Олег Саакян. Фото: galka.if.ua
"Це не про дегуманізацію"
Після масованої російської ракетної атаки у понеділок у багатьох виникло запитання: "невже вони могли це зробити?" Це нормально, що ми досі це запитуємо?
Ви говорите про нормальних людей. У випадку тих, хто атакував, я думаю, можна під сумнів ставити обидва слова. І це не про дегуманізацію. Це про те, які цінності ми сповідуємо, про те, що ми уявляємо для себе, як правильне і неправильне, прийнятне чи неприйнятне. Про те, в якій морально-етичній системі координат ми живемо. Відповідно, вона є похідною від культури, від того, в якій культурі ми відбуваємося. Очевидно, що в російсько-українській війні ми перебуваємо на стику культурної, світоглядної війни. Оскільки російські цінності в нашому розумінні є абсолютно нелюдськими. Тобто все те, що людину робить людиною, те, що є продуктом еволюції, зокрема і культурної, і філософської, еволюції етики, цінностями 21-го століття – все це і є предметом знищення Росією. Вони проти цього і протестують. Бо російська культура в своєму сьогоднішньому вигляді є достатньо архаїчною. Вона тяжіє до цінностей початку 20-го століття, до 19-го століття. "Бьет, значит любит. Боятся, значит, уважают". Все це апелює до примату сили. І це є однією із домінант російської культури.
Якщо ми візьмемо і розберемо "русскій мір", то ми зрозуміємо, що це – не політична ідеологія. Це культурна матриця. І лібералізм, праві-ліві, фашизми російські – все це існує в рамках культурної матриці руського міра. Це одна з відповідей на запитання, чому російська опозиція так і не знайшла якусь альтернативу Путіну. Вони намагаються знайти політичну і знаходять в рамках цієї ж культурної матриці. І зрештою ми бачимо, що російський лібералізм завершується там, де починається українське питання. Бо в питаннях України виходить так, що імперськість тисне їм усім. Це ідея про те, що силоміць можна вирішувати все. А якщо тебе не можуть зупинити силоміць, то безкарність є фактором провокуючим. Вона і уможливлює подібні удари росіян.
Вони били по лікарні. Це всім зрозуміло. Ракета чітко летіла і вибухнула в дитячій лікарні. Це одна з найбільших дитячих лікарень Східної Європи. Це найсучасніша українська лікарня для дітей з найтяжчими захворюваннями. Вони били по дітях тих, кого вважають ворогами. І для них це нормально. Таким чином вони намагаються залякати, намагаються зламати дух, спротив. Вони демонструють, що, мовляв, зараз збереться НАТО, і вони зроблять там якісь ритуальні заяви, а-ля Байдена, про те, що він вже зупинив Путіна, завершуючи якимись панегіриками про те, що 75 років НАТО забезпечує стабільність, всі сильні, як ніколи. І на цьому тлі Путін бере і знищує дитячу лікарню. І Путін демонструє: "а що ваше НАТО, а де ваші цінності?"
"Ось воно – варварство"
Ось воно – варварство. Думаю, що приблизно так себе відчували патриції в Римі, коли вандали штурмували Рим. Коли була навала племен, які знищили фактично Римську імперію і пограбували Рим. Росіяни діють так само. Геродот ще нас попереджав. На його мапах чітко вказано – андрофаги, що в перекладі означає "людожери". Це і є їхня характеристика. Питання в тому, що справді, ми досі намагаємося побачити там людей. Коли якісь напів блогери, напів політики заявляють, що "в Україні відбувається дегуманізація ворога", ми досі намагаємося знайти в них людей. Ми, навпаки, залишаємося вкрай гуманними, наскільки це можна взагалі уявити. Навіть за межею уявлення про те, якими можна бути під час війни. Це наша сила. Нам дійсно потрібно не перетворитися на їхню подобу, прокинувшись, побачити в себе роги і копита.
Бо в цій війні нас підтримують не за красиві очі. А через те, що ми однозначно є жертвою. Ми є хорошими хлопцями, на яких напали бандити. І ми відбиваємося. Ми не є жертвою, яка просто просить захистити нас. Ми є жертвою, яка каже – ми самі їх зупинимо. Але допомагайте нам побороти цю мафію. Бо на вулиці на нас напали з мачете. І ми почали відбиватися. І ми розуміємо, що інші поруч з нами не стануть, бо вони бояться бандитів. Значить, ми самі це зробимо. Але в цьому випадку ми, як хороші хлопці, пов’язані правилами гри. Ми маємо їх дотримуватися. І ми не можемо опускатися до рівня мафії. Поліція перша не відкриває вогонь. Поліція має зачитати права, перш ніж щось зробити. І от ми зараз в цій ролі, коли нам доводиться з абсолютно рядового мешканця планети з іменем Україна перед обличчям бандита і мафії ставати поліцейським. Таким самоназваним шерифом, якого визнає весь регіон.
Балтійські країни, Східна Європа чудово розуміють, що ми – єдині, хто може потягатися з Росією. Ми єдині, хто здатен чинити спротив. Тому для Росії перемога над Україною – це питання екзистенційне. Вони розуміють, якщо вони замахнулися на Україну, а вони зробили це ще в 1990-х, і вони програють, то в регіоні з’явиться інша сила. В регіоні з’являється Україна, яка є об’єднавчою для цілої низки країн, для антиросійської коаліції. А Росія демонструє свою нездатність. Це імперія не просто на останніх роках свого життя, це вже взагалі не імперія. Це вже навіть не глобальний гравець. Тому Росія б’є навідмаш.
Убезпечуйте себе від паніки та істерики окремих блогерів
Ще одне важливе питання. Йдеться про блогерів, які мають мільйони підписників. Одна з них, зокрема, написала після терористичного російського удару по Охматдиту в Києві (російською): "Я ненавиджу власть с обеих сторон". Інша блогерка пише: "Влада краде, а росіяни нас вбивають". І подібних меседжів було дуже багато. Звідки вони? Чи маємо ми на них реагувати і як?
Це продукт, створений з кількох сторін. Перше. Російська активність, ботоферми, які дискредитують владу. Не заперечую, що наша влада дає іноді приводи, але Росія намагається і наявні приводи використати по максимуму, підвищивши гучність цих скандалів і вигадує додаткові. І зрозуміло, що на певну специфічну аудиторію це заходить. Ця частина починає зневірюватися в Україні, в українській владі тощо. Туди нашаровується другий момент. Слабка освіченість людей, непідкованість в політичних процесах тощо. В дискусіях на другому-третьому аргументі, якщо люди є емоційно зарядженими, вони кажуть – "ну і що, що так? Вони ж негідники, вони ж крадуть. Все". У людей просто стале уявлення про те, що влада погана. І їм байдуже, Росія – не Росія.
Людина вимикається від інших аргументів і не готова дискутувати та чути іншу позицію. Вона простір сприймає виключно через інформацію, яка лише підтверджує нею сформовану і сотворену картину світу. Якщо людина більш конструктивно налаштована, тоді починається – а чому цього не пояснюють? Чому я цього ніде не можу прочитати? І тоді ти показуєш, що це можна прочитати, це можна побачити, це можна знайти і дуже легко. Але людина через те, що не хоче розбиратися, бо у неї є готова картина сприйняття, перестає це помічати. Це психологічний ефект червоної машини. Якщо у вас запитати, скільки червоних машин у вас було по дорозі на роботу, ви не скажете. Але якщо про це сказати з самого ранку, ви помітите всі червоні машини. Якщо ми щось не хочемо помічати, воно не в нашому фокусі, то ми це витісняємо і не помічаємо. І цей фактор працює. Тобто це люди з певною усталеною картиною.
Третій момент – це відчуття безвиході. Це люди, які психологічно знаходяться на межі, і, відповідно, вони готові самоусунутися від подразника будь-яким способом. Вони кажуть – робіть вже, що хочете, я всіх вже не люблю. Це люди на межі істерії. Тому адекватно сприймати реакцію такої людини не варто. Через годину вона відійде, а через день може вважати інакше. Вона видохне, трішки розбереться в ситуації. Можна побачити, як ці блогери не усвідомлюють, що вони, приміром, написали на емоціях, а для когось це є дороговказом до дії. Для когось це є інформація від авторитета. Хоча частина цих блогерів самі є слабо освіченими людьми. Але це не означає, що їхню слабку освіту можуть ідентифікувати ті, хто їх читають, дивляться, слухають. Відповідно, це сприйметься, як апелювання до авторитета. Для деяких людей їхні слова мають вагу. Не просто напис на заборі, а слова від людини, якій вони довіряють, з якою у них є певний емоційний зв'язок. А цей блогер може вже через годину постити пост, який суперечить попередньому. І він може навіть не усвідомлювати, що просто познущався над свідомістю людей.
Тому завжди думайте і перевіряйте, що впускаєте в себе. Бо те, що входить у вас – книги, їжа, воно вас змінює. Ви вже ніколи не зможете забути книгу, яку ви прочитали. Ви не зможете відмежуватися від інформації, яку споживаєте в своїй стрічці. Навіть якщо ви не погоджуєтеся з чимось, ви від зворотнього все одно з цим проконтактуєте. Просто відповідальніше ставтеся до свого інформаційного потоку і виділяйте людей, які є авторитетами і фахівцями в тих чи інших питаннях. Убезпечуйте себе від паніки та істерики окремих блогерів.
Але, в цілому, блогери апелюють зазвичай до однієї хиби – дипломатичне завершення війни. Характер війни, яку веде Росія проти України – це доктрина тотальної війни. Вона не передбачає можливості завершення дипломатичним шляхом. Бо Росія атакувала Україну всупереч всім міжнародним нормам. Вони пішли на те, що вони заперечують міжнародне право, як таке. І вони атакували міжнародне право в Україні. Це приблизно те ж, що зробив Гітлер свого часу. І так почалася Друга світова війна. Вони ведуть її за принципом тотальної війни, тобто війни екзистенціальної. Де в такій війні може бути домовленість про щось?
"Є ґвалтівник і потенційна жертва зґвалтування. Як вони можуть домовитися?"
Тут немає переговорного поля.
Абсолютно! Має бути спільне підґрунтя. Має бути якийсь фундамент. Росія атакувавши міжнародне право, знищила цей фундамент. Вона поклала на стіл винятково право сили. Це війна на знищення України, всього, що робить Україну Україною. Бо це загроза для Росії. Наше існування – це пам’ятник російській геополітичній імпотентності. Це постійний докір їхній містифікованій історії і спільному історичному, культурному, світоглядному спадку. І в цих обставинах переговори не є альтернативою.
Це не означає, що переговори не можливі. Можливі. Але вони йдуть винятково за наслідком сили. За наслідком воєнного шляху. І тоді дипломатія з’являється, як альтернатива воєнному сценарію для того, щоб примусити агресора до відмови від його амбіцій. Коли агресор розуміє, що у нього є дуже поганий варіант – це продовжувати війну і поганий варіант – прийняти дипломатичну модель виходу з ситуації, тільки в такому варіанті працює дипломатія. Є ґвалтівник і потенційна жертва зґвалтування. Як вони можуть домовитися? 50/50? Знайдемо компроміс? По парних числах буде зґвалтування, по непарних – ні? Це не домовленість. Відповідно, поки РФ відчуває жагу до перемоги, і має ілюзію, що вона може перемогти, поки Путін і режим не відчувають екзистенційної загрози для себе, говорити про переговори неможливо.
Ви можете скільки завгодно сидіти і розмовляти з удавом. Він вас не зрозуміє, а просто вас зжере. Тому що він голодний. Така його природа. Так і з Росією. Ми можемо скільки завгодно намагатися з ним поговорити, але вони будуть з кожним витком виходити на ще кривавішу ситуацію. Конфлікт, який не вичерпав себе, повертається ще більш кривою хвилею. В цій війні ми це проходили з Мінськом-1, з Мінськом-2. І зараз ми спостерігаємо, якою кров’ю нам обходиться цей мир, отриманий на певний проміжок часу. Мир може бути більш кривавим, ніж війна. Ми маємо для себе прийняти реальність. На жаль, в такій війні немає альтернативи у вигляді переговорів. Переговори будуть можливі тільки тоді, коли Україна зможе говорити з позиції сили.
