На піку в УПА було до 30 тисяч повстанців

На піку в УПА було до 30 тисяч повстанців

Під час Другої світової війни ОУнівці зрозуміли, що підпільних методів боротьби недостатньо і створили Українську повстанську армію. Вони прагнули відновити незалежність України у сприятливий час, коли Німеччина і Радянський Союз виснажать один одного, і водночас вели бої з обома противниками. Як військам УПА вдавалося перемагати у битвах з німецькою і радянською регулярними арміями, які суттєво переважали їх у силах і засобах – слухайте у черговій серії програми "Мережа".

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Фото: mil.in.ua 

Офіційною датою вважається 14 жовтня 1942 року

Вечір 29 лютого 1944-року. До села Милятин Рівненської області під’їжджає  військовий кортеж із чотирьох автівок. Повстанці УПА побачили ворожі армійські автомобілі й влаштували засідку.  Кортеж зупинився. З автомобіля вийшов чоловік. Він   повернувся до заднього сидіння, щоб вихопити ручний кулемет. І в той момент отримав кульове поранення. Згодом стане відомо, що тим чоловіком був генерал армії Радянського Союзу Микола Ватутін. За півтора місяці він помре від зараження крові.  

Українська повстанська армія виникла у роки Другої світової війни за ініціативи Організації українських націоналістів. Офіційною датою вважається 14 жовтня 1942 року, втім історики називають її символічною, жодними визначними подіями вона не підкріплена. Але передумови для її створення з'явилися роком раніше.

30 червня 1941-го року у Львові, коли до міста зайшли німецькі війська, ОУН під проводом Степана Бандери проголосила Акт відновлення Української Держави. Втім, Гітлер рішуче виступив проти і німецька влада заарештувала керівників націоналістів, зокрема, і Степана Бандеру, і його заступника Ярослава Стецька. Протягом літа і осені 41-го року в різних куточках України німці заарештували ще близько півтори тисячі ОУНівців. Це їх переконало, що Німеччина також є ворогом України, з яким треба боротися.

Степан Бандера. Фото: History Ukraine

Восени 41-го року відбулася конференція, на якій ОУНівці вирішили, що знову йдуть у підпілля. На наступному зібранні, у квітні 1942-го, ОУН офіційно визнала Німеччину ворогом українського визвольного руху і почала вважати себе у стані війни з Третім Рейхом. Втім, 41-й і 42-ий роки довели, що підпільних методів недостатньо. Адже німецькі спецслужби, а також спецслужби їхніх союзників, Румунії і Угорщини,  завдавали підпіллю болючих ударів. Тож у кінці 42-го року в ОУН виникає думка про створення власної армії. 

І вже у лютому 43-го року ОУН остаточно ухвалила рішення про необхідність саме збройної боротьби. Її вирішили розгорнути з масштабного фронту проти нацистів. 

Збройний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Спершу її планували назвати Українською визвольною армією, але через схожість назви з російською визвольною армією генерала Власова, ОУНівці  почали використовувати назву Українська повстанська армія.

Потрібно було перехопити ініціативу

Крім необхідності боротися з ворожими військами, ОУНівці також мали продемонструвати населенню західної частини України, що вони не втрачають ініціативи. Розповідає науковий співробітник Галузевого державного архіву СБУ Ярослав Антонюк:

"Досить яскраво причини створення УПА описав у своєму листі брату референт СБ ОУН на північно-західних українських землях Василь Макар на псевдонім "Безрідний". Головною причиною він вказав те, що люди почали запитувати: "От німці проводять репресії, акції, а де ОУН, де наша ОУН?". Інша причина – радянські партизани, які почали перехоплювати ініціативу. Вони діяли на теренах Білорусі, Житомирщини, опановувати північ. З Полісся рухалися на південь. Потрібно було цю ініціативу перехопити. Також німці вже фактично в лютому 1942 році почали масовий вивіз населення з території передусім рейх-комісаріату України. Величезна кількість населення, передусім чоловіки, змушені були покидати домівки і переховуватися в лісах. Тобто, вони блукали і мусили кудись пристати. ОУН вважала, що потрібно створити якийсь свій формат, щоб їх не переманили радянські партизани".

Українська повстанська армія мала бути готовою до потужного повстання, яке могло би розпочатися у сприятливий час, коли СРСР і Німеччина виснажать один одного у війні. Результатом повстання хотіли бачити створення єдиної самостійної української держави, яка би включила в себе всі етнічні українські землі.

Мотивацію воїнів УПА до боротьби суттєво зміцнювала впевненість у тому, що радянська влада знищить або, в кращому випадку, депортує всіх жителів Західної України. Керівництво ОУН і командування УПА були впевнені, що комуністи готували українцям долю євреїв, і аргументом на цю користь був досвід Великого Голоду тридцятих років. Тому вони вважали, що краще загинути в бою, ніж дозволити себе вбити.

Українська повстанська армія мала свою структуру. Органом керівництва Головного Командира УПА був Головний Військовий Штаб. Він складався з таких відділів, як оперативний, розвідувальний, вишкільний, організаційно-персональний, тиловий і політично-виховний. 

Саме політвиховний відділ, хоч він і останній в структурі штабу, ОУНІвці називали одним із найважливіших. Оскільки він мав визначати і вказувати мету, обґрунтовувати її окреслювати перспективи цієї боротьби. УПА мала  здобувати передусім симпатії й підтримку власного населення та відгук серед інших народів, а також намагатися деморалізувати ворога. 

Охоче приймали українців, але не тільки

З початку 1943 року починають з'являтися перші невеличкі збройні загони УПА. Головною вимогою до воїнів було бажання боротися за незалежність України. Розповідає редактор видання “Історична правда” Ігор Бігун:

"Увагу звертали на наявність військового досвіду, військової освіти. В першу чергу, особливо протягом 1943 року, коли відбувався процес організаційного становлення армії, потрібні були фахові командири, інструктори, які будуть вишколювати новобранців. Охоче приймали українців, але і не тільки - були і росіяни, і представники народів Середньої Азії, Кавказу. Крім того, чимало було військовополонених, які раніше служили в Червоній армії, або втекли з полону і приєдналися до УПА. У цілому типовим повстанцем була молода людина, середній вік 20-25 років. А серед командного складу були трошки старші люди, але теж молоді, плюс-мінус 30 років. Людей старшого, середнього віку, в районі 40 і більше років було доволі мало". 

Найдовше Українською повстанською армією керував генерал Роман Шухевич, із 1944-го року і до своєї смерті у 1950-му. До початку радянсько-німецької війни він очолив іноземний легіон у складі німецького вермахту "Нахтігаль". Він розумів, що здобути незалежність від СРСР можливо лише збройним шляхом, тому спочатку  бачив у легіоні антирадянську силу. Вони разом у червні 1941 року увійшли до Львова, де виявили свідчення масових розправ НКВС над мирним населенням. Серед 5-ти тисяч закатованих львів’ян, був і рідний брат Шухевича Юрій. 

Коли Гітлер не визнав проголошення української держави, Роман Шухевич розумів, що німці не будуть поважати наміри українців здобути незалежність, однак думав "перехитрити" нацистів. 1942-го року особовий склад українського батальйону відмовився від продовження контракту з німецькою армією, внаслідок чого понад 20 осіб старшинського складу були ув’язнені в гестапо у Львові. 

Роман Шухевич. Фото: cdvr.org.ua

На початку 43-го року Шухевичу разом із декількома старшинами вдалося вирватися з ув’язнення. Проте на цьому спроби Третього Рейху заарештувати головнокомандувача УПА не закінчилися. Операція повторилася у березні 1944-го. Нею керував особисто шеф гестапо Генріх Мюллер. Розвідка ОУН попередила Шухевича про намір німців, він уникнув затримання і не повторив долю Степана Бандери, який перебував в концтаборі до 1945 року. 

За керівництва Романа Шухевича УПА намагалася будувати себе за принципами регулярних армій, попри те, що була за сутністю армією партизанською. Але вона мала свої статути, різноманітні нормативні документи, які були запозичені з армій Німеччини і СРСР.  Також в УПА  існувала система військових звань і посад. За провинності або невиконання наказів повстанців карали. Здебільшого це були фізичні вправи, які  мали виконати винні особи, наприклад, присідання, відтискання від підлоги чи інші. 

Це не були штрафбати

Втім, якщо вчинки когось із повстанців призводили до тяжких наслідків, то могли застосувати навіть розстріл. Наведенням дисципліни в УПА займалася військово-польова жандармерія. Розповідає історик Ярослав Антонюк:

"Їхній контингент - дезертири. Якщо вперше тікали, то їх намагалися якось карати. Це могло бути так зване "падання долів". Тобто, фізичні вправи. При кожній сотні, кожному курені була карна чота, підрозділи, де саме займалися посиленою муштрою, підготовкою. Тобто, це не були штрафбати. Це були відділи, де вояків за дисциплінарні порушення посилено готували. Наприклад, вони могли мати урізаний раціон харчування, могли мати більше навантаження при навчанні, або могли їх залучати до якихось важких фізичних робіт: копання криївок, будування якихось мостів. Злісних порушників карали інакше. Наприклад, він охороняв штаб чи казарму, а туди проникли вороги і знищили цей підрозділ. Ця людина інакше каралася, включно до розстрілу".

Матеріально-технічним забезпеченням УПА займалося підпілля ОУН. Кожна ланка організації на всіх рівнях мала свої господарчі, а в деяких випадках і фінансові референтури. Вони займалися заготівлею харчів, майна, грошей, які передавало  місцеве населення. Бинти, перев'язувальні матеріали - робили власноруч. Одяг також збирали серед населення і передавали до підрозділів армії. Заробітної платні військові УПА не отримували. Розповідає редактор "Історичної правди" Ігор Бігун:

"Фактично опорою українського визвольного руху стало населення в першу чергу. І саме завдяки підтримці людей визвольний рух зміг протриматися всю Другу світову війну і ще 10 років після неї. Крім того, здобувалися трофеї внаслідок нападів на ворожі склади. Насамперед це були німецькі військові і господарчі об'єкти . Після повернення радянського режиму почали нападати на радянські такі об'єкти, різноманітні склади". 

Криївки бували різних видів

Винаходом УПА були підземні криївки. Систему таємних сховищ почали будувати в очікуванні приходу радянських військ. Криївки бували різних видів: склади, пункти радіозв'язку, друкарні і казарми. Будувалися вони за принципом землянок з тією різницею, що вхід був замаскований. Як правило, входом до криївки слугував пень або ящик з землею, в який садили молоде дерево. Вентиляцію виводили через дерева. Вхід до укриття також маскували під купи сміття, копиці сіна, колодязі, собачі будки і навіть могили. Всього за час існування УПА було побудовано 10 тисяч криївок.

Криївка УПА. Фото: commons.wikimedia.org

Оскільки воювати доводилося з гарно забезпеченим військом противників, суттєвою проблемою для УПА була нестача зброї. Українські повстанці протягом тривалого часу використовували виключно трофейну зброю, захоплену під час боїв. Зокрема, літо 1941 року ознаменувалося великими поразками Червоної армії на Волині і в Галичині. Багато частин були розгромлені, тож радянські військові тікали, кидаючи зброю. Її можна було збирати і ховати, створюючи замасковані склади. А потім у необхідний момент цю зброю діставали, чистили, відновлювали і використовували.

УПА мали у своєму розпорядженні зразки зброї багатьох країн – учасниць війни: радянські, німецькі, польські, чеські, угорські та інші. 

Для виконання бойових завдань мобільними загонами УПА найкращою була компактна автоматична зброя, але її мали далеко не всі. Найбільш поширеними видами озброєння в УПА були: гвинтівки та карабіни, ручні кулемети, револьвери,  пістолети, а також ручні гранати. Крім того, під час ведення масштабних бойових дій підрозділи УПА застосовували також гармати та міномети. Втім, відомо про унікальні випадки, коли зброю виготовляли самотужки. Розповідає історик Ігор Бігун:

"Здебільшого це були якісь  саморобні гранати, боєприпаси. Оскільки на території західних областей не було якоїсь розвинутої промисловості. Також не вистачало  фахівців. Але відомо про саморобні кустарні вироби. Зокрема, загін імені Богуна, який діяв у Волинській області, в Свинаринському лісі змайстрував саморобний танк. Взяли повстанці шасі гусеничного тягача STZ-5 і корпус від радянського танка Т-26. Поставили корпус на шасі, на гусениці і вийшов такий танчик, який потім застосовували у наступі на опорний пункт польського підпілля селища Купичев. Тоді  у танка закінчилась пальне і його там покинули. Але польські партизани потім на його фоні фотографувалися і дійшла одна з таких фотографій, тому знаємо, що це було реальним випадком". 

1944 року УПА налічувала до 30 тисяч повстанців

1944 року УПА досягла найвищого розквіту. Вона налічувала до 30 тисяч повстанців. 

Найпоширенішою формою боротьби, яку використовували воїни, були засідки. Це  спосіб дії військ, при якому бойова або розвідувальна група завчасно потайки розташовується на дорогах руху противника, раптово нападає на нього. Результатами засідок могли бути знищення ворогів, захоплення полонених, різноманітних документів, зразків озброєння і техніки, а також дезорганізація противника.

У більшості випадків такі операції ретельно готувалися. У містах і селах України навіть серед працівників радянських установ, спецслужби ОУН мали своїх агентів.

І кортеж Ватутіна потрапляє під обстріл українських повстанців…

Втім, бувало й так, що повстанці захоплювали військові автомобілі ворогів, і лише потім дізнавалися, хто там перебував. Одним із таких випадків був напад на автівку, в якій їхав генерал армії СРСР Микола Ватутін. 

Ватутін командував групою радянських військ в Україні під час Другої світової війни. Він потрапив до радянської армії у квітні 1920 року і встиг взяти участь у боротьбі з прихильниками УНР. 1922-го року Ватутін закінчив Полтавську піхотну школу. В цей же час на Білгородщині померла від голоду частина його родини.

1943 року Ватутін командував Воронезьким фронтом, тоді радянські війська перемогли німецькі у битві на Курській дузі й остаточно перехопили ініціативу у війні. Цього ж року Ватутін очолив Перший Український фронт. Відбувалося форсування Дніпра, яке завершилося успіхом для радянської армії, але супроводжувалося колосальними втратами  у багато сотень тисяч бійців. 

Це один із моментів в біографії генерала, який викликав найбільшу критику на його адресу саме в незалежній Україні - радянських військових звинувачували в масовій мобілізації непідготовленої української молоді на лівобережній Україні.

29 лютого 1944 року кортеж Ватутіна виїхав зі штабу у Рівному до Славути, Хмельницької області. Що сталося далі - розповідає фахівець з історії спецслужб, полковник запасу СБУ Дмитро Вєдєнєєв: 

"Офіцер майор Білошицький, який відповідав за безпеку Ватутіна, провів розвідку цього регіону, розробив три маршрути руху і чесно повідомив, що регіон насичений загонами українських повстанців. І не тільки українських: там армія крайова, банди незрозумілої політичної орієнтації і так далі. Доповів,  що там відбуваються постійні бойові зіткнення, маршрути небезпечні. Однак Ватутін вирішує їхати. При чому у супроводі лише кількох офіцерів та менше десятка солдат охорони на чотирьох джипах лендлізовських. Фактично воєначальник стратегічного рівня не був забезпечений підрозділом охорони, легкою бронетехнікою, охороною маршрутів і так далі. Чим би не керувався Ватутін, це, звичайно, був підхід легковажний. Імовірно, це було продиктовано стратегічною необхідністю діяти оперативно безпосередньо на місці, готувалися нові наступальні операції. Приблизно о 19.30 29 лютого кортеж з чотирьох машин, в якому знаходився Ватутін, під'їхали до околиці села Мілятин, що на межі Рівненської і Хмельницької області. Згідно з документами, в селищі чулася стрілянина. В цьому випадку стандартна команда – збільшити швидкість і  проскочити небезпечне місце. Це вам будь-який загальновійськовий командир скаже. Натомість Ватутін чомусь зупиняє кортеж і виходить, доручає офіцерам розібратися, що коється. І кортеж потрапляє під обстріл українських повстанців, які ховалися за хатами, мали ручні кулемети. Звісно, почали відстрілюватися, загинуло три військовослужбовці. І коли Ватутін сідав в машину, він отримав кульове поранення правого стегна з роздробленням кістки".

Кваліфіковану медидопомогу воєначальнику надали лише приблизно за добу

Після обстрілу, пораненого Ватутіна намагалися евакуювати. Один із автомобілів перекинувся, його везли на іншому, який застряг в багнюці, і потім на санях перевезли до медпункту однієї з бригад і обробили рану. Після цього Ватутіна доправили  до київського військового шпиталю. Тобто кваліфіковану медичну  допомогу воєначальнику надали лише приблизно за добу. Зазначив Дмитро Вєдєнєєв.

Важке поранення. В раневий канал потрапляють частки шинелі, обмундирування. Немає фіксації пораненої кінцівки, велика крововтрата і так далі. Само по собі це, як кажуть, вже створювало передумови для подальшого важкого перебігу хвороби. Випадок надзвичайний. Починається бюрократична писанина. Заступник наркома внутрішніх справ України доповідає в Москву, що кортеж тов. Ватутіна потрапив в засідку оунівців кількістю у 30-40 осіб. Через кілька днів, коли приходять до тями,  підключаються органи військової контррозвідки «СМЕРШ», з'являються інші подробиці. «На товариша Ватутіна здійснив напад загін уже кількістю в 300-350 бандитів»,- як офіційно іменувалося повстанці. Звичайно, це було, як то кажуть, відмазки для начальства. Але дуже щільно обставинами поранення Ватутіна починають займатися органи військової контррозвідки і наркомат державної безпеки. Розслідування обставин нападу на Ватутіна доручається спецгрупі «ТАЙГА» 4-го управління Наркомату державної безпеки України. Щоб ви розуміли, 4-те управління НКГБ, по суті спецслужба в спецслужбі, це орган фронтової розвідувально-диверсійної роботи. 4-те управління НКГБ СРСР очолював генерал-лейтенант Павло Судоплатов.

Як доповіла своєму керівництву радянська спецслужба "Тайга", в нападі на генерала Ватутіна брали участь бійці сотні УПА під командуванням Олексія Калинюка із села Михалківці Острозького району Рівненської області, а також учасники боївок Служби Безпеки ОУН. Всього їх було не більше 100 осіб. Підрозділ повстанців перехопив дорогу між селами, а решта прикривали основні сили біля Милятина. “Тайга” повідомила ще один цікавий факт. Серед учасників бою начебто був лейтенант угорської армії, дуже вправний снайпер, який міг поцілити з 400-х метрів. Імовірно, що фатальний для Ватутіна постріл зробив саме цей військовик. Іншу версію під час допитів радянськими спецслужбами повідомив командир частини УПА "Холодний Яр" Євген Басюк. За його словами, взагалі у Милятині перебували всього лише 12 бійців Служби безпеки ОУН із Славути і кілька місцевих повстанців. Розповідає Дмитро Вєдєнєєв:

"Заскочені зненацька прибуттям кортежу, вони змушені були прийняти бій, зосередивши вогонь на першій машині, яку противники кинули. В ній знайшли штабні документи рівня командуючого фронту. Їх передали шефу краєвого проводу ОУН Миколі Козаку, псевдо "Смок", він був  колишнім керівником служби референтури СБ цього проводу. А трофейну генеральську шинель доношував інтендант куреня групи УПА «Богун». Боївку, як і місцевих повстанців, тут же ліквідували, бо були кинуті великі сили внутрішніх військ. Проведено десь 65 боїв, загинуло понад 1000 повстанців. 
Бойове зіткнення в Милятині не було наслідком цілеспрямованої засідки на командувача фронту. Це був природний для війни, тим більше війни партизанської, випадок швидкоплинного, неорганізованого, спонтанного зіткнення сторін. Зрозуміло, що на той час радянська сторона командуванням УПА оголошувалася основним противником. Відомо, що на Волині представники радянського НКВС пропонували деяким польовим командирам УПА співпрацювати проти німців. Оскільки визнавали, що повстанці є ефективними в боях". 

Зберігся щоденник комісара з'єднання Ковпака генерал-майора Руднєва, який загинув під час карпатського рейду. Він дає правдиву картину. Руднєв пише, що "УПА серйозно воює з німцями, вони їх крепко б'ють. І от думай, а треба з ними співпрацювати". І цікаво, що на переговори з УПА ходив капітан НКВД "Рєпкін", Ян Налепка, словак, майбутній герой Радянського Союзу, він загинув на Житомирщині в 1943 році. Місцеві командири УПА казали "Рєпкіну": "Ти ж зрозумій, ми не проти соціалізму, ми не проти соціальної справедливості. Нам потрібна земля, ми хочем мирно жити. Але ми не можемо збагнути, чому радянська влада насильницько нав'язує колгоспи і закриває храми". От, до речі, проста людина, селянин, який в волі і долі змушений очолити підрозділ УПА, по суті, він говорить про два виміри, які спонукали не ідейних, будемо так говорити, націоналістів, а звичайних людей у війні.

Друг Ватутіна, майбутній радянський лідер, Микита Хрущов постійно доповідав про стан пораненого секретарю Сталіна. Проте 15 квітня 1944 року генерал помер. До того Ватутіну ампутували ногу, але його це не врятувало. Історик Дмитро Вєдєнєєв, з огляду на архівні документи, робить висновок, що лікарі зробили все можливе. 

"Товарищ Ватутин скончался при явлениях нарастающей сердечной слабости и отека легких"

Навіть висока ампутація не привела до покращення. Почалися утворюватися гнійники по всьому тілу, на ліктях, стегнах, де суглоби. Бурденко ухвалює рішення хірургічним шляхом розкривати гнійники. Стан здоров'я Ватутіна погіршується. І 14 квітня він останній в своєму житті документ. Зберігся клаптик, вирваний з блокнота, на якому написав олівцем записку Сталіну: "Дела идут очень плохо. Бурденко принимает меры. Прошу кое-кого подстегнуть". Імовірно, він сподівався, що Сталін адміністративним натиском його врятує. Хоча все, що можна було надати для лікування в тих умовах, було надано. Того дня лікарі констатували: "Состояние больного прогрессивно ухудшается. Идет общая тяжелая интоксикация организма". О 1 годині 40 хвилин 15 квітня 1944 року група медиків на чолі з генерал-полковником Бурденком письмово доповіла Хрущову: "Товарищ Ватутин скончался при явлениях нарастающей сердечной слабости и отека легких".

Похорон генерала армії Миколи Ватутіна в Києві 17 квітня 1944 року. Фото: commons.wikimedia.org

УПА також брали участь у масштабних боях. Найбільший бій УПА проти військ НКВС відбувся 24-25 квітня 1944 року. Він відомий як бій під ГурбАми - на межі південної частини Рівненської області і північної частини Тернопільщини у Кременецькому лісовому масиві. В цьому лісі були потужні бази УПА. 

Загалом сили повстанців складали до 3 тисяч бійців, з яких не кожен був озброєний. Також на той час у лісі перебували цивільні - чоловіки, які не хотіли йти служити до радянської армії і переховувалися від мобілізації. Розповідає історик Ігор Бігун:

Під час операції підрозділи УПА змушені були вести важкі фронтальні оборонні бої

"Коли лінія фронту проходила через Рівненщину,  Волинь, то в цьому лісовому масиві і скупчилося багато відділів УПА, які намагалися просто перечекати цей період. Оскільки військові частини Червоної армії були розташовані в більшості сіл, і відповідно не було можливості для повстанців знаходитися в населених пунктах. Ну, і крім того, радянська влада проводила поголовну мобілізацію чоловічого населення з розпорядження Микити Хрущова. Мета була, щоб ці люди в майбутньому не поповнили лави українських повстанців. Тобто, для того, щоб зірвати радянську мобілізацію, командування УПА провело свою мобілізацію. Зазвичай УПА комплектувалася добровольцями. Однак, буквально двічі в історії були випадки, коли проводилися мобілізації. Це, можна сказати, було екстраординарно, оскільки йшлося про те, щоб цих людей не забрали в радянську армію, або не мобілізували на роботи на Донбас чи ще кудись, на якусь відбудову, на шахти. Тому в цьому Кременецькому лісовому масиві скупчилося дві-три тисячі військових повстанців і ще тисяча, можливо, трошки більше цивільних.  І це скупчення помітила радянська розвідка і оточила лісовий масив". 

З боку радянських військ виступили 4 піхотні бригади, танковий батальйон, авіація та кавалерійський полк НКВС. Всього мінімум 15 тисяч осіб. Під час операції підрозділи УПА змушені були вести важкі фронтальні оборонні бої. За звітами НКВС, відбулося 26 бойових зіткнень, причому деякі з них тривали по 8-11 годин. Продовжує Ігор Бігун:

"Командування УПА підготувалося до оборони. Тоді серед командирів перебували високі воєначальники. Там був командувач УПА "Південь" Василь Кук, на псевдонім "Леміш", командувач групи "Богун" Петро Олійник, на псевдо "Еней" або ж "Роман", Микола Свистун на псевдо "Ясен". Це були загартовані, підготовлені, досвідчені командири. Вони грамотно організували оборону. Протягом 24-25 квітня курені УПА тримали лінію, стримували радянські удари. Потім вночі здійснили прорив із кільця оточення. Розуміючи, що вони не можуть вічно там оборонятися, бо всі врешті-решт будуть зім'яті. Тим більше радянська сторона застосовувала і міномети, і артилерію, і танки. І навіть в них була авіаційна підтримка штурмовиками Л2. Вихід був - прориватися, і власне, це вони й здійснили. Повстанці здійснили прорив в напрямку села Буща і вийшли, по суті, на простір, де змогли роззосередитися і, таким чином, уникнути повного розгрому". 

Для Української повстанської армії битва під ГурбАми була переможною. Попри значну (майже у 5 разів) перевагу у зброї та особовому складі, радянським військам не вдалося вибити повстанців з оборонних позицій і витіснити їх з лісового масиву на відкритий простір, щоби потім знищити.

Крім радянської армії, УПА також боролася  проти німецьких військ. У травні 1943 року команда УПА-Північ направила один із відділів у тримісячний рейд окупованою територією Житомирської області і західною частиною Київщини. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німцями. Повстанці знищили німецьку поліцейську школу біля Житомира, а біля села Устинівка Потіївского району розбили німецький військовий підрозділ, який був спеціально спрямований на розгром саме цього спецвідділу УПА. З німецького боку було понад сто вбитих, поранених і полонених. Це була одна з найуспішніших засідок Української повстанської армії. Розповідає Ігор Бігун:

"Вона сталася навіть не в традиційному регіоні діяльності УПА, тобто,  західному, а під час рейду в Житомирську область. В липні 1943 році там рейдувала сотня командира Гордія Вротновського на псевдо "Гордієнко". Він, до речі, був сином полковника армії УНР Костянтина Вротновського- Сивошапки. Тобто, це сімейна династія борців за незалежність України. Він йшов через Житомирщину з постійними боями з німецькими, угорськими частинами, з частинами поліції. І ось в кінці липня, здається, 28 чи 29 числа, Сотня розташувалася на відпочинок в лісі між селами Устинівка і Шевченкове. Це, здається, сучасний Малинський район Житомирської області. Коли вони були на відпочинку, то їх вистежила німецька частина. То був підрозділ курсантів школи жандармерії з міста Коростеня. Вони наступали на цей ліс через відкрите поле, тому були видні як на долоні. А повстанці були розташовані в лісі. Ну, і ці жандарми наступали через поле, в них навіть були собаки та наручники,  збиралися в'язати, арештовувати  повстанців, хто потрапить в полон. Але учасники УПА підготувалися добре. Командир сотні вийшов перед своїми вояками і сказав, що відступати немає куди, повинні дати бій. Підпустили нацистів на близьку відстань, відкрили вогонь з усіх стволів. Сили були плюс-мінус рівні. Близько 100 чоловік у повстанців, і 110-120 бійців в жандармів було. Дві третини цієї жандармської роти просто полягло на місці. А ті, хто залишився, змушені були просто в паніці відступати. Завдяки цьому повстанці зібрали дуже великі трофеї. Зброю на бої, одяг. Це була одна з таких показових засідок, причому, підкреслюю, вона сталася на центрально-українських теренах, в рейді".

Якщо в бою під Устинівкою сили були більш-менш рівними, то у більшості інших військових операцій противник переважав. Одним із найбільших боїв УПА проти німецьких військ був бій під селом Радовичі на Волині. 7 вересня 1943 року рота нацистів несподівано натрапила на засідку українських повстанців. Під час першого бою німці втратили 5-тьох вояків, 11 потрапили в полон. Наступного дня окупанти відправили каральну експедицію з міста Ковель. Вона включала піхоту, три броньовані машини і бронепоїзд. Німці підтягли свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла у Ковелі. Розповідає історик Ігор Бігун:

"За повідомленнями упівської розвідки, на станції Турійськ для боротьби з УПА розвантажувалося близько півтори тисячі солдатів. Плюс їх прикривав ще бронепотяг на перегоні між Ковелем і Володимиром-Волинським. Це був, до речі, один із рідкісних випадків, коли повстанці вели позиційну оборону. Тобто, там 9 сотень стали стіною і намагалися не пропустити цей німецький кулак. Дві доби вели бої. За підрахунками сучасних учених, нацисти могли тоді втратити приблизно 75 бійців. Для такого масштабу операцій доволі багато. З іншого боку, в повстанців теж були втрати. Згідно з різними документах їх обчислюють по-різному, але теж кілька десятків бійців. І врешті-решт, для того, щоб не бути остаточно розбитими, оскільки сили регулярних підрозділів вермахту все-таки переважали, то довелося відступати у  свинаринський лісовий масив, який був поруч".

Українці тоді здобули в бою багато трофейної зброї. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла у Ковелі, ввели у місті особливий стан. 

Ще одна запекла сутичка УПА з німецькими військовими у липні 1944 року на горі Лопата Сколівського району

Ще одна запекла сутичка воїнів УПА з німецькими військовими сталася у липні 1944 року на горі Лопата Сколівського району, який розташований на межі  Івано-Франківської та Львівської областей. Це вже останні бої, які  німецька армія вела при відступі з України. Втрати нацистів становили за різними даними від 200 до 450 вояків, а серед повстанців – близько 30. Бої тривали 10 днів і закінчилися перемогою повстанців.

Після вигнання нацистських окупантів з України головним ворогом УПА знову  стала радянська влада. Виснаження повстанських загонів і людські втрати спонукали до зміни тактики. У регіонах, де визвольний рух був найбільше знесилений, повстанські загони демобілізували та перевели на конспіративно-підпільні методи. Дрібні повстанські групи нападали на установи влади, здійснювали диверсії на лініях комунікацій. Таким чином підпільники перешкоджали закріпленню режиму на місцях. 

УПА розформували у вересні 1949 року, проте цей процес почався раніше - вже на межі 1945-го і 1946-го років скорочувалися підрозділи на Волині, Поділлі, пізніше - і в Галичині. Радянський Союз відчайдушно боровся з українським визвольним рухом і залучав до цієї боротьби великі ресурси. Розуміючи, що лише збройним шляхом українських повстанців не перемогти, СРСР також включив ідеологічну машину. Розповідає історик Ігор Бігун:

"Пропаганда намагалася усіляко дискредитувати українських повстанців, їх таврували і німецькими запроданцями, і українсько-німецькими націоналістами, фашистськими прихвостнями. Незначний відсоток випадків мав якесь реальне підґрунтя, але решта - різноманітні натяжки, приписки, вигадки. Все це робилося для того, щоб вбити клин між повстанцями і місцевим населенням. Спершу в радянської сторони було самовпевнене ставлення, що мовляв, це бандити, їх швидко переб'ємо. Однак, перший же масштабний бій, зокрема, бій під Гурбами, показав, що це все-таки організована і мотивована військова сила. Якщо на боротьбу з нею доводиться кидати регулярні військові частини, бригади і дивізії внутрішніх військ, НКВС, і організовувати масові чекістсько-військові операції. Впродовж 44-45 років це був період масових таких операцій з боку НКВС, коли застосовувалися батальйони, бригади, полки. Ставлення комуністичної верхівки до УПА змінилося. Їх теж, звичайно, почали сприймати як достатньо грізного противника".

УПА мала шалену підтримку місцевого населення

Окрім того, що воїни УПА були надзвичайно мотивовані ідеєю здобуття незалежності України, вони ще мали і шалену підтримку серед населення, констатує історик Ігор Бігун:

Підтримка місцевим населенням була серед найбільш ключових факторів, які дозволяли вести тривалу боротьбу. Оскільки населення підтримувало ідею самостійної України. Серед тодішніх жителів Західної України було достатньо учасників визвольної боротьби 1917-1921 років. Крім того, вони вороже ставилися до нацистів, які нічого хорошого не принесли. Навіть гірше. Тобто, масове винищення населення, вивезення остарбайтерів, каральні операції, палення сіл. Тут просто вже терпіти було неможливо. Пізніше, коли повернулася радянська влада, то ще був певний мотив боротьби за землю. Головна ознака радянської політики — це колективізація, створення колгоспів. Вони були економічно неефективними і призводили до голоду. Наприклад, як це було в 1947 році в Центральній і Східній Україні. І УПА виступала захисницею селян. А земля для українського селянина завжди була святою. Радянська влада, крім того, що  не визнавала права України на самостійну державність, поводилася дуже брутально. Відповідно дуже багато людей не бачили іншого виходу, як проти такої антилюдської  системи боротися. Ця боротьба тривала Другу світову війну і ще більше десятиліття після неї.

Після розформування УПА осередки спротиву існували ще впродовж 50-60-х років минулого сторіччя.  Окремі повстанці переховувалися від радянської влади навіть  кілька десятиліть і вийшли з підпілля лише з відновленням незалежності України. Це  вчергове свідчить про те, що ні німецькі, ані російські окупанти не змогли знищити ідею українців бути вільними у своїй власній державі. І українці до цієї мети прийшли.