Олена Гусейнова і Тарас Прохасько. Фото: Радіо Культура
— Ми в Івано-Франківську на "Промприладі". Ти пам’ятаєш це місце?
— Так, я пам’ятаю, як було, починаючи з мого дитинства і десь до зрілості, 30 з чимось років, коли почалися ці всі переміни. Величезні довгі цехи, які були поруч із цвинтарем, який починав зазнавати репресій, потім цілковитих репресій. І була прекрасна смуга вздовж муру між цвинтарем та "Промприладом", нереальна у місті. Дика стежка через яри, балки, страшно багато їжаків. А там в бік міста воно виходило на кілька маленьких будиночків. Один із них належав колись Яворському, який був засновником і власником того першого залізного заводику, з якого розродився потім “Промприлад”. І потім на його місці, який виходив у центр міста, побудували велетенський паскудний будинок, який, я вважаю, належить до одного із багатьох чинників, які змінили моє життя на гірше. Це той будинок, який виник на місці вілли Яворского, саду пані Ванди і бару "Легенда".
— Бар "Легенда" був у Франківську дорадянському?
— Ні, ні, ні… Це вже був пострадянський…
— Це вже тепер… Це часом не той бар, із якого є фото, де ти працюєш барменом?
— Я там не працював. Це була просто дуже мила дерев’яна, у американському стилі будівля на місці того величезного теперішнього будинку, який є квінтесенцією несмаку певного періоду. Тепер такого не будують.
– Є нова книжка есеїстики "Бурчак". Це вино, яке можна купити в Закарпатті. Чи є таке слово в українській мові? Я думала, що це чеське слово…
— В Україні є подібне слово "буркут". "Бурчак" зменшене від "буркут". Це слово передає функцію, процес. Це будь-яка вода, яка бурлить, буркотить, це джерельце. Знамениті мінеральні води, які походять із Закарпаття. Є колишній курорт у Верховинському районі. Таке саме із вином, яке ще не стало вином в сенсі.
— По тому, як ти вибудовуєш цю книжку, не говорячи про це прямо, але ніби підтримуєш ідею, що це наша остання українська війна? Чи дійсно це таке відчуття? Чи я його надінтерпрентувала?
— Ніколи не можна казати ні про що, що це є останнє. Ніякий результат цієї війни, незважаючи навіть на те, наскільки вона буде тривалою і наскільки вона буде успішною, і, взагалі, подумуючи про те, що може бути вкладено в поняття "успішність цієї війни", вона не дає запоруки того, що це остання війна. Ще Франко писав: "То остання війна". І скільки було після того… Ми не угарантовані від наступної якоїсь війни. Ці всі розмови про те, що Друга світова остання, потім Балканська війна була останньою… І такого більше не може бути… Але таке може бути. І таке буде. Але сенс є в тому, що змінюється певне усвідомлення, як ту війну зустрічати і приймати. Коли ми готові до того, що ця війна буде, готові не тільки у оборонному сенсі чи мілітарному, економічному, а ми просто знаємо, що таке може бути, ми всі є спокійніші і краще все відбувається, ніж ця дивовижна розпачлива травма, яка тепер у багатьох людей є, що "як таке могло бути"?
— Ось про це книжка… Так?
— Ця війна не є крайньою, але вона вже буде інакшою. І ми будемо інакші. Це дуже важлива подія, з якої наступні події можна буде зустрічати в інакшому стані. Сенс кожної розповіді є в тому, щоби спонукати читача до навернення до своїх історій. Щоби не сприймати прочитане, як щось дуже далеке, що в мене таке, а там якась історія, яка закинута із якогось світу півфантастичного і мені цікаво чи повчально це читати… Немає нічого повчального, якщо воно не викликає реакції власної. Література такого типу, яку я практикую, може зробити це: навернути читача до розмислів про себе, свою історію, своє місце у світі і розуміння того, наскільки неповторним є кожне життя, але наскільки базовими і універсальними є його механізми.
— Книга складена з історій пригадувань, історій візуалізацій, появи дрібних деталей із минулого. Ми покоління дітей та онуків, тих, хто переїжджав і шукав найкращого місця. А ти говориш, що це історія про кінець 19 століття. Чому? Чому це така свіжа і нова річ: бажання рухатися і шукати кращого місця?
— Вона є дуже давньою. Це незаслужено забутий період, який погано викладався і в давній школі, і в новій школі про переміщення народів, про ці всі рухи, воно все дуже давно. І є природним. Перед модерним поколінням було зо два століття перебування на своєму місці у певних локаціях передовсім селянської нації. Коли з’явився модернізм, з’явилася можливість добровільно змінювати місце. До того були лише насильниці способи.
Тарас Прохасько. Фото: Офіційне інтернет-представництво президента України
— Оповідання про двох твоїх родичок старших, які пережили від імперії багато зла і болю. Потім багато мандрували радянським союзом. Це все - з іронією. І ти говорив, що в тебе ніколи не було відчуття, шо на тебе вплинули ці колоніальні процеси, що твоя деколонізація була з тобою завжди. Ця імперія все одно присутня, навіть, коли є іронія?
– Ми повинні цей свій досвід зрозуміти, що він є в нас і він нікуди не подінеться. Акценти, які ми розставляємо, пафос, який ми вкладаємо у свій досвід, може бути іншим. І в цьому є свобода, вивільнення від колоніалізму. Ми були там. Ми цим просякнуті. Ми, як християни перші, як Августин: після довгого розпусного життя - прийшов і став святим. Бо він був вільний.
