Підняття українського прапора на кораблях Чорноморського флоту. Фото: УІНП
Початок історії Військово-морських сил України
Крим. 21 липня 1992 року
Військовий корабель під прапором України виходить із бухти Донузлав, різко змінює курс і замість Севастополя прямує до Одеси. Командування Чорноморського флоту наказує у будь-який спосіб зупинити судно і повернути його на базу. Тож за ним відправляють три російські кораблі, крім того, в повітря піднімають два літаки Чорноморського флоту. Російські моряки відкривають вогонь за курсом українського корабля і намагаються йти на таран. Тим часом командувач Військово-Морських Сил України Борис Кожин в ефірі севастопольського радіо закликає місцевих жителів вимагати від Чорноморського флоту не застосовувати зброю проти корабля-бунтівника. Вже за кілька годин українських моряків зустрічали в Одесі як героїв. Після цього інциденту президенти України і Росії таки домовилися обговорити розподіл Чорноморського флоту. Так почалася історія Військово-Морських Сил незалежної України.
Після розпаду Радянського Союзу постало питання розподілу Чорноморського флоту СРСР між новими державами — Російською Федерацією та Україною. Флот був досить потужним і нараховував понад півтисячі кораблів та підводних човнів, плюс авіацію та допоміжні частини. Зона його відповідальності за часів СРСР включала не лише Чорне та Середземне моря, але й частину Атлантичного та Індійського океанів. Підрозділи Чорноморського Флоту базувалися на всьому радянському узбережжі Чорного та Азовського морів.
Взагалі після розпаду СРСР передбачалося, що основою національних збройних сил стануть всі формування, розташовані на території України. Зокрема і Чорноморський флот, головна база якого перебувала в українському Криму.
До речі, на Всеукраїнському референдумі незалежність України підтримали 72% особового складу флоту. До 20 січня 1992-го року всі військовослужбовці в Україні, в тому числі моряки, мали скласти українську присягу.
"Хотів служити Україні"
Втім, Росія не хотіла ділитися Чорноморським флотом з Україною. Командувачем на той час був адмірал Ігор Касатонов. Він виступив проти передачі Україні навіть частини флоту. 17 січня 1992 року Касатонов виступив у Москві, де наголосив, що "раптовий перехід під Україну, зміна громадянства і історії" — це, на його думку, неприпустимо.
Але насправді за два тижні до цього виступу саме Касатонов видав наказ підпорядкувати весь Чорноморський флот Україні. Далі розповідає капітан 1-го рангу у відставці, на той час виконувач обов’язків командира 14-ї дивізії підводних човнів Євген Лупаков:
"Кравчук повернувся до Києва і прийняв рішення 3 січня 1992 року зібрати командувачів округів і дати команду: до 20 січня всім прийняти присягу на вірність українському народу. В першу чергу, командувачам округів, а якщо вони не хочуть, то "чемодан, вокзал, Росія". На цю нараду не був запрошений Касатонов, командувач ЧФ. Але коли Кравчук ще був головою Верховної Ради в 91-му році, він вже скликав на таку нараду командувачів округів, і тоді був запрошений Михайло Хронопуло, на той час командувач Чорноморського флоту, який так невдало підтримав ГКЧП. Тому Касатонов вирішив, що, мабуть, про нього забули, і сам полетів до Києва. 3-го січня 1992 року весь Чорноморський флот згідно з наказом командувача на той час Ігоря Касатонова вийшов з підпорядкування Міністерства оборони Росії і перейшов в підпорядкування Міністерства оборони України. Весь Чорноморський флот був українським з 3-го по 9-те. Чому так? Дружина Касатонова — киянка, він хотів служити Україні, він не хотів їхати назад на північ або на Далекий Схід. Служити в Криму йому було краще, та й залишатися командувачем Військово-Морських Сил України — це ж красиво".
Втім, у Києві з Касатоновим ніхто не зустрівся. Леонід Кравчук пізніше у своїх інтерв'ю розповість, що про візит командувача йому не доповідали. Більш за те, Міністерство оборони не інформувало Президента, що військові Чорноморського флоту готові присягнути Україні. Тож, оскільки Касатонов ні з ким не поспілкувався, вже за кілька днів він полетів до Москви.
Продовжує Євген Лупаков:
"Вже 9 січня він полетів у Москву, він попросив пощади, а йому сказали – терор. І з тих пір почався терор на Чорноморському флоті. Але ж Кравчук дав команду до 20 січня готуватися. І ми перейшли під підпорядкування України, служили Україні. На другий день він дав шифровку: "Бути готовими до 20 січня прийняти присягу Україні". Я теж цю шифровку розіслав по своїх підлеглих частинах. І ми почали готуватися до прийняття присяги Україні. До речі, прийшли три тексти присяги – "Україні", "Росії" і "СНГ". Я "забув" про два інші, розіслав тільки текст присяги Україні. Тому, коли 9 січня він дав команду "відбій" і ніяких присяг, почався терор.
З 3-го по 9-те січня жоден адмірал, генерал, офіцер чи матрос, навіть не українці, не сказали, що вони не будуть виконувати наказ командувача Касатонова, що не будуть служити Україні. Всі готові були виконати наказ. Я відмовився виконувати новий наказ 9 січня. І на другий день мене уже з посади формально зняли, відправили в непланову відпустку, без права бути в військових частинах, навіть в своєму власному службовому кабінеті. Тоді я почав теж проводити питання по прийому присяги. Ця ж інформація вже пройшла, і всі знали, всі почали готуватися. Багато матросів, офіцерів відступати не хотіли".
Матроси Школи водолазів, які першими присягнули на вірність народу України / Фото з архіву Мирослава Мамчака. Фото: Укрінформ
Через позицію проросійського командування Чорноморський флот так і не був приведений до української присяги. Однак офіцери, які були за Україну, на свій страх і ризик разом зі своїми колективами почали присягати на вірність українському народу.
Першим бойовим підрозділом, який після відновлення незалежності підняв український прапор, стала 3-тя рота школи водолазів у Севастополі під командуванням капітана 3 рангу Олександра Клюєва, етнічного росіянина. Це сталося 18 січня 1992 року.
Зупинити цей процес у командування Чорноморського флоту можливості не було. 22 лютого у Севастополі українську присягу склали морпіхи батальйону Віталія Рожманова. Цей підрозділ називали найкращим у 810-й окремій бригаді морської піхоти. Пізніше таку ж присягу склав особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону.
"Через українські настрої серед моряків, Єльцин не наважився приїхати до Севастополя"
26 січня 1992 року Борис Єльцин мав зустрітися з командувачем Ігорем Касатоновим і обговорити ситуацію, яка склалася на Чорноморському флоті. Знаючи про українські настрої серед моряків, російський Президент не наважився приїхати до Севастополя. Тож призначив зустріч у Новоросійську. Розповідає капітан 1-го рангу у відставці Євген Лупаков:
"Розуміючи що відбувається на Чорноморському флоті, Єльцин побоявся приїхати в Севастополь і викликав на рейд Новоросійська Касатонова. Касатонов пішов туди на двох великих кораблях, "Керч" і "Безукоризненный". І там, щоб вислужитися перед Єльциним, біля Новоросійська наказав підняти андріївські прапори. Але українські матроси сказали: ти піднімеш, ми їх викинемо за борт. До речі, на більшості кораблів у командирів в каютах були українські прапори закладені. Тому вони були готові підняти не андріївський, а український, якби на це була команда з Києва. Команди не було. Терпець увірвався".
Тоді ж, наприкінці січня 1992-го року, у Донузлаві перебувала бригада протичовнових кораблів. Вона також присягнула на вірність Україні. Флагманським був корабель із номером СКР-112. Першим присягу склав на той час начальник штабу 17-ї бригади охорони водного району, капітан 2-го рангу Микола Жибарєв. Крім того, він привів до присяги Україні 80% екіпажу. Крім 14 матросів, які були не українцями.
Після того, як це відбулося, керівництво Чорноморського флоту різко змінило ставлення до українських моряків. Розповідає Микола Жибарєв, контрадмірал запасу:
"Керівництво Чорноморського флоту, керівництво бази було незадоволене, що ми прийняли присягу. Вони вимагали щоб ми відмовилися від присяги. Коли ми остаточно залишилися на своїй позиції, що ми громадяни України і визначилися з присягою, то почались утиски. Офіцери, мічмани, які планувалися на вищі посади, їх вже не переводили. По-перше, мічманам, у яких закінчувалися контракти по службі, їх не подовжували. Вони були вимушені звільнятися в запас або шукати собі інші місця, де їх могли взяти з українською присягою. Те ж відбувалося на побутовому рівні. Наприклад, наших дітей викреслили зі списків на дитячий садочок. Зрозуміло, що потрібно було щось робити, якось привернути увагу до цієї ситуації. Так, ми присягу прийняли в січні і до липня ми служили разом. Командира бригади, який нами керував, відсторонили від обов'язків, а мене, як начальника штаба бригади, залишили. В червні я пішов у відпустку. А з відпустки приходжу і доповідаю новому командиру, що прибув і приступаю до виконання своїх обов'язків. Він каже, що я вас відстороняю від обов'язків. Можете на службу ходити чи не ходити, можете дома бути. Зарплатню ви будете отримувати, але на службу не ходити. Я відповів, що не ви мене призначали і не вам мене знімати з посади. На службу ходив, але таємні документи мені заборонили".
На Чорноморському флоті чинилися репресії
Тим часом у Криму почали нагнітатися антиукраїнські настрої. А безпосередньо на Чорноморському флоті чинилися репресії: практично всіх, хто склав присягу Україні, було відсторонено або звільнено. Військові частини розформовували. Морякам в українській формі могли погрожувати на вулиці, називати "зpадниками" чи "бандеpами". Деяких офіцерів, які присягнули Україні, виводили з територій військових частин під конвоєм навіть без права забрати особисті речі. Також відомо, що з Москви надходили телеграми з командою "застосовувати зброю на ураження". Далі продовжує розповідати Євген Лупаков:
"Терор почався з дев'ятого, а особливий терор був до тих, хто прийняв присягу, в першу чергу до офіцерів. Тому треба було щось робити. За те, що я відмовився виконувати наказ Касатонова не приводити дивізію до присяги Україні, мене зняли з посади, вигнали з дивізії. Я почав в своїх частинах проводити роботу серед підводників. А в інших бригадах те саме. Щойно хтось прийняв присягу, в той же день звільняли за належність до спілки офіцерів України, вже не говорячи про присягу. Звільняли, як правило, без права носити однострої, без права отримувати пенсію. Мене звільнили з Чорноморського флоту без права носити однострої як злочинця. Дітей виганяли з дитячих садків, не платили премії. Тероризували як могли. До речі, 23 лютого 1992 я вже теж прийняв присягу на вірність Україні. А 13-го березня я привів до присяги кращий корабель Чорноморського флоту, підводний човен Б-871 "Варшав'янка". Так що процес тривав".
Моряки зверталися до Верховної Ради України і Міністерства оборони із закликом захистити їх та вирішити питання Чорноморського флоту. Втім, відповіді не було. Тож військові почали розмірковувати, в який спосіб вони можуть привернути до себе увагу.
Під час репетиції до дня Військово-Морського флоту екіпаж на чолі з Миколою Жибарєвим вирішує влаштувати демарш. І замість повороту ліворуч на Севастополь — корабель повертає праворуч і вирушає до Одеси. Розповідає Микола Жибарєв:
"Коли ми відійшли і пішли не в бік тренування, а в бік Чорного моря, то одразу ж по радіо пішли нам запити й команди: ваші дії, куди ви йдете, негайно повернутися на місце, стати до причалу. А ми не відповідаємо. Ми затягували час. Тому що нам по Донузлаву йти 50 хвилин треба. За 50 хвилин багато що можна зробити, можна і ті ж самі бонові ворота закрити. Але ми знали, що на буксирі проукраїнський екіпаж. Їм давали команду закрити ворота, але вони сказали, що там бігун не запускається. Зробили все можливе, щоб нам надати можливість вийти в море. І коли ми вийшли в море, то підняли український прапор на кораблі. Ми пішли в бік Одеси. По радіо чуємо, що там дають команду кораблю, який повинен був з нами йти, він нас уже доганяв, щоб зупинити. Потім чуємо про корабель на повітряній подушці, йому дають команду, другому, третьому дають команду, бонові ворота зачинити, але ми все слухаємо. І робили все можливе, щоб вийти з Донузлава".
Водночас у командному пункті почалася паніка, коли помітили, що корабель відхилився від курсу і пішов у протилежний бік. Біля мису Тарханкут корабель наздогнали три судна. Вони оточили його і намагалися наблизитися і затиснути. Втім, підійти впритул не могли. Далі почалися перемовини. Розповідає контрадмірал Микола Жибарєв:
"Тоді вони тривогу зіграли, постріли почалися, не по нам, а по курсу корабля, щоб зупинити нас. Тоді я дав команду командиру зброю приготувати, торпедні апарати, артустановки ми розвернули, вправо-вліво повернули. Сказав, що ми на провокації відповідати не будемо. Ідемо з українського порту в український порт, але себе готові захищати. Наш корабель був більш потужний. Швидкість у нас і водотоннажність у нас були побільше. Тому ми розуміли, що вони з нами не впораються навіть втрьох. І потім у одного паливо закінчується, потім у другого кермо заклинило".
Три судна, що переслідували СКР-112, відійшли. Але натомість вийшов корабель "Разітєльний". Він також сторожовий, але майже втричі більший за той, на якому перебували українські моряки. Вже за 7 годин "Разітєльний" наздогнав утікачів. Він мав підійти під гострим кутом, закинути якір на верхню палубу корабля-бунтівника і у такий спосіб не дати йому рухатися далі. Але українці майстерно маневрували.
За деякий час командири обох кораблів домовилися про переговори. Микола Жибарєв обрав варіант зустрічі на борту "Разітєльного", хоча і припускав, що може не повернутися. Тому наказав екіпажу продовжувати рух до Одеси самостійно, якщо виникне така потреба. Розповідь продовжує Микола Жибарєв:
"Я командиру сказав, якщо через 20-30 хвилин не повернуся, то йдеш сам на Одесу. На їхній шлюпці вони мене забрали, прийшов на корабель, запропонували чай, каву. Запитали про мій намір. Я в двох словах сказав, що ми з української присяги, нам не дають можливості нормально служити. Ми вимушені зробити цей марш, зробити такий крок, щоб привернути до себе увагу. Ми в Севастополь йти не будемо, будемо йти в Одесу. Потім приходить телеграма. Я спочатку думав, що то Кожин нам давав команду, а то давав команду Лупаков. Кожин поїхав на радіо, давав інтерв'ю про дії корабля, що по ньому планують застосовувати зброю, затримувати. Ми такі ж громадяни України, як і ви, то давайте, люди, піднімайтесь".
Імовірно, що через виступ командувача Військово-Морських Сил України Бориса Кожина в ефірі севастопольського радіо російське керівництво відмовилося від ідеї у будь-який спосіб зупинити сторожовий корабель 112. У прямому ефірі командувач закликав містян телефонувати до командного пункту Чорноморського флоту і вимагати не застосовувати зброю проти бунтівників. Поки Борис Кожин перебував у Севастополі, частину його обов’язків перебрав Євген Лупаков. Він і надіслав морякам телеграму з наказом продовжувати "Прямувати до Одеси".
"Це йдуть герої"
Тим часом до командного пункту Чорноморського флоту телефонували з Одеси і вимагали пояснити, що відбувається. Євген Лупаков закликав зустрічати моряків як героїв.
"Я говорю, друзі мої, це йдуть герої. Негайно зберіть всю просвіту, все, що є в Одесі, оркестр, все. Зустрічайте з прапорами цих героїв. Два корабля вискочили, завели, там вже в Одесі їх зустрічали".
В Одесі команду сторожового корабля 112 дійсно зустріли як героїв. З оркестром і квітами. На борт прибуло чимало високопосадовців, було багато преси і телебачення. Звичайні одесити також вітали екіпаж, про який тоді говорила вся країна.
Потім моряки зустрілися з тогочасним Міністром оборони України Костянтином Морозовим. Він сказав, що екіпаж СКР-112 оголив проблему Чорноморського флоту. І це підштовхнуло президентів двох країн домовитися про зустріч, щоб обговорити ці питання. Костянтин Морозов був вражений, що корабель зі зброєю вийшов у море, аби привернути до себе увагу. Втім, за такі дії на Миколу Жибарєва було відкрито кілька кримінальних справ.
Справою Миколи Жибарєва займалася Генеральна прокуратура України. Кожен із членів екіпажу писав пояснення, що саме їх підштовхнуло до демаршу. За деякий час командиру надійшла телеграма, що "Генпрокуратура не знайшла складу злочину у його діях”.
Доля корабля СКР-112 склалася невтішно. З липня до грудня 1992 року він стояв в Одесі, потім його перевели до Криму. Але за кілька років віддали на металобрухт. Командування хотіло натомість отримати 23 тисячі доларів, начебто на квартири офіцерам.
Втім, корабель хотіли врятувати і облаштувати в ньому музей. Навіть знайшлися охочі його викупити. У Севастополі члени Спілки офіцерів України та інших організацій створили комітет із захисту "СКР-112" та направили Міністру оборони низку звернень. Але зусилля виявилися марними. З Міністерства оборони прийшло розпорядження утилізувати корабель.
82 % суден Чорноморського флоту дісталися Росії
Україна і Росія вели переговори щодо розподілу Чорноморського флоту з 1992-го до 97-го року. Протягом того часу він формально перебував під "спільним" командуванням влади двох країн. І вже у травні 1997 року Україна і Росія підписали угоди, які визначали параметри поділу флоту. Також тоді офіційно затвердили статус та умови перебування російських військових на території України. В українській Конституції міститься пряма заборона на розташування іноземних військових баз. Тому перебування російських військ у Криму і Севастополі позначили як "тимчасове" із терміном на 20 років — тобто до 2017 року.
Внаслідок цієї угоди Україна втратила більшість кораблів та частину військово-морських баз. Лише 18% суден Чорноморського флоту відходили Україні, а 82% – Росії. При цьому Росія забрала собі кращі кораблі. Більшість із тих, які отримали українські військові, згодом списали через незадовільний стан. А деякі навіть не вводили до складу Військово-морських сил України.
Україна отримала металобрухт, — розповідає капітан 1-го рангу у відставці Євген Лупаков:
"Сочинська так звана угода, за результатами якої наш перший і єдиний Міністр оборони, який не розпродував Збройні сили, а стягував все до себе і намагався зберегти те, що нам залишилося від колишньої Радянської імперії зла, Костянтин Морозов, коли йому запропонували підписати і погодитися на ці умови, сказав: "Я з вами зраджувати Україну і український народ не буду". Він повернувся і пішов. Був знятий з посади.
Ми прийняли все, що дісталося від Чорноморського флоту. Потім ще пару років робили капітальні ремонти, витрачаючи величезні кошти державного бюджету України на заводах, підпорядкованих Чорноморському флоту Росії. А потім все списали на металобрухт після цих ремонтів. Практично нам нічого не дісталося. Нічого немає. Що вдалося вихопити — вихопили. Але це вихопили до розподілу".
Після розподілу Чорноморського флоту, Росія продовжила свою агентурну роботу. Штаб Військово-Морських Сил України постійно поповнювався офіцерами Чорноморського флоту Росії. Їх брали переважно на керівні посади. Продовжує Євген Лупаков:
"Ми сформували штаб фактично в 1992 році. В 1994-му нам вдавалося брати людей з інших флотів, з Чорноморського флоту. Ми знали цих людей, ми їх якось відсіювали. Потім в Військово-Морські Сили України пішли масово. на всі командні структури, офіцери Чорноморського флоту, які три, п'ять, сім років не хотіли переходити до Військово-Морських Сил України, де платили вдвічі менше. Виникає питання: а чому вони через сім років пішли в ВМС України, де їм платили вдвічі менше? Це вони по добрій волі, чи в них прокинувся патріотизм? В основному це були росіяни, не українці. Вони пішли по завданню, і їм платив хтось ще, доплачував ці збитки. Тому не дивно, що вони всі потім виявилися зрадниками. А для Росії вони патріоти".
Крим поступово наповнювався російською ідеологією і антиукраїнською пропагандою. Втім, офіцери Військово-Морських Сил продовжували вірно служити Україні. Вчинок екіпажу корабля "СКР-112" називають подвигом. Адже за складних обставин, ризикуючи життям, моряки не зрадили своїм принципам. Вони відмовилися виконувати накази російського командування, незважаючи на переслідування і загрозу збройного зіткнення з набагато сильнішим противником. Українські військові вкотре в історії продемонстрували непокірність ворогу і вірність своїй головній ідеї — служити народу України.
