"Лікувати усуванням причин, а не наявністю відповідальності". Чумак про протидію дезертирству

"Лікувати усуванням причин, а не наявністю відповідальності". Чумак про протидію дезертирству

"Є різниця між дезертирством та самовільним залишенням частини, і вона полягає в мотиві втікачів. Дезертир – це той, хто ухиляється від служби і не збирається повертатися на службу. А той, хто самовільно залишив частину, взагалі не має мотивації ухилятися від служби. Дезертири тікають, ховаються, переховуються. Ті, хто самовільно залишив частину, переважно не переховуються: це, як правило, люди, які вчасно не повертаються з відпустки",  – розповів в ефірі Українського Радіо Віктор Чумак, головний військовий прокурор (2019-2020), народний депутат України 7-го та 8-го скликань. "Однак, у цих двох правопорушень є спільні риси. Це – мотивація особистого характеру, яка залежить від настроїв, атмосфери в військовому колективі. Якщо командир роти ухвалює правильні рішення, робить все, щоб запобігти втратам, піклується про своїх підлеглих, цей колектив матиме набагато менше шансів мати і дезертирів, і тих, хто самовільно залишив частину", – додав Віктор Чумак, головний військовий прокурор (2019-2020), народний депутат України 7-го та 8-го скликань.

0:00 0:00
10
1x

Фото ілюстративне: Мілітарний

За перший квартал 2024 року зареєстровано 13 тисяч кримінальних справ за дезертирство та самовільне залишення військової частини. Парламент проголосував за основу законопроєкт №10379 про внесення змін до Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративне правопорушення за порушення щодо мобілізації. Наскільки посилилася відповідальність для ухилянтів?

Ця відповідальність посилиться у випадку сплати штрафів за порушення законодавства про військову службу та мобілізацію. Цей законопроєкт йде на підтримку законопроєкту про мобілізацію. Суттєво збільшилися штрафи. Є певні речі, які роблять ухилянтство некомфортним для життя. Це і заборона керування транспортними засобами, і певні заборони, пов’язані з діяльністю людей за кордоном. Це – інструмент посилення відповідальності за ухилення від мобілізації. Він може стати дієвим, і, можливо, буде ефективним. Але завжди все показує життя.

Нині багато дискусій щодо можливості мобілізації засуджених. Чи варто, на вашу думку, їх залучати до військової служби?

Кожен має свої аргументи. Я стою на позиції, що людина, яка вчинила нетяжкий злочин, може були залучена до військової служби. По-перше, вона має право на реабілітацію в суспільстві. Коли вона йде воювати, вона бере на себе обов’язок реабілітуватися за ті чи інші злочини. А, по-друге, важливо розуміти, що таких людей дуже і дуже небагато. Загальна кількість таких людей не буде перевищувати 7-8 тисяч. Так, це три бригади, але говорити про масовий характер не доводиться. І по-третє, не можуть бути залучені до військової служби особи, які вчинили тяжкі злочини. Є злочини, вчинені з необережності, і таких людей теж можна долучати. Також у нас є умовно-дострокове звільнення, у нас є інші інструменти реабілітації цих людей в суспільстві. Більше того, нетяжкі злочини ми не вважаємо суспільно-небезпечними настільки, щоб цих людей ізольовувати. Тому я вважаю, що це нормальна практика, і вона повинна бути. Тим паче, в нашій ситуації.

Чи зрозумілий механізм потрапляння засуджених до війська? Чи вони повинні також проходити ВЛК? Як вони будуть потім розподілятися? Як ви бачите цей алгоритм?

Однозначно вони повинні проходити ВЛК. Повинні бути відповідні зміни в законі, які дають можливість служити при умовно-достроковому звільненні. Необхідно ухвалити відповідні зміни до законодавства, яке регулює покарання, а саме, до категорії людей, які будуть залучатися до військової служби. Нічого складного в цьому я не бачу. Обов’язкове проведення ВЛК, проведення професійного відбору за військовими спеціальностями. Хто служив, той повинен служити за тією ж обліковою спеціальністю, хто не служив – повинен пройти перепідготовку або початкову військову підготовку. Ми не можемо йти по шляху Росії і казати, що це м'ясо, посилаючи їх в гарячі точки.

За дезертирство в першому кварталі було порушено понад 5,5 тисяч справ, за самовільне полишення служби – 7 тисяч 300 справ. Водночас, за обома статтями вручено лише 125 підозр. А направлено до суду – ще менше. Чому складається така ситуація?

Підозри, які вручаються зараз, стосуються справ, які були порушені 3-4 місяці тому. За справами цього місяця підозри будуть вручені також через деякий час, доки йде досудове розслідування. Підозра – це документ, який вказує на те, що людина ймовірно скоїла злочин. І їй вручається підозра. Але є ще механізм розслідування цих злочинів. Зрештою, розслідування самовільного залишення частини (СЗЧ) проводиться командиром, а потім направляється в правоохоронні органи. А досудове розслідування щодо дезертирства проводиться ДБР. Більше того, СЗЧ, як правило, в більшості випадків навряд чи закінчиться кримінальним переслідуванням. Адже у нас є і адміністративна відповідальність за СЗЧ. Це стаття 171-11, яка передбачає відповідальність фінансового або дисциплінарного характеру по відношенню до службовця, які добровільно залишив частину.

Є різниця між цими двома злочинами. З одного боку, і той, і той втік. Але є достатньо серйозна різниця. І вона полягає в особистому мотиві втікачів. Дезертир – це той, хто ухиляється від служби і не збирається повертатися на службу. А той, хто самовільно залишив частину, взагалі не має мотивації ухилятися від служби. Він може, умовно кажучи, погуляти, але у нього є наміри повернутися на місце служби. Просто він більше відповідного терміну часу перебуває за межами частини. Для строковиків – це 3 дні, якщо він поза межами частини перебуває на незаконних підставах. Тоді командир починає відповідне розслідування, а потім передає документи в орган досудового розслідування. А для контрактників – це 10 днів. Якщо повторно – то теж 3 дні. Щодо дезертирів, вони тікають, ховаються, переховуються. Ті, хто самовільно залишив частину, переважно не переховуються: це, як правило, люди, які вчасно не повертаються з відпустки.

Якщо людина самовільно залишила місце служби, і в цей час її затримали. Чи реально їй довести, що вона хотіла повернутися і що вона – не дезертир?

Все з’ясується під час досудового розслідування, коли визначатимуться мотиви. Можливо, у неї проблема в сім’ї, і саме через ці сімейні проблеми вона могла затриматися. Людина може довести, що й неї були сімейні проблеми. Можливо, у людини були фінансові проблеми, або ще якісь. Але ж людина не переховується і не шукає способів ухилитися від служби. І це доведено під час розслідування. Якщо все навпаки, тоді можна говорити про дезертирство. Якщо людина ухилялася від контакту з владою, якщо у неї точно був намір сховатися або втекти, це вже зовсім інша кваліфікація. Все з’ясовується через бесіди, допити, допит свідків.

Яким чином, на вашу думку, можна протидіяти дезертирству? Відповідальність, яка передбачена, є одним з механізмів. А чи можуть бути ще якісь додаткові методи?

Відповідальність – це вже наслідок того, що людина вчинила, і за що нестиме покарання. Всі знають, що є відповідальність, і що вони можуть її понести. Але у будь-якого правопорушника є підсвідоме бажання уникнути відповідальності. Правопорушення лікується усуванням причин, а не наявністю суворої відповідальності. Коли усувається причина для цих правопорушень, зменшується і їхня кількість. У цих двох правопорушень є спільні риси. Це – мотивація особистого характеру, яка формується у військовому колективі. Раніше казали, що такі дії чітко пов’язані з настроями, атмосферою військового колективу, в якій проходить службу та чи інша людина. Під час війни люди часто переживають страх, від якого хочуть втекти. У дезертирства теж може бути ця причина – страх. Це не просто зрадник. Це – людина, яка боїться. Можна за це цькувати людину. А можна допомогти перебороти цей страх разом з членами колективу через підтримку, через розумні дії командира. Коли людина долає цей страх, мотивація втекти з частини зникає.

Ще одна причина втекти з частини – це неуставні взаємовідносини: цькування, або якійсь інші дії, вчинені іншими військовими, а ще гірше – командирами. Коли людина переживає відвертий булінг, вона точно хоче тікати. Є нерозуміння з боку командирів, що треба піти назустріч людині, наприклад, і дати короткочасну відпустку для  вирішення своїх справ. І таким чином попередити її самовільне залишення частини.

Звісно, є різні правопорушники, деякі вчиняють злочини, приміром, під дією алкоголю чи наркотиків. Але це окрема категорія. А причина більшості тих злочинів, про які ми говоримо, в тому, наскільки доброзичливий механізм взаємодії всіх членів військового колективу. Якщо командир роти ухвалює правильні рішення, робить все, щоб запобігти втратам, піклується про своїх підлеглих, цей колектив матиме набагато менше шансів мати і дезертирів, і тих, хто самовільно залишив частину.

Що ви думаєте про необхідність відновлення військових судів? Чи потрібно нам нині розбудовувати повноцінну систему військової юстиції?

Вибір моделі юстиції щодо військовослужбовця вибирає держава. Якщо вона скаже, що ми обираємо військову юстицію, ми оберемо повноцінну військову юстицію. З органами досудового розслідування, які повноцінно займаються справами. Ту ж військову поліцію робимо ще одним органом досудового розслідування з правом ведення оперативно-розшукової діяльності тощо. Тоді ми робимо військові суди, окрему військову прокуратуру і окремо робимо військових адвокатів. Але цю модель тоді потрібно прописати в Конституції і законах. На сьогоднішній день такої можливості немає. Тому що адвокатура – загальна, суди – загальні. І я не думаю, що зараз можливо створити ще один орган, який буде займатися досудовим розслідуванням. Але від зміни судді нічого не зміниться. Не має значення, він буде з погонами чи в цивільному. Від цього не зміняться ні санкції статті, ні порядок досудового розслідування.