Російська література з мене облетіла, як лушпайки з цибулі — Світлана Поваляєва

Російська література з мене облетіла, як лушпайки з цибулі — Світлана Поваляєва

За єдиним винятком російська література з неї облетіла, "як лушпайки з цибулі". Таким чином поетка, киянка Світлана Поваляєва висловилася в інтерв'ю Радіо Культура про своє ставлення до російської літератури. "Єдине, що я справді дуже любила, це був Булгаков. І тепер важко сказати, чи Булгаков так прекрасно описував, чи я просто люблю Київ", — розповіла Світлана Поваляєва. І додала: "Напевно, це була єдина така історія з російською літературою, з якою мені не дуже трагічно, але довелося розлучатися". У спецпроєкті Радіо Культура на BookForum Світлана Поваляєва також розповіла про те, як цьогорічний фестиваль "Протасів яр" змінив цілу громаду.

0:00 0:00
10
1x

 

На фото: Світлана Поваляєва у студії Радіо Культура

 

"Повні зібрання Бальзака, Золя, Діккенса та інших врятували від російської літератури"

— У мене довгий час над ліжком висів портрет Сергія Єсеніна. Я дуже любив його вайб "московского озорного гуляки", мені здавалося, що це дуже революційно, по-бунтівному. Чомусь тоді оточення і шкільна програма не запропонували мені якоїсь здорової альтернативи, якою міг би стати Стус, наприклад. Я б насправді відмотав час назад і повісив би замість Єсеніна у себе над ліжком Стуса. Але історія розвивалася інакше, на превеликий жаль. Потім цей портрет переїхав зі мною до гуртожитку Київського університету і довго там висів, аж поки не почалося повномасштабне вторгнення і я не зрозумів для себе особисто, що більше не маю права тримати представника цієї культури на своїй стіні. А що було у вашому поколінні? Чий портрет висів у вас на стіні?

— У мене висіли портрети американських рок-гуртів. Щодо історії, пов’язаної з російською літературою, висів портрет Айседори Дункан. Вона мені страшно подобалась, і дуже надихала її історія. Я бачила в усьому цьому якусь неймовірну красу цієї жінки. У російській культурі я росла, бо її викладали в школі у гігантських обсягах, мені читали її вдома, на ніч — казки Пушкіна і Бажова, але саме Пушкін був програмним у родині. Та мені пощастило в тому, що тато дарував книжки американських фантастів, я обожнювала Рея Бредбері. Тому все-таки я зростала і на американській культурі. На щастя, бог милував мене від аж такої зануреності у російську літературу — щойно цей зовнішній тиск на мене послабився, я про неї успішно забула. Мені не треба було виривати із себе шматки серця із кров’ю та м’ясом. Єдине, що я справді дуже любила, це був Булгаков. І взагалі весь міф булгаківського Києва, я була в усьому цьому дуже вкорінена. Мені тепер вже складно відділити масло від води. Наприклад, як я сприймала "Білу гвардію" на той момент, адже ми дуже погано знали свою історію. Хто нам тоді викладав нашу нормальну українську історію? Це була совєцька історія, яка почалася з "Велікой октябрьской социалистической революции", доти не було нічого, ну якісь піраміди, єгиптяни… А потім постав "прекрасний Совєтскій Союз", де процвітає "русская литература". Відповідно, я не могла розуміти, що відбувалося з Україною в період Першої світової та Громадянської війни. Тому сприймала "Білу гвардію" суто як сімейну домашню історію, просто як кіно про якихось людей. Там описуються дуже детально втечі Києвом, усі ці бої, події, коли кадети збиралися перед тим, як поїхати на Крути — це Жовтий корпус університету, тоді там була гімназія. Звісно, мене все це дуже приваблювало, і тепер важко сказати, чи це Булгаков так прекрасно описував, чи я просто люблю Київ... Напевно, це була єдина така історія з російською літературою, з якою мені не дуже трагічно, але довелося розлучатися. Усе решта з мене дуже спокійно облетіло, як лушпайки з цибулі. У нас було багато книжок, моя бабуся збирала радянські передплати — повні зібрання Бальзака, Золя, Діккенса та інших, і мене це врятувало від російської літератури. Вони були російською мовою, ясна річ, але це була світова література.

— Чи все ж таки ви помічали за своїми колегами по цеху любов до російської культури? Аналогія з лушпайками від цибулі, які просто облетіли, це дуже влучно. Але чи були люди, які болісніше це переживали — на рівні відривання шматками від серця?

— Я абсолютно впевнена, що так. Думаю, ми не будемо переходити на особистості, але я це помітила десь у 2013-14 році. Тобто не тоді, коли я потрапила в цю богемну тусівку, скажімо так, під час навчання в університеті. Я була дуже захоплена українським світом, який мені відкрився, і він абсолютно спокійно співіснував із тим світом, в якому ми виросли. Той конфлікт, коли вже доводиться обирати якийсь бік, виявився набагато пізніше — я його помітила, коли почався момент Майдану, Революції Гідності, анексії Криму, війни. У стосунках з колегами починалося все в такий спосіб, що я постійно кепкувала з київських так званих "русскоязичних укрАінскіх" поетів. Це дуже смішна тусівка, дуже пафосна, зі своїм "вєлікорускім фльором".

На фото: Захар Давиденко і Світлана Поваляєва 

"Люди відвідують "Протасів яр" і відкривають для себе абсолютно нові світи"

— Поговорімо про фестиваль "Протасів яр", яким я щиро захоплююся. Як змінилася спільнота "Протасового яру" в останні роки?

— Суспільство будь-якої країни у своїй масі досить консервативне. Працює еволюційний механізм, який дає змогу виживати. І зрозуміло, що будь-яка невеличка спільнота є частиною цієї великої картини, тому повільно розвивається і є досить консервативною. Наша громада — це переважно люди не творчих професій, не гуманітарії. Це просто хороші порядні звичайні люди, які займалися своїм життям, ходили на роботу, багато хто з них підтримав Майдан і почав волонтерити з 2014 року, коли почалася відкрита війна. Люди можуть ходити на виступи Ади Миколаївни Роговцевої, на українське кіно чи на концерти "Kozak System", але в масі своїй це не ті люди, які глибоко цікавляться українською літературою та культурою. Вони самі про це говорили. У нас була така ніби панельна дискусія, коли декілька найактивніших членів громади розказували, як їх змінило існування у сформованій громаді та боротьба за Протасів яр, як їх змінив Роман (син Світлани Поваляєвої Роман Ратушний — ред.) та його ідеї, а також як їх змінив цей фестиваль, якого вони спочатку не дуже й розуміли. Але для того, щоб об’єднатися, довелося занурюватися хоч трохи в контекст, і це породило велику цікавість. До нас дуже багато приходить місцевих, і не тільки з громади "Протасового яру". Я бачу, як вони відвідують події, слухають лекції та відкривають для себе абсолютно нові світи.

— Закінчився перший сезон фестивалю "Протасів яр", який би ви зробили підсумок першого сезону? Чи воно того вартувало?

— Однозначно, вартувало. І ця прекрасна авантюра перевершила всі наші сподівання, бо ми замахнулися аж на 8 подій. Справді, як серіал — 8 серій і 8 подій. Кожен фестивальний день був як мініфестиваль — дуже насичений. Люди спочатку не розуміли, думали, що фестиваль вже завершено, а виявляється це завершився лише перший чи якийсь інший день. Наш фестиваль був розтягнутий у часі практично на все літо. І це виправдало себе. У нас виступили десятки глобальних опініон-лідерів і творчих людей, зокрема це була одна з останніх лекцій Ігоря Козловського. Думаю, ми навіть зрушили деякі суспільно-політичні процеси, а що говорити про творчий аспект — на всіх наших концертах була величезна кількість людей, грала дуже різнопланова музика. Ми трохи втомилися, звісно, і вирішили, що наступного року зробимо просто нормальний звичайний фестиваль. Але — ні! Тому що всім так сподобався цей формат, люди так втягнулися і звикли до нього, що нам сказали: "Ми вже чекаємо наступного року і наступних 8 серій нового сезону!". Тож знову все літо буде "Протасів яр".

Останні новини
Відсутність "незворотних наслідків" для КНДР за балістику РФ могло дати "зелене світло" для  Ірану – Катков
Відсутність "незворотних наслідків" для КНДР за балістику РФ могло дати "зелене світло" для Ірану – Катков
Писати – це не так страшно, як взяти скальпель до рук і піти, не навчаючись, різати людей – Ірена Карпа
Писати – це не так страшно, як взяти скальпель до рук і піти, не навчаючись, різати людей – Ірена Карпа
Пісні війни: 24 треки до другої річниці
Пісні війни: 24 треки до другої річниці
Довготривале блокування кордону — "це втрати для обох країн" — Мінагрополітики України
Довготривале блокування кордону — "це втрати для обох країн" — Мінагрополітики України
100 тисяч мобілізованих за пів року, відкриті реєстри для ТЦК і резерв 50+ ― Нарожний про законопроєкт №10449
100 тисяч мобілізованих за пів року, відкриті реєстри для ТЦК і резерв 50+ ― Нарожний про законопроєкт №10449
Новини по темі
Якби не Майдан, ми б не мали вже України ― Ігор Пошивайло
"Воно не застаріє ніколи": Ірена Таранюк та Антон Марчинський про радіо
В Україні зневага до жінок значною мірою залишається суспільною нормою — Дмитрієва
"Хочуть більше культури": що ми знаємо про дозвілля українців під час війни?
Тетяна Стус і Оксана Семенік про парадокс Всеволода Нестайка