Карбованці УНР. Фото з сайту Українського інституту національної пам'яті
5 січня 1918 року УНР випустила в обіг перші українські банкноти – карбованці
— Поговоримо про карбованці. У нас є сьогодні прекрасний інформаційний привід: 5 січня 1918 року УНР випустила в обіг перші українські банкноти – карбованці. Про історію їхнього створення ми і будемо зараз говорити.
"Карбованці" – це таке типово українське слово.
— Як воно з'явилося?
На жаль, це на рівні якихось байок, переказів і легенд – тут історику немає що говорити. Хоча можемо цілком виводити етимологію слова від слова "карбувати". Тобто як у Росії рубали і з'явилися "рублі", так у нас карбували монети і вийшли "карбованці". Тут доволі помітна логічна історія. А те, що в 1917 році українська влада звернулася спочатку до слова "карбованець", а потім уже через кілька місяців до "гривень" – то в тому теж є певна не те щоб логіка, але зрозуміло чому… Ми (невдовзі після розпаду СРСР) до гривень мали теж карбованці. П'ять років. Не просто карбованці, а купоно-карбованці. 5 років запроваджували свою гривню. Що ми хочемо від Грушевського 100 років тому? Щоб він за один місяць запровадив ті карбованці? Досить часто можна почути претензії до Михайла Грушевського, до Володимира Винниченка, до Симона Петлюри, що ось, мовляв, вони там собі сварилися, значить, не зберегли, якісь експерименти непотрібні ставили… Ні, все вони робили правильно. Все, як могли, як знали, як суспільство сприймало – так і робили. Тому тут ставити це їм у провину, що спочатку карбованці, а потім гривні – не доводиться. Це велика помилка звинувачувати.
Написи чотирма мовами
— Повертаючись до того славнозвісного карбованця від 5 січня 1918 року. Як він виглядав?
Говорять, що це стиль українського бароко. Автор цієї купюри Георгій Нарбут – один із наших метрів-митців. Тому справді ця купюра гарно виглядає. Вона має ще на той час неофіційний герб – тризуб, козака з мушкетом, певні національні елементи. Помітно, що це саме українська купюра, що це не якась там безлика універсальна, а вона українська. Цікаво, що там є написи чотирма мовами.
— Цей момент мене дуже сильно здивував. Тут є кілька зразків. І на одному зразку дуже помітно, що є ще якісь мови. Що це за чотири мови?
По-перше українська, як логічна мова в Українській народній республіці. І три мови, які були визнані ну не те щоби офіційними, але мовами національних меншин: російська, польська та ідиш. Можливо, це навіть перший випадок в історії, коли ідиш потрапив на грошові знаки. Чому так сталося? Чому ці написи зробили саме цими мовами? Тодішня Україна позиціонувала себе дуже демократичною. Ця держава поставала на побоюваннях багатьох мешканців у тодішній Україні про переслідування за національною ознакою. Це період національних рухів, національного бажання, національного будівництва. Це період, коли нації нарешті повиникали і вони тепер воювали між собою за території, землі, держави, незалежності. Для тодішньої української влади було принципово важливим забезпечити національним меншинам їхні права. Щоби їх на свою сторону залучити. Бо насправді ці меншини становили доволі потужну одиницю, особливо в містах. У Києві – я можу помилятися – але приблизно 25% становили росіяни, 25% євреї, 25% поляки, 25 українці. Зрозуміло, що в столиці така ситуація і треба якось із цими меншинами давати собі раду. Було створено Міністерство польських справ, Міністерство єврейських справ, Міністерство російських справ. Все це було прописано в законах. І, вочевидь, в такій схемі поява на грошах цих мов є теж логічною.
— Оформлював або малював карбованці, був їхнім автором Нарбут. Щось відомо взагалі про те, чи були якісь інші варіанти? Хто би ще це міг робити?
Ще влітку 1917-го року Центральна Рада, маючи проблеми з готівкою – не маючи коштів – задумала, що потрібно зробити конкурс на цей проєкт грошей. Туди були подані різні проєкти. На жаль, ми ще не настільки глибоко це дослідили, щоби запропонувати, а що подавалося на цей конкурс. Бо зазвичай ці документи дуже слабо відкладалися в архівах. Ну, і зрозуміло, 100 років після того радянська влада, потім нацистська добряче постаралася, щоби ми ті архіви втратили. Тому ми не маємо ескізів конкурсних робіт. Але маємо, на щастя, ті гроші, які були таки надруковані. І переможцем цього конкурсу власне став Нарбут. Знаємо, що там були варіанти промальовувати селянку, селянина, і ці елементи в інших банкнотах використовувалися. Були варіанти із зірками. Але це все з якихось спогадів описів. А до цих видів джерел є сумніви. Через 50 років хтось згадав, що колись там був конкурс і там хтось намалював якусь зірку на проєкті банкноти.
Віталій Скальський. Фото з особистої ФБ-сторінки
"У лютому 1918-го року прийшли більшовики, кліше карбованців викрали"
— Ще є така інформація, наприклад, на сайті Українського інституту національної пам'яті, яка свідчить про те, що, буцімто, було дуже багато підробок карбованців. Що це за історія?
Гроші друкувалися в друкарні Кульженка в центрі Києва. Вони були віддруковані, збереглися кліше в друкарні. Але коли в лютому 1918-го року сюди прийшли більшовики, то ці кліше були викрадені. І тому є версія, що більшовики друкували ці гроші, нібито їх підробляли і запускали в обіг. Або коли вони прийшли сюди в Київ – от тих 3 тижні – вони спробували вилучити ці гроші з обігу, запропонувати свої радянські. Але в них фактично нічого не вийшло з цього, бо і радянських грошей не вистачало тоді. Тут черги. І все це загнали в підпілля. І три дні дали на обмін, в банках вишикувалися черги, готівки не було на що поміняти, не привезли. І цього не вистачило. Відповідно, все залишилося в обігу. Але разом з тим мені дуже не вистачає зараз якогось каталогу, оскільки в нас десь по музеях чи в приватних збірках збереглося отих купюр, щоби їх співставити і подивитися, чи справді є фальшиві? Порівняти їх, бо десь у когось в якомусь музеї лежить купюра. Це треба досить досвідчену людину, щоби розпізнати фальшивку. Ту купюру, можливо, десь виставляють на експозицію, на виставку, підписують її. А це фальшивка. І її треба було би трошки інакше підписувати. На жаль, цього поки що не зроблено. Ми переможемо і до цього питання повернемося.
У січні 1918-го року запровадили тільки одну купюру – 100 карбованців
— Як я розумію тоді дріб'язку не було…
У січні 1918-го року запровадили тільки одну купюру – 100 карбованців. Усе. Це коштує грошей – надрукувати гроші. На це потрібно було якесь забезпечення, бо це не теперішні купюри, не теперішня грошова система. Для того, щоби випустити гроші, потрібно було їх чимось забезпечити: золотом чи майном. Карбованці забезпечувалися прибутками від державної монополії на горілку, інші речі. В законі було прописано, що грошей треба випускати стільки, скільки становитиме половина надходжень від цих монополій. Це треба було прорахувати. Бо якщо робити без цього забезпечення, то це були не гроші. Це були папірці, які ніхто не хотів брати і визнавати. А дрібні гроші практично ніколи не повертаються в банківську систему. Вони розповсюджуються серед людей і зрозуміло, на ринках губляться. А от 100 карбованців – це гроші, вони повертаються. І випустити дріб'язок і нічого назад не отримати… А 100 карбованців – вони все ж таки в якомусь обігу трішки перебувають. А уже пізніше, в березні, був ухвалений новий закон про запровадження гривні. І вже тоді додрукували її. Гривня мала поділятися на монети. Щоб зробити монети – потрібен метал. А це уже тривав четвертий-п'ятий рік війни. Металу немає взагалі. Адже не будеш із заліза робити. Хоча і заліза немає. Це ж треба було якийсь цінний метал. Треба якийсь завод, якась монетна фабрика, ескізи і все інше. Тому ухвалили рішення робити паперові, де було написано – "ходить на рівні із дзвінкою монетою". І воно мало бути вже таким замінником.
— Це трошки схоже навіть на марку таку…
Фактично це і є марка. Були ідеї називати ці шаги марками за аналогією з німецькою маркою.
— Саме слово "шаг". Ми теж знаємо, звідки воно пішло?
З цим складніше. Михайло Грушевський був істориком. Тому, безумовно, він відшукав історію моменту, коли дрібна монета десь там у когось називалася "шагом". Не "кроком", а "шагом". Є певна логіка: крок до великої монети, до великої купюри – це дріб'язок, малесенький крок. І от якщо повернутися зовсім в історію, може в якесь середньовіччя, коли король чи монарх хотів віддячити своїм підлеглим, своїм васалам, то він давав або великі гроші – золоту монету, срібну монету – трошки дешевше, або відламував від неї шматочок, тобто знову ж таки карбував, рубав або робив невеличкий шаг. Бо велика монета – це за щось таке дуже визначне, що васал там велике військо виставив. А якщо вже васалу потрібно було розрахуватися зі своїми підлеглими, зі своїми воїнами – то він тоді дрібними розраховувався, і це вже був шаг.
"Пізніше купюри загальнодержавного значення вже друкувалися і в Німеччині"
— Ми розуміємо щодо коштовності: велика монета – багато, а що менше – відповідно менше. Все логічно. Є інформація, що не тільки в Києві друкували…
Карбованці друкували, які п'ятого січня запровадили, лише у Києві. Пізніше купюри загальнодержавного значення вже друкувалися і в Німеччині. І там теж були історії, як їх везли літаком, літак зазнав катастрофи. Але в інших містах міські самоуправління, не маючи обігових коштів, також запроваджували якісь свої замінники грошей. Бо потрібно було якось зарплати повиплачувати своїм робітникам. І тому друкувалися. Бувало таке, що брали якісь навіть старі купюри ще Російської імперії, ставили штампік, значить там "Бердичівська міська дума" – ну, може, не Бердичівська, а якась інша – і так відправляли. Але це було нечасто, тому що купюри, навіть царські ще чи уряду Керенського (російський державний та політичний діяч, голова тимчасового уряду Росії після повалення царя Миколи 2-го – ред.) вже на той час вважалися цінними. Бо це стабільність колись була, це стабільні гроші, тому вони все ж таки визнавалися. А тут завжди є недовіра до нової грошової одиниці. Хіба що вона має якийсь дуже потужний бекграунд.
"Тоді в обігу було все – хто що надрукував, тим і розраховувалися"
— Я думаю, що недовіра, зокрема, тому, що часи тоді були турбулентні, власне. І тому дуже багато питань постає.
Тоді в обігу було все – хто що надрукував, то тим і розраховувалися. Різні курси, різні моменти такі були.
— Багато є моментів, які потребують ще додаткового дослідження, якихось певних робіт. Чи багато в нас джерел ще звідки брати цю інформацію?
Джерела є, в архіві збереглися матеріали Міністерства фінансів УНР з економічного блоку. Вони вже оцифровані, виставлені на міжархівному пошуковому порталі. Ми знали про ці документи, просто до них в істориків руки не доходили. Наприклад, бухгалтерські документи Української Центральної Ради, зарплатні відомості, хто скільки отримував, галочки, хто в який день приходив і за цей день йому нараховували зарплату. Якщо хтось не прийшов на засідання – то тут вираховували, розумієте. Оце наша мрія. Досить часто про Верховну Раду таке говорять, що треба тут депутатам забрати зарплати. Ну ось це є ці документи. Тобто насправді документи є в принципі у відносно вільному доступі. Якщо не оцифровані, то треба приїхати тоді в сам архів і замовити документи. Але можна з ними працювати.
