної Республіки, щоб заплутати населення, яке не знає історичних обставин. І щоб всі думали, що Харківська УНР законна і справжня. Але коли представники Харківської УНР поїхали до Береста на переговори щодо закінчення Першої світової війни, то центральні держави не визнали Харківську УНР, а визнали Київську УНР, ту, яка була легітимно створена українською Центральною Радою. І саме українську Народну Республіку зі столицею в Києві визнали в Бересті 9 лютого 1918-го року.
А коли вже центральні держави 1 березня 1918 року підписували договір з більшовицькою Росією, вони змусили Москву, щоб вона взяла на себе зобов'язання розділитися з Українською Народною Республікою за етнічним принципом. Тобто земля, де проживають етнічні українці, має перейти до України. Більшовики цього не зробили. Вони не вийшли навіть з так званої нейтральної зони. І потім ці землі стали плацдармом для агресії проти Української Народної Республіки, яка відроджувалася після того, як німці виходили з України в 1919 році.
Тобто ті карти, які зараз поширюють в соціальних мережах, вони правдиві?
Так. Вони створені на основі першого всеросійського перепису 1897 року. І вже тоді нам було відомо, що на території, скажімо, Курської губернії українців, тоді писали, малоросів, зафіксовано понад 500 000. А в Воронезькій області таких малоросів, тобто українців було понад 800 000. Це люди, які були корінними, які освоювали цю землю, так зване, дике поле. Я наголошую ще раз, що ці землі колись належали Русі, центр якої був в Києві. Після того, як татарська навала пройшлася по цих землях, вони вилюднилися. Але коли Україна отримала власну збройну силу в козацтві, наші люди почали туди виходити.
Давайте подивимося на ті карти і будемо рухатися з півночі на південь що це за регіони, як вони утворювалися і чому опинилися в складі держави-агресора? Почнімо зі Стародубщини, яку називають центром козацького літописання, що вже свідчить про українськість цього регіону.
Стародубщина – це український регіон, який також належав до Русі, до Києва. Тут немає жодних питань. Вона була у складі Чернігівського князівства, чернігівські князі опікувалися цим регіоном. Потім, коли була ліквідована Гетьманщина, і на території Гетьманщини було утворено три намісництва, Стародубщина відійшла до українських намісництв. Бо в роки Гетьманщини існував Стародубський козацький полк. Мглин, Злинці, Клинці, Новозибки, Стародуб – це все українські поселення, які опинилися сьогодні в Брянській області Росії. Яким чином це відбулося?
До 1917 року Стародубщина, де територія козацького полку, входила до складу Чернігівської губернії. Жодних питань ні в кого не виникало. І населення, до речі, просилося до України. Ці прохання зафіксовані в документах. Російські більшовики в 1918 році захопили ці землі і дислокували там свої підрозділи, які під виглядом нібито українських червоних частин йшли з агресією проти Української Народної Республіки. В 1917 році звідти починалася агресія, і в 1919. І тоді вони вже не вийшли, як і з усіх інших регіонів. Тобто, Стародубщина – це українська земля, окупована російськими більшовиками в 1918 році. Остаточно. Але це козацька земля. Козацький край. Зрештою, Петро I призначив на місце законно обраного ще живого Івана Мазепи, який пішов до шведського короля, на його місце було призначено стародубського полковника Івана Скоропадського.
Йдемо далі. Північна і Східна Слобожанщина, та, що найбільше зараз на слуху...
У нас сьогодні класифікують так: Східна Слобожанщина, яка сьогодні у складі Росії і Західна Слобожанщина, яка у складі України. Західна Слобожанщина – це Харківщина, за винятком Красноградщини. Це тоді була історична Полтавщина; також половина Сумщини – це також Слобожанщина, вона заселялася українськими козаками. Наприклад, Суми заснував полковник Герасим Кондратьєв. Так його написали вже на російський лад. Він був Герасим Кіндратович, а на російський манер його записали Герасим, Кондратьєв син. Харків хто засновував? Харків засновували наші козаки. І, до речі, перший перепис Харкова 1655 року показав, що там всі до одного мали українські прізвища.
Це все збереглося в документах. Також до неї входить північ Донеччини, тобто все те, що на північ від Сіверського Дінця. Так само і на Луганщині, все те, що на північ від Сіверського Дінця – це Східна Слобожанщина. Так звана Старобільщина. Це український регіон, який заселявся навіть в часи Петра I, в кінці 17 століття, коли українські козаки пішли і допомогли Петру I взяти фортецю Азов на Дону. Донбас, До речі, це паланки українського козацтва (Паланка — адміністративно-територіальна одиниця у період існування Нової Січі (1734–1775 роки), у центрі якої була власне паланка — слобода з невеликим укріпленням і козацькою залогою – ред.). В Маріуполі був центр Кальміуської паланки. Зрештою, якщо ми беремо Сіверський Донець, то на його берегах були стоянки князя Дмитра Вишневецького, коли він йшов за дорученням московського царя Івана Грозного. А Іван Грозний – це двоюрідний племінник князя Вишневецького, і він якийсь час був у нього на службі.
І він йшов брати Азов. До речі, коли ви подивитеся сьогодні карту Ростовської області, то на вході Сіверського Дінця в Ростовську область там є два хутори: Верхній Вишневецький і Нижній Вишневецький. Це стоянки наших козаків. З цих стоянок, до речі, вони зупиняли кримських татар, які йшли до Казані допомагати казанським татарам боротися проти московського царя. Вишневецький був на службі у московського царя. Там – давні українські розселення. Візьмімо, приміром, перепис Старобільського повіту 1920 року, там 99% саме українського населення. Новоастраханська волость: на 10 865 жителів, з них 10 844 українця, сім росіян і 14 євреїв.
А є області абсолютно українські: Панютинська область – 5145 населення, і майже всі українці; Шульгинська волость – 15 966, з них 15 332 українці, 8 росіян, інші народи – 616. По всьому Старобільському повіту – практично одні українці, образно кажучи, жменя росіян, трішки євреїв і зовсім маленька кількість греків та поляків. І це стосується не тільки території нинішньої України, це стосується території, які нині належать Росії. Вони окуповані Росією багато років тому. В 1924 році, ще до перепису, постало питання про встановлення кордону. Тому що українська влада постійно вимагала кордонів від Москви, відгукуючись на прохання місцевого населення, яке хотіло бути з Україною. Це питання постійно ставилося.
В це важко повірити, але коли генеральним секретарем ЦК КПБУ був Лазар Каганович, відомий україножер, було доручено Кагановичу, Чубарю і Скрипнику остаточно відредагувати доповідну записку ЦК ВКПБ про кордони. На засіданні політбюро ЦК КПБУ розглядалося питання про те, що робити зі Східною Слобожанщиною, яка проситься до України. Каганович підписав документ 19 травня 1928 року. Ця доповідна записка вкотре свідчить про те, що українське населення хоче до України.
На сайті Інституту національної пам'яті є цілий розділ про українські етнічні землі. І там я знайшла таку цікаву інформацію, що остаточно українсько-російський кордон в питанні Східної і Північної Слобожанщини визначився вже в радянські часи. Делегація УРСР пропонувала обміняти Східний Донбас, переважно російський за етнічним складом на українські землі Північної і Східної Слобожанщини. За рішенням 1925 року Україна втратила значну частину Донбасу, а натомість отримала лише дрібні прикордонні території на Слобожанщині. Таким чином, за межами України, тоді радянської республіки, опинилися майже півмільйона українців. Дійсно був такий обмін? Ми щось хотіли віддати, а в результаті втратили?
Ні. Ми не хотіли нічого віддавати. Навіть комуністична влада УРСР не збиралася нічого віддавати. Чому це питання знову набуло гостроти? Тому що процес розкозачення населення Північного Кавказу був для більшовиків дуже важливий. Бо козаки були незалежними, мали власну гідність і ними не можна було дуже управляти. Значить потрібно було розкозачити оце населення, а це донське козацтво, особливо кубанське, яке за етнічним походженням українське. Хоча й донське теж, можна сказати, на половину українське. Бо донське козацтво, як таке, народилося з так званої Нової Січі. Це українські козаки, які поверталися з походу на Астрахань. Вони залишилися на місці біля Дону, коли він розлився, і не можна було пройти далі.
Вони там залишилися, і частина не пішла в Україну. І заснували Нову Січ, яка була названа Черкаськ. Тому що у наших козаків, як і в українців, Черкаси – це було останнє пограничне місто на той час Польської держави. І в Черкасах сидів староста польського уряду, який фактично відповідав за південне пограниччя. І на всіх українців, які були в Черкасах, казали черкаси. І ця назва в Москві перейшла на всіх українців. Тому в багатьох документах українці не називаються українцями, а називаються з черкасами. Але не черкесами! Бо черкеси – це плем'я на Північному Кавказі, вже за Кубанню. Тому наші козаки, залишившись, заснувавши Нову Січ і назвали її Черкаськ.
Згодом Дон почав розливатися сильніше, і постійно заливало вже столицю Донського козацтва, яке одразу ж пішло на службу до московського царя. Вони стали проросійськими, промосковськими, бо Москва їм давала гроші. Коли почало заливати територію Черкаська, було ухвалене рішення перенести столицю донського козацтва на вищий правий берег Дону. І тому столиця перейшла до Новочеркаська. Місто Новочеркаськ донське козацтво вважає своїм центром. Але істинна корінна природа донського козацтва почалася з Черкаська. Тобто, ми теж причетні до донського козацтва.
Але якщо говорити за етнічну приналежність і за тяглість до України, то, звичайно, це Кубань. Кубанські козаки – це запорозькі козаки, які не пішли за Дунай. Адже частина після ліквідації Січі пішла за Дунай і створила Задунайську Січ на території нинішньої Румунії. А та частина, яка залишилася і сиділа на Південному Бузі в районі Вознесенська, була згодом переселена Катериною на Кубань. Для чого? Ви думаєте, Катерина з великої радості хотіла дати українцям землі, щоб вони там спокійно жили? Ні!
Туди українці були переселені для того, щоб вони стали заслоном для тих північнокавказьких племен, які збиралася остаточно упокорити російська імперія. Наших козаків виставили на передові позиції, і вони від того зазнали великих втрат. Бо були постійні сутички з північнокавказькими племенами. Так само, коли наші люди тікали на Слобожанщину, чому російський цар радо їх приймав? Хоча це й не була його територія. Це була нічийна територія. Дике Поле. Але він давав доручення своїм прикордонним воєводам, які сиділи в Бєлгороді чи в Путивлі, щоб вони кожному переселенцю давали допомогу. Щоб прив'язати до себе, зробити підданим московського царя, а відтак, і ту територію, на якій будуть мешкати вже наші люди.
Щоб переселилися, закріпилися...
...І стали руськими.
Ну і ми завжди цінувалися, як гарні воїни...
Коли татари йшли на Москву, в передмосков'ї був вже заслін, оце саме Дике Поле, заселене українськими слободами. Звідси і пішла назва Слобожанщина.
Але асиміляція страшна річ. Ми подекуди дивимося на ці регіони і бачимо викривлені образи українців. І, звісно, пройшли роки.
Ви знаєте, за всі роки до 1917 року царська імперія не спромоглася зробити того, що більшовики зробили, насамперед, після 1932 року. Бо до 1917 року на всіх українських землях в Росії, Стародубщині, Слобожанщині, Нижньому Подонні, Кубані проблем не було. Все населення було корінне українське, яке хотіло до України.
Туди були переселені росіяни в особі чиновників, священиків православноі московської церкви, щоб асимілювати. Оцей наратив про "єдиний народ" йде звідти. Це не нинішня московська влада вигадала ці вирази. Все йде звідти. І про єдину церкву, і про єдиний народ. Так от всі території, які я назвав, всі захотіли до України в 1917 році. В архівних фондах збереглася маса документів про бажання увійти до складу України.
Але Росія не віддала...
Спочатку вона частиною поступилася. От, скажімо, у нас в 1920 році забрали Ростов, коли підписували договір між радянськими урядами Росії і України 28 грудня 1920 року. Це був перший договір між, нібито, двома державами. Насправді ж більшовики контролювали Україну. Вони робили це через партійні органи, через каральну силу. Тож, Ростов залишили Росії. Але Таганрог і Шахти ще були в Україні.
Мені на початку 90-х довелося бувати в Таганрозі в музеї Чехова. Так от, хата, в якій він народився – це типова українська хата.
Я звичайно не був в музеї Чехова в Таганрозі, але мені цікаво, чи показують відвідувачам цього музею листи Чехова, в яких він писав, як йому остогидла Москва, і як він хоче на Україну. Він завжди писав про те, що в його жилах тече українська кров.
Дивно, що на відео з Курської області жінки говорять чистою українською мовою, не суржиком. Хоча говорять, що вони росіянки.
Бо їх записали росіянками. В 1917 році по території російської імперії прокотилася хвиля українського національного відродження, від Петрограда до Камчатки, де жили українці, піднімалися синьо-жовті прапори, утворювалися українські національні ради, і всі дивилися на Київ, де також утворювалася Українська Національна Рада. Київську Національну Раду назвали Центральною Радою. Вона стала ядром відродження української державності. Українці на всіх теренах думали про Україну і вважали себе громадянами України. В архівах збереглися документи консульств України на території Росії там тисячі заяв українців на Уралі, в Казахстані, в армії і на флоті, які пишуть заяви, щоб їх вважали громадянами України.
Чому Кубань називали Малиновим Клином?
Ця назва пояснюється тим, що на Кубані ландшафти, природа сонячні, багаті. Там врожаї кавунів, ягід, яблук, золотої пшениці. Коли все розквітає і достигає, воно має такий малиновий відтінок. Другий момент. Запорозький прапор теж малиновий. З білим хрестом, але малиновий.
Коли почався процес розкозачення, Москва думала, що пролетарі будуть руськими пролетарями. А ці пролетарі творили українські клуби, вимагали українські театри, українські газети, українські школи. Це була справжня українізація, яка найбільш потужною була саме на Кубані, на Північному Кавказі. 37 районів Північного Кавказу на переломі 20-30-х років минулого століття українізовувалися. Сталіна запитали в Москві на зустрічі українські письменники в 1929 році, чому не приєднаєте Кубань до України? Вона ж українська. Сталін відповів, що він це знає. Але знайшов таку відповідь. Мовляв, Захід нам дорікає, що ми часто змінюємо кордони. А про те, що там живе український етнос, він, звичайно, не хотів говорити. Отже, на Кубані тривав бурхливий розвиток українізації: 400 початкових шкіл, інститути, радіо, журнали, газети. В кожному з 37 районів мали виходити українські газети.
Навіть діловодство і служба божа в церквах велися українською мовою. І під приводом невиконання хлібозаготівель Сталін і його оточення, пославши туди Кагановича знайшли привід, як зупинити цю українізацію. Вони звинуватили у невиконанні хлібозаготівель саме українізацію. Мовляв, це не більшовицька українізація. І 14 грудня 1932 року Сталін і Молотов підписують постанову про припинення українізації на Північному Кавказі.
