Сергій Мартинюк (Фіолет): "Жертва, яку приносить зараз наша країна, підштовхнула переглянути цінності"

Сергій Мартинюк (Фіолет): "Жертва, яку приносить зараз наша країна, підштовхнула переглянути цінності"

Повномасштабне вторгнення стало для лідера гурту "Фіолет" Сергія Мартинюка поштовхом до переосмислення багатьох речей, а зміни у родині додали нових сенсів. Все це відбилося на творчості, зробивши її ще глибшою та особистісною.  

В ефірі шоу "Вікенд Нової Музики" на Радіо Промінь музикант презентував пісню "Поживемо-побачимо" – етапну для самого Сергія. Спогадами про минуле, міркуваннями про сьогодення і планами на найближче майбутнє лідер "Фіолет" поділився із ведучою Ксенією Івась. 

 

Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь

 

Через війну мене не полишає відчуття, що завтра-післязавтра може бути останнім. Тому хочеться зробити так, щоб за той день, який ми сьогодні проживаємо, наступного ранку не було соромно.

Що стало поштовхом до написання цієї пісні? 

Я написав її кілька місяців тому, а гурт дуже швидко її записав. Після 24-го лютого це, напевно, одна з трьох чи чотирьох пісень, яка не є рефлексією на тему війни. "Поживемо-побачимо" я присвятив собі любому, тим змінам, які відбулись зі мною за останній рік. Я їх із собою відверто проговорив, бо в якийсь момент досягаєш того періоду у житті, певного етапу, у моєму випадку це 35 років, а ще народження доньки, коли себе переосмислюєш. 

Якоїсь миті я багато чого у собі прийняв з того, що колись відкидав. Пісня на всій цій рефлексії й побудована. Бо часу у нас об'єктивно мало. Через війну мене, наприклад, не полишає відчуття, що завтра-післязавтра може бути останнім. Тому хочеться зробити так, щоб за той день, який ми сьогодні проживаємо, наступного ранку не було соромно. "Поживемо-побачимо" – пісня про цей рік, де на фоні тривала війна, але рік, коли я вчився бути батьком, по-новому вчився бути чоловіком.  

На цю пісню ви навіть вже зняли кліп. Як його створювали?

Ми запросили відомих у нас на Волині, і не лише там, людей. Наші герої фактично грають самі себе: Ольга Валянік, керівниця найбільшого волонтерського штабу Волині "Ангар", та її чоловік Олексій Кушнєр, бойовий медик. Він тоді саме приїхав до Луцька з передової на кілька днів. І ми вдома у них, з їхніми собаками, чайником та простирадлами зняли зустріч Ольги й Олексія після тривалої розлуки. Це вийшло дуже щемко, бо було дуже чесно. 

Що в своєму житті ти вже встиг пожити-побачити? 

Та багато чого встиг, на жаль, чимало з того було не найкращим. Особливо в контексті останнього часу. Але в 35 років я чітко розумію, що це моя країна. Навіть за можливостей, умов я нізащо її не залишу. Не знаю, що тут має відбуватися, щоб я її кинув. Так, це країна поганих доріг, корупції, країна з відсутнім інститутом репутації, зокрема в музичній сфері. Але я люблю її. Я почуваю себе частиною цієї землі, духовного простору і це, мабуть, одне з найбільших філософських усвідомлень мого життя. Адже було насправді останні кілька років бажання втекти з країни. Ситуативно у мене з'являлось щось таке на кшталт: не хочу тут більше жити.

Це було ще до повномасштабного вторгнення? 

Так, трапилось кілька життєвих ситуацій, коли я думав: "Не хочу миритись ні з цими людьми, ні з цими порядками, ні з цими звичаями. Не хочу". Я хотів поїхати кудись, де жив би собі скромненько і не зважав на весь цей треш. Але потім зрозумів, що, можливо, втечу з країни, але через те, що я є її частиною, не втечу від себе. А 24-те лютого і все те, що відбувалося потім, змусило переосмислити ці погляди. Та жертва, яку приносить зараз наша країна, сотні, тисячі людей, їхній безкорисливий подвиг – все це підштовхнуло переглянути цінності. Народження доньки, звісно, теж на мене дуже вплинуло. 

Я мрію про перемогу. Звісно, я не з тих фантазерів, утопістів, які хочуть "деокупації Москви". Я хочу повернутись до кордонів України зразка 2014 року, ще до анексії Криму

Про що ти зараз мрієш в плані пожити-побачити?

Мрію про кінець війни, але не просто якийсь умовний "кінець війни", перемир'я, лінію розмежування… Я мрію про перемогу. Звісно, я не з тих фантазерів, утопістів, які хочуть “деокупації Москви”. Я хочу повернутись до кордонів України зразка 2014 року, ще до анексії Криму. А потім із цим щось робити, бо я прекрасно розумію, наскільки важко буде займатись тими територіями, які роками перебували під окупацією. Це те, чого я зараз насправді хочу, глобально. Бо, мені здається, якщо це вирішиться, вирішиться дуже багато проблем моїх особистих, пов'язаних з музикою. Здається, це те, про що я в першу чергу мав би говорити: поїхати в класний тур, записати одне, зняти інше… Багато планів було до повномасштабного вторгнення. Але я зараз не можу про це думати хоча б із чисто прагматичних міркувань, бо нині не можна щось планувати на великий проміжок часу. Ми от хочемо зробити тур восени, тоді ж має вийти моя книжка… Плануємо, хоч я і не уявляю, що буде через два-три місяці. 

Якщо простежити дискографію "Фіолету" за 14 років існування, то які події найбільше вплинули на неї та стали піснями ?

Наприклад, мій переїзд до Києва. Це для мене була переламна віха з кількома травматичними аспектами. На момент мого переїзду до столиці вся група базувалась у Луцьку. Для мене це була не просто група, це було чи не єдине коло моїх друзів – людей, з якими я робив музику, проводив 99% часу. Це був мій світ. І тут в один момент після низки ненайкращих ситуацій я сказав: "Хлопці, я більше так не можу". Бо на той момент я вже дев'ять місяців їздив у Луцьк на репетиції. Треба було обирати: або вони переїздять до Києва, або я шукаю інших музикантів. Хлопці відмовились. І я з такими тремкими руками і ногами поїхав до Києва, вже там живучи, почав шукати нових музикантів. Склалась дуже складна ситуація. Це була весна, починався літній фестивальний сезон, у нас було сплановано сімнадцять виступів, а мені не було з ким на них грати. Але музикантів я знайшов. Це для мене стало настільки важким випробуванням, що десь третина пісень альбому “Aurora” була саме про мою адаптацію в Києві. Інша частина – про втрату друзів, відчуття непевності. Все це дуже зарядило емоційно, тому що знову змусило перевинайти себе – нового Сергія Мартинюка, вже мешканця столиці. 

В перші роки існування "Фіолету" я дуже чутливо реагував на будь-які негаразди у стосунках із жінками. Ставалась якась дрібна ситуація, умовно, я спілкувався зі своєю дівчиною, а вона поїхала на якусь вечірку і дві години не відповідала. І я за три години, коли вона вже мені подзвонила, на нервах пишу пісню! Наприклад, "Долоні" – про зраду. При чому це я не штучно пишу, у мене дійсно така гіперболізація емоцій відбувалась. З часом я почав більше володіти собою, своїми емоціями, але тоді це сміх був просто.  

Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь

Мені завжди хотілось писати щось особисте і водночас універсальне, щось, що кожен переживав десь на якомусь етапі свого життя.  

Мені здається, твоя лірика за останні два роки стала більш особистісною… 

Можливо, мені важко об'єктивно оцінювати. Але за кожним рядком будь-якої пісні стоїть моя історія. Інколи така, про яку навіть близьким людям не завжди можу прямо розказати, а піснею опосередковано, метафорично виходить. Нещодавно читав багато відгуків на пісні "Фіолет" у соціальних мережах. Часто люди пишуть про те, що їм кожен другий-третій рядок резонує. Мені завжди хотілося писати щось особисте і водночас універсальне, щось, що кожен переживав десь на якомусь етапі свого життя. Я і сам люблю таке в музиці. Бо я вважаю, що, якщо вже текст є, він має нести якийсь сенс. Деякі музиканти кажуть, що текст – це щось вторинне, головне – музика. Якщо текст – це вторинне, то для чого ви його взагалі пишете, грайте інструментальну музику! Мені важливо, щоб були присутні якісь меседжі чи історія, зізнання. 

Я хочу бути собою, знайти свій почерк, але мені подобається, коли люди дають мінімум художніх засобів, але максиму змісту та емоційних тригерів.

На творчість мають вплив не лише події, обставини, люди, а ще й міста. "Фіолет" – це волинська група, яка вже кілька років є київською. Як столиця вплинула на твою музику, на твоє творче мислення? 

Київ вплинув на філософію творення музики. Луцьк – дуже розслаблене місто. Я страшенно його люблю, обожнюю, найперше тому, що це місто друзів, де відбувались мої перші найкрутіші досвіди в плані побачень, любощів. Але це місто з дуже низьким темпом життя. У свій час я переїхав до Києва, бо втомився від того.  Натомість коли приїхав до Києва, відразу познайомився з людьми, які постійно перебували в русі, рідко коли відсиджуються на диванах. Це формує здорову конкуренцію, дає тобі чарівні пенделі. 

Важливо й те, що у Києві я почув суб’єктивно-об’єктивну думку людей щодо моєї манери письма, музикування, тоді як луцька тусовка мала звичай завжди комплементарно висловлюватись про те, що я робив. 

Якоїсь миті я навіть змінив філософію писання текстів пісень. Перші 5-6 років “Фіолету” у нас були дуже великі тексти, потім в альбомі "Aurora" з'явилась пісня "Романтика" – одна з перших спроб написати дуже лаконічну, але ємку сенсами пісню. Вона ж стала однією з перших моїх київських композицій, тією піснею, яку взяли й дуже добре крутили на радіостанціях. Так я повністю змінив підхід, послуговуючись мінімалізмом. Звісно пізніше неодноразово траплялись пісні з великими, розлогими текстами. Але загалом я й досі схильний використовувати меншу кількість слів, але більшу глибину сенсів. 

У чотирьох словах вкласти нерв часу, в якому ти живеш, чудово виходить у Святослава Вакарчука. Його пісня "Обійми", наприклад, нині ідеально підходить і до ситуацій з війною, і до якихось особистих драм. Це універсальність від бога, я вважаю. Це те, чого я прагну внутрішньо. Звісно, я не хочу бути як Славко чи Том Йорк, я хочу бути собою, знайти свій почерк, але мені подобається, коли люди дають мінімум художніх засобів, але максиму змісту та емоційних тригерів. Це дуже круто. 

Які найбільші випробування з тобою трапились у Києві? 

Про втрату групи я вже казав, іще було кілька ситуацій з "Х-Факторами", у яких я не хотів брати участь. Погодитись на неї мене переконала група, мовляв, треба йти. Я пішов, все закінчилось жахливо. Потім було кілька розчарувань у дружніх стосунках, коли мене обманювали, використовували. Це змусило переглянути поняття "дружба", замислитись над тим, чи мені взагалі потрібні друзі? Бо, наприклад, у мене зараз є кум, мій найкращий друг, дружина – і мені цілком вистачає. Але це були настільки травматичні стосунки, зради, стреси, що я на той момент вперше у житті опинився в кріслі психотерапевта. 

Якою буде твоя наступна пісня? 

Нещодавно я вирішив, що хочу написати класну пісню про літо. Я ще не знаю, якою саме вона буде, але у мене є настрій, емоція. 

 

Редакторка текстової версії ― Анастасія Герасимова.

 

Підписуйтеся на подкаст "Вікенд Нової Музики" на найбільших подкаст-платформах, щоб першими дізнаватися про найяскравіші музичні новинки від українських артистів.

Останні новини
Тарас Прохасько про нову книгу, не останню війну і вивільнення від колоніалізму
Тарас Прохасько про нову книгу, не останню війну і вивільнення від колоніалізму
Окупанти знову використовують "м'ясні" штурми в районі Бахмута — Родіон Кудряшов
Окупанти знову використовують "м'ясні" штурми в районі Бахмута — Родіон Кудряшов
Податок на доходи фізичних осіб в загальний держбюджет цьогоріч не заберуть — Савчук
Податок на доходи фізичних осіб в загальний держбюджет цьогоріч не заберуть — Савчук
Прожитковий мінімум мав би становити 8,5 тис гривень — Крулько про бюджет-2024
Прожитковий мінімум мав би становити 8,5 тис гривень — Крулько про бюджет-2024
США дадуть Україні додаткові засоби ППО, але їх не вистачить, аби закрити небо — Данілов
США дадуть Україні додаткові засоби ППО, але їх не вистачить, аби закрити небо — Данілов
Новини по темі
Тарас Прохасько про нову книгу, не останню війну і вивільнення від колоніалізму
Окупанти знову використовують "м'ясні" штурми в районі Бахмута — Родіон Кудряшов
Податок на доходи фізичних осіб в загальний держбюджет цьогоріч не заберуть — Савчук
Єльченко: головне, щоб російська делегація була позбавлена права виступати і взагалі заходити в будівлю ООН
"Джозерс" видали пісню про абстрактність майбутнього