"Конотопську відьму" захотіли побачити всі" — Іван Уривський

"Конотопську відьму" захотіли побачити всі" — Іван Уривський

Цю "Конотопську відьму" захотіли побачити всі, зазначив Радіо Культура режисер Іван Уривський, який поставив виставу за однойменною повістю Григорія Квітки-Основ’яненка у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. "Я не можу назвати її своєю найкращою виставою. Але вона робить дуже важливі речі для мене і для театру, збирає таку увагу, що ми можемо ставити квитки навіть до 5000 гривень", – розповів Іван Уривський. Вистава "Конотопська відьма" заробила за один показ на ЗСУ 1 мільйон 770 тисяч гривень. На цю виставу приходить дуже багато глядачів, які побачили її фрагменти в ТікТоці чи Інстаграмі, зауважив Іван Уривський.  
 

0:00 0:00
10
1x

Вистава "Конотопська відьма" у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Фото Софії Коваленко, Суспільне Культура  

"Зібрані кошти будуть скеровані на придбання дронів для ЗСУ"

—    Вистава "Конотопська відьма" не просто збирає аншлаги, а має довкола себе небувалий дотепер театральний ажіотаж, внаслідок якого вже зароблено 5 мільйонів 800 тисяч гривень. Театр, щодо якого існує стереотип: мовляв, він не може заробляти гроші, під час війни ламає ці стереотипи. Днями навіть міністр культури Ростислав Карандєєв написав, що знову вистава "Конотопська відьма" заробила на ЗСУ за один показ 1 мільйон 770 тисяч гривень

Це правда. Це був благодійний показ. Зібрані кошти будуть скеровані на придбання дронів для ЗСУ. На цю виставу театр продавав квитки від 200 до 5000 гривень, а 5000 гривень – це чималі кошти. І ми зібрали повну залу. Можливо, ця сума і не настільки масштабна, але для театру, для однієї вистави, вона досить суттєва. Дуже тішить, що нині є попит на театр, а театр, окрім своїх театральних задач, може допомагати нашим ЗСУ. Квитки на "Конотопську відьму", наприклад, дуже часто розігруються на аукціонах або продаються за донат. Для нас дуже важливо, що є попит на ці квитки, і це вже стало частиною вистави. Я сподіваюся, театр продовжить цю традицію, і не лише наш театр.

—    Дуже багато нині чуємо дискусій – гроші на прем’єру чи на дрони? Гроші на мистецтво чи на дрони? Стереотип знову зламано. Можна вкласти гроші у виставу, яка згодом заробить гроші на ЗСУ.

Коли ми тільки починали працювати після повномасштабного вторгнення, поставало питання, а чи потрібні ми зараз взагалі, чи потрібна зараз культура? І перші вистави ми грали з повним нерозумінням, чи справді потрібен театр. А оскільки зараз глядачів стає все більше і більше, ми вже точно розуміємо, що театр людям потрібен, і кожен знаходить у театрі щось своє. Театр може психологічно та емоційно допомагати глядачеві, який нині знаходиться у вкрай напруженому стані.
Сьогодні українська культура і українське мистецтво – дуже важливі, особливо під час війни. Нашу культуру росіяни завжди намагалися знищити – і 100 років тому, і 20 років тому. Нам постійно намагалися насадити свою гру і свою культуру, знищивши при цьому нашу. Зараз настав той момент, коли все змінилося. І нам важливо його не втратити, а, навпаки, зачепитися за нього й розвивати своє. І театр у тому числі.

"Саме "Конотопську відьму" захотіли побачити всі"

—    Ваші вистави успішні всі. Ви не скаржитеся на брак глядача в залі. Але чим ви пояснюєте для себе такий ажіотаж і таку увагу саме до "Конотопської відьми"?

Це дуже складне питання. Я зробив багато вистав і до "Конотопської відьми", і вже дві – після. Можливо, на них пішли справжні театрали. А от саме "Конотопську відьму" захотіли побачити всі. Прийшов глядач, який загалом дуже мало знав про театр. Прийшли люди, які ходять у театр раз на рік, або не ходять взагалі. Ця вистава притягнула саме цього нетеатрального глядача. І полювання на квитки, з одного боку, тішить, а з іншого – дещо насторожує. Бо це – не планка, не камертон, і до цієї вистави у мене теж є багато питань. Там є і помилки, і недоробки, як і в кожній виставі. Я не можу назвати її своєю найкращою виставою. Але вона робить дуже важливі речі для мене і для театру, збирає таку увагу, що ми можемо ставити квитки навіть до 5000 гривень. Якщо у неї є така змога, значить ми щось зробили правильно.

Іван Уривський. Фото: Укрінформ

—    Окрім "Тев’є" та "Кайдашевої сім’ї", це третя вистава, яка зіштовхнулася навіть з проблемою перекупу квитків.

Були навіть випадки підробки квитків, з якими люди приходили в театр. Перекупи, звісно, роблять погану річ. Так взагалі заробляти негідно, а під час війни – тим паче. Це – нечесний бізнес. Але поки театри не мають важелів, щоб на них вплинути. Глядач може купити квитки на сайті або в касі театру.

—    Аналізуючи феномен "Конотопської відьми", як ви оцінюєте роль сучасних засоби медіа? Чи сприяли медіа-прориву вистави у ТікТок, Інстаграм, інші соціальні мережі?

Звісно, це має значення. Реклама через соціальні мережі – дуже потужна річ. Бо красива картинка у виставі – для мене в пріоритеті. Я дуже люблю красиву картинку на сцені. Це – не першочергове, але має велике значення. У виставі, окрім картинки, є ще локальні, танцювальні історії. І вони справді стали сценами для ТікТока. Але ми навіть і уявити не могли, що це так далеко зайде. Це справді працює. І до нас приходить дуже багато глядачів, які побачили сцени саме в ТікТоці чи Інстаграмі. Це нині основна реклама вистави, сучасне сарафанне радіо. Але і виставу потрібно зробити такою, щоб вона була цікавою і 15-20-річному глядачеві, який сидить у ТікТоці. З молодим глядачем теж дуже важливо працювати, відірвати від екрану і зацікавити театром. І якщо для цього потрібно використати соціальні мережі, давайте це зробимо. І на "Конотопську відьму" справді прийшло багато підлітків. З соціальними мережами цікаво працювати, як з видом реклами, яка сама себе розкручує.

"Якби в ній залишилося прізвище "Зеленський", все одно це привернуло б увагу"

    Повернімося до вистави "Хазяїн" у Театрі на Подолі, яка опинилася в полі зору медіа через заміну прізвища одного з персонажів: економа Зеленського — на Залуського.  Для того, щоб уникнути певних асоціацій, ви навіть пояснювали це своє рішення в соціальних мережах.

Майже в кожній своїй виставі я змінюю прізвища чи персонажів. Тобто, це мною було зроблено не вперше. Мені здалося, що сама вистава не потребує конкретизації. І хоча в країні мільйон Зеленських, якщо це прізвище звучить у виставі, спрацьовує асоціація. Тому в контексті вистави це було для мене не доречно, бо глядач побачив би зовсім іншу історію, геть не ту, яку я хотів показати. Насправді весь цей галас підняли ті, хто, напевно, виставу не бачили. Багато людей, не бачачи, не розуміючи ситуацію, не будучи в театрі, вигадують тисячі теорій змови: чому, як, навіщо? А все насправді дуже просто – це прізвище не звучить у виставі. Хтось побачив у ньому негативного персонажа. Але у п’єсі "Хазяїн" немає негативних персонажів. Все було зроблено з чисто творчих міркувань. Ми просто не хотіли звертати на це увагу, а все вийшло навпаки. Тому вистава й отримала якийсь політичний контекст. Ну нехай так і буде, адже вона привела ще якусь кількість глядачів, які, можливо, ніколи не були в театрі. Отак "Хазяїн" опинився в топ-новинах соцмереж. Певною мірою, це плюс, квитки на виставу купили за один день на всі січневі покази. Взагалі, я не люблю такі історії. І я нікого не хотів образити. Бо Карпенко-Карий писав про справжніх людей, але давав їм інші прізвища. В цьому і є мистецтво цієї п’єси і мистецтва загалом. Ми не конкретизуємо нікого. Ми можемо міняти прізвища і робити акценти, які потрібні нам. Це не цензура і не самоцензура.

—    Карпенко-Карий, на вашу думку, сучасний автор? Його легко було переносити в наш час?

Він дуже сучасний, а п’єса "Хазяїн" – і про сьогодення, і про 10 років тому, і про 20 років тому, і про 30 років тому. І саме тому ми вирішили зробити його візуально актуальним. Я ставив вже його "Безталанну". І теж там змінював прізвища комусь із дівчат, але цього ніхто не помітив. Я дуже люблю Карпенка-Карого. У нього багато цікавих п’єс, і він дуже актуальний. "Хазяїн" теж актуальний. На жаль. Але з цим нічого не поробиш, це наша дійсність, і наші батьки теж проходили через ці історії. Тому це актуальна п’єса. І мені шкода, що ця ситуація зі зміною прізвища трішки відвела увагу від самої п’єси. Але якби в ній залишилося прізвище "Зеленський", все одно це привернуло б увагу. Тобто я відчував, що плюс-мінус так все і буде. Але я сподіваюся, що з часом більше звернуть увагу на саму виставу. 

—    А на що мають звернути увагу? Що має найбільше відрезонувати в суспільстві?

Не можу сказати однозначно, бо у кожного глядача свій погляд на життя. Кожен по-своєму розуміє і ситуацію в країні, і цю виставу. Там немає прямих "це про цього".  Це вистава про проблему, про бацилу корупції в країні, про те, що ми не можемо наїстися і завжди хочемо більшого. Окрім цього там є вічні теми: і сім’я, і дружба, і зрада. Але основа – це гроші, бажання заробити будь-яким шляхом. В кожній точці суспільства це існує, тому й не хотілося конкретизувати. Це про всіх нас, і про мене теж. Про наше суспільство, а не про когось конкретного. Але краще йти в Театр на Подолі й дивитися виставу.

—    Переважна більшість ваших вистав базується на класичних текстах. Чи означає це, що сучасна драматургія вам менш цікава?

Так, я працюю з класикою. Мені це подобається. Але це не означає, що я відкидаю сучасну драматургію, тому що її не люблю. Ні. Просто для мене ще не настав цей момент. Можливо, це для мене який вихід із зони комфорту. Я звісно виходжу із зони комфорту в своїх постановках. Але я це роблю в межах класичних текстів. Напевно, я ще не знайшов ту п’єсу, яку мені миттєво захотілося б поставити і прожити з нею якийсь час. Бо з усіма текстами, які я ставлю, я спочатку живу рік-два-три. Тексти живуть якийсь час всередині мене, а тільки потім виникають на сцені. Сучасні п’єси ставлять одразу, тільки-но вони з’являються, і це круто. Просто у мене інший підхід до роботи. Але я не виключаю, що з’явиться та п’єса, з якої я одразу зроблю виставу. 

"Я не люблю звикати до акторів"

—    Ви – режисер, який, на відміну від переважної більшості режисерів, робить постановки в різних театрах, з різними акторами. Чим цікавий і цінний цей досвід?

Для мене вкрай важливо працювати з різними людьми. Якщо ти звикаєш до одних і тих же акторів, у тебе замилюється око. Я не люблю звикати до акторів. Робота в різних театрах із різними людьми, не лише акторами – це мій внутрішній розвиток. Новий театр – це нові знайомства, нові спостереження. Ти знаходиш там однодумців, й іноді хочеш туди повернутися. У мене були випадки, коли з одними й тими ж акторами я працював 4-5 разів. І ми вже розуміли один одного майже без слів. Але втрачалося якесь хвилювання, "прилаштування", коли ти шукаєш контакт із новим актором. А я дуже це люблю, тому намагаюся змінювати обстановку і працювати в різних театрах.

—    Розкажіть про ваш досвід постановки п’єси "Земля" за однойменною повістю Ольги Кобилянської в Каунаському національному драматичному театрі. Чим від був цікавий? Як сприймали українську драматургію за кордоном? Ми різні чи ми подібні?

Ми дуже подібні, у нас дуже багато спільних рис. І п’єса "Земля" це показала. Вона була зрозуміла тамтешньому глядачеві, і вона вже рік там йде. Адже це історія про сім’ю. Взагалі п’єси Кобилянської, якщо прибрати національні ознаки, можуть бути актуальними в будь-якій частині світу. В Каунасі вона теж стала потрібною, і для мене це дуже важливо, що українська класика звучить на кордоном на великій сцені в Каунаському національному театрі. І сам театр теж дуже хотів українську п’єсу, українську класику. Мені здається, ми дуже схожі. І цю схожість я зрозумів через постановку п’єси "Земля". Це був мій перший досвід роботи за кордоном, і цей досвід був неймовірно цікавий.

    Коли ви починали роботу в театрі, вам була цікава людина, яка шукає, що їй потрібно зараз. Що нам усім потрібно зараз, коли триває війна? Що потрібно людині, яка приходить в театр?

Це дуже складне питання. Мені здається, що нині нам усім бракує єдності, яка була на початку повномасштабного вторгнення. Ми зараз багато сваримося один з одним, ми часто йдемо по верхам і не розбираємося в суті. А на початку повномасштабного вторгнення була єдність і цілісність, яку всі відчували. Зараз вона потроху розхитується. Але хочеться вірити, що театр нині займається цим об’єднанням. Тисяча людей в залі на якусь мить об’єднуються в один потік енергії. Виникає якась маленька єдність всередині однієї вистави. Коли є збір на фронт, теж включається єдність. Напевно ЗСУ і є сьогодні наша велика єдність, на яку всі ми повинні працювати.