Ірена Карпа. Фото: ФБ-сторінка "Аліна Кондратенко"
Є все-таки ця резистентність: всякі періоди типу зневіра, апатія, ейфорія – це норма
Як люди шукають собі натхнення, на що вони спираються, на чому вони стоять? Як це відбувається у вашому випадку і як ви взагалі даєте собі раду з такими складними періодами?
Період дійсно складний, плюс ще ми вступаємо в зиму. Це нормально для людської душі шукати такого завмирання. Осіння меланхолія, потім зимова сплячка, війна дійсно значно довша, ніж ми собі всі думали навіть в якихось найгірших прогнозах… Я книжку пишу і мені треба було зазначити період, який після війни. І от він в мене спочатку 2023 був, потім 2024, потім я припинила ставити цю дату. Це нормально, що був період мобілізації здорової злості, це нормально, що будуть періоди – не хочеться казати депресії, бо депресія, якщо хтось знає людей з клінічною депресією, то розуміємо, що людина лежить в ліжку, не може просто встати з нього і повністю всі її соціальні контакти, все це йде кудись збоку. Це навіть не про зневіру. Є втома тотальна, звичайно, є втома людей на фронті, в яких нема ротації, бо ти не розумієш, коли ти побачиш своїх близьких, близькі не знають, яким повернешся ти. Те, що хлопці кажуть, що ти або мертвий, або покалічений можеш тільки піти… Інші, які ухиляються, перепливають Тису – хтось на це все дивиться і каже, що я втомився донатити…
Я спираюся на дуже конкретних людей. Я спираюся на свою подругу, яка волонтерить з Німеччини. Вона може тільки робити для цивільних закупи, але ми якось так придумуємо, щоби допомагати і військовим. Спираюся на свого друга військового, який дуже "рівний" постійно. Я чую, що він втомлений, чую, що він захворіває, що він кашляє, передаю меду чи якихось льодяників. Є таке в нього відношення, що це робота. Він професійний військовий. Він ніколи не жаліється на керівництво, на тих, хто поряд. Для мене це такий орієнтир. Є волонтерка, яка в Польщі живе. Вона насправді класна дуже письменниця. Вони всі виснажені, але продовжують це робити. Весь час якось українці живуть, що оце от-от закінчиться, але ще трошки якусь я там зроблю дію… На творчість спираюся, на енергію інших людей. Коли в Києві, мені це дуже важливо – це мій 19-й приїзд з початку повномасштабної і скоро буде 20-й. Спираюся на якісь плани. Оце ми вирішили сміливо робити 21 грудня концерт в Атласі. Я дуже хочу побачити своїх людей, для мене це величезна підтримка. Люди, які в юності, в дитинстві слухали цю музику, хтось зараз її відкрив. Вчора ввечері відбулася презентація "SKOVORODANCE". Ми викопуємо якісь свої традиції, ми на них спираємося, Сковороду переосмислюємо. Я спираюсь на якісь факти, наприклад, що в Києві відкривають нові книгарні, що мені зробили смачний чай з обліпихи, який я не можу знайти у Франції, що я якось провела класну зйомку – на дуже звичайні рутинні речі, але які тобі роблять добре, що ти вдома, що ти під пледом, наприклад.
Український фаталізм є дуже в багатьох, бо люди спокійно, рутинно розказують, що за вікном збили (ракету чи дрона – ред.), що в сусідній будинок прилетіло. Я дивлюсь на людей, які з дітьми поповерталися і далі провадять своє життя, що заклади відкриваються. Є все-таки ця резистентність: всякі періоди типу зневіра, апатія, ейфорія – це норма.
Я завжди на стороні здорового глузду, за максимальний розвиток, проявлення людської особистості, на стороні людської свободи
Ваша творчість і все те, що ви робите в мистецькій площині, є показовим і певними маркерами. Зараз дуже чітко відстежується пропаганда і відстоювання власних кордонів, того, що таке саморефлексії, якоїсь наповненості особистісної. Це відбулося органічно, що вас на те наштовхнуло? Чи ви взагалі відчуваєте себе певною провідницею, можливо, в оцих саме напрямках? Як це відбувалося у вашому досвіді?
Це дуже інтуїтивно відбувається щоразу. Як кажуть, де народився, там пригодився. Де з'являюся, в якому історичному, суспільному контексті я є, я якось відчуваю просто, що треба зараз. Якщо говорити про свої кордони чи про рівність статей, то це мені якось було знову ж таки інтуїтивно дуже з раннього дитинства, з раннього віку зрозуміло, з підліткового, коли якийсь мій бойфренд Вася казав: "А, жінка має слухатися, чи жінка не бита, як коса неклепана…". І в мене таке було, типу "а чого я тебе маю слухатись, ти на три роки старший і ти тупіший за мене, я краще за тебе вчуся, в мене ширший кругозір, я ерудованіша. Ні, ти не кращий за мене тільки тому, що ти чоловік". І це якось так зрозуміло на рівні цьому елементарному дитячому. І потім ти якось так бачиш, що "ой, а не всі це зрозуміли". Є дівчата, які чомусь вважають, що треба терпіти, що б'є, значить, любить, що треба жити заради дітей в нещасливому шлюбі, де тебе принижують. Я завжди на стороні здорового глузду – наскільки можна називати свободу здоровим глуздом. Бо можливо для когось краще отак затихаритися, бути в цій сірій масі, щоб не висовуватися, і це буде комфортно, оце чоловік забезпечує, жіночка сидить вдома на подушечці. Але ж вона не сидить вдома на подушці, вона працює прибиральницею, вона працює прислугою цього самого чоловіка. Я завжди за максимальний розвиток, проявлення людської особистості, незалежно від статі. Тобто якщо ти чоловік, то ти також не банкомат, ти не повинен тільки забезпечувати сім'ю, в тебе може бути хобі, ти можеш любити їздити на риболовлю чи займатись музикою, чи танцювати балет і ніхто тебе не має за це засуджувати. Я завжди на стороні людської свободи.
Такі люди, як я, дуже природно себе почувають в революціях. Мені в 2004 було 23. І це дуже якийсь класний був час для таких проривів, в тебе дуже багато енергії, ти вже не дитина і навіть не студік, ти вже такий нормальний, молодий дорослий, ти можеш вести за собою людей, ти можеш бути лідером, можеш проявляти свою думку і тобі ще нема що втрачати. Коли тобі вже 30, 40, ти вже "ага, в мене ж діти, кредити"… Я думаю, що якраз оця рушійність за молоддю. Якби 30-річні були командирами, мені здається, були би значно кращі взагалі справи – ті, хто мислить інакше, без совка.
В мене постійний посил: можете! Я на кожен свій день народження кажу дівчатам, які позаду: "Дивіться, життя все ще є", тобто жінка може бути красивою, коли вона наповнена, коли їй нормально. От коли мені буде 70, я буду робити так, як робить, наприклад, тітка мого чоловіка: вона носить короткі спідниці, вона дуже стильно вдягається і зачісується. І в 69 вона сказала, що зустріла нарешті чоловіка і пізнала, що таке справжня пристрасть. В неї були шлюби до того, але таке буває. І дуже класно такі приклади в свою скарбничку складати, бачити, що все можливо, що все інше умовності. І от все, що я роблю – даю якийсь такий спеціальний чарівний напрямок від оцих суспільних стереотипів, що жінка має, що жінка не має. Люди, які зараз ростуть, покоління моїх дітей, вони інші, вони настільки толерантні! Зі школи у Франції приходить моя дитина і каже, що нам показували такий шок! Їм про ЛГБТ, наприклад, розповідали і показували, що є країни, де камінням забивають людей. І їх це так шокувало, що таке досі є. Тобто їм нормально розповідали, показували весілля, де два чоловіка, там дві жінки. Це взагалі в них не викликає жодних отаких реакцій, дебільних якихось смішків, як може бути у нас, наприклад. І це правильний, настільки крутий правильний акцент, що насильство над людиною – ось що неправильно. Дикість оця середньовічна – ось що неправильно. Зараз люди-консерватори будуть казати: "Боже, так багато свободи, інформації, діти не знають, що їм вибирати, незрозуміло, який орієнтир". Так батьки є цим орієнтиром дуже часто, вони бачать, як ти мислиш, як ти дієш, вони бачать, чи щаслива ти людина. Якщо ти про себе будеш казати, що "я жирна корова"… Моя дитина дуже гостро реагує – я можу сміятись, в мене часто про себе такі неполіткоректні жарти будуть, типу, боже, жирописько. Дуже стежте за тим, що ви говорите в присутності дітей і підлітків, бо вони дуже це перебирають і можуть страждати. Ви навіть не помітили, ви щось таке собі ляпнули, вам здалось, що це таке звичайне, а дитина оце візьме собі і буде якось використовувати, бо ви так чи інакше, навіть якщо вона цього не хоче, ви є її рольовою моделлю і вона автоматично це переймає. На платформі вийде курс терапевтичного письма для підлітків, як свої емоції регулювати, як розривати травматичне коло, як переробити те, що нічого в тебе не вийде, ти зганьбишся… "Слухай, не вийде, зганьбишся цього разу, спробуємо ще, бо це все досвід". Отак ми маємо мислити. Тому я і дорослим пораджу, бо багато в нас підліткового такого лишилось непропрацьованого.
В ідеалі треба мати машину часу і хоча би з початку незалежності вибудовувати свою присутність, коли були двері відкриті
Триває повномасштабне вторнення, уже змінюються настрої, уже є втоми, пропаганда російська працює дуже активно. Наскільки тобі бракує у Франції, наприклад, політики з боку України? Чи ти відчуваєш цю присутність, чи треба це якось реформувати і вибудовувати ще активніше?
Треба активніше вибудовувати, взагалі в ідеалі мати машину часу і хоча би з початку незалежності вибудовувати свою присутність, коли були двері відкриті, були ці всі вікна можливостей. Вони зараз також є. Я в культурі дуже присутня, коли я в Україну приїжджаю: я тут бігаю по всіх прем'єрах. А у Франції в мене настільки інша задача медійна, оця адвокація, тобто я є одним із голосів. Треба робити присутність хорошим продуктом. Питання в тому, щоби пропозиція була класна. На початку повномаштабного, коли всі двері відкриті, всі гуртки художньої самодіяльності побігли до Франції – думаю, в інших країнах теж розказувати, що от подивіться, яка в нас культура. Вони переїли трохи були цієї України. І коли ми, наприклад, робили шикарний фестиваль, де Одеса була запрошеним містом в центрі цього всього з якимись неймовірними нашими українськими представниками, був хайлевел цієї академічної сучасної музики і літератури, і людей складнувато було зібрати. Зібрали, але не було такого ажіотажу. Коли довго людям казати, що оце українське, воно класне, а воно не класне, то коли ти приносиш щось хороше…
Як цей контроль якості робити? Я не знаю. В нас демократія, кожен може використати свій зв'язок і під цим прапорцем Україна, отримавши знижку, до речі, на проведення якогось свого івенту, провести щось не дуже якісне. А ти не пошлеш якусь комісію від посольства, тому що не завжди і при посольствах люди працюють, які дуже компетентні в галузі культури.
