war

Геноцид українців через 90 років. Свідки Голодомору про злочини тоді і нині

26.11.2022 р., 14:15

"Спочатку померли брати і сестри. 9 їх. А потім і мати з батьком…" "Він залишився єдиною дитиною на всій вулиці. І сусідки, діти яких померли, стерегли його від людоїдів..." "Як було важко... це треба було тільки думати, як вижити…" Це все свідчення-пам’ять тих, хто або пережив Голодомор, або тих, кому вдалося вимолити рідних розповісти про ті страшні часи. Свідчення збирала Наталя Парака. Для слухачів Українського радіо.

 Слухати програму: Голодомор - 90-ті роковини

Страшна й шокуюча правда про голод 1932-33 років у багатьох українських сім’ях роками згадувалася між рядками. Старші не розповідали мабуть ще й тому, що не хотіли вкотре згадувати пережите… Як найсміливіші вибиралися за межі України, аби десь знайти-виміняти пів мішка борошна. Як добиралися з тим мішком до хати лісами та ярами, бо офіційною дорогою навряд чи вдалося б дійти з ним додому. Натомість з таким скарбом можна було позбутися й життя. А того борошна потім мало вистачити на пів року: основою оладків був жом, кропива, мох, все те, що знайшли. І лише дрібка борошна. Згодом, до речі, аби таких сміливців у пошуках їжі зупинити, влада закрила кордони України. І це ще одне підтвердження того, що Голодомор був спланованим. 

Не говорили у родинах і про те, що бабусю, тоді молоду жінку, яка поверталася з хлібом з колгоспу, рідні так і не дочекалися. Її задушили у житі коралями… А забрали лише хліб. Мовчали про найстрашніше: коли, втративши від голоду розум, доведені до відчаю напівбожевільні люди їли людське м’ясо вже померлих від голоду. А в окремих випадках і вбивали заради цього... І тому дітей замикали у хатах і охороняли від найстрашнішого.

Валерій Іванов: "Я з тих, кому за 70 і хто років страшного голодомору не застав. В радянський період навіть згадки про голодомор не було. Все замовчувалося і перебувало під грифом секретно.

Мій батько був з села Андріївка Сумської області. Йому було на той час 15-16 років. Він багато чого бачив. І багато чого розумів. Був майже дорослим. І нам, трьом дітям, нічого не розповідав. Але коли я його діставав, то він трохи говорив про той страшний час. Він з бідної сім'ї, де було 10 дітей. Якось вони зводили кінці з кінцями. В 1932 році у селян почали все їстівне вичавлювати і забирати. В сім'ї батька не було худоби Тому спершу померли діти, а потім і мати з батьком. Він залишився один. Його врятувала сусідка, зайшовши до хати, і побачивши, що він не може вже рухатися. Вона його виходила… Йому було 15. Він тоді шукав і їв усе, що міг знайти"

Відомому українському письменникові Сергію Плачинді, родом з Кіровоградщини, на той час було зовсім мало років. Але дитяча пам’ять закарбувала окремі факти тих страшних часів, каже його донька, Галина Плачинда.

Галина Плачинда: "Він народжений у 1928 році, 5 років йому було. І він залишився єдиною дитиною на всій вулиці. Мати ходила заробляла трудодні в колгоспі. І сусідки, діти яких померли, стерегли його від людоїдів. Тато був зачиненим у хаті. Вони підходили і питали, чи живий. Він пам’ятає це. Фрагментарні уривки якісь страшні. Він ніколи не міг про це спокійно говорити..."

Про той страшний штучно створений голод в Україні зараз можна дізнатися з книжок і документальних фільмів, в історичних архівах та музеях. Та найціннішими є спогади родичів, людей, які ще щось пам’ятають. А таких з кожним роком все менше. Олег, син Валерія Іванова, записав для власного архіву спогади тітки своєї мами, Лідії Цибулько, яка прожила довге життя і пішла в інші світи у 91 рік. У ті голодні роки вона вижила завдяки сестрі Дуні та її чоловіку Юхриму, бо мати Лідії була на засланні в Сибіру. Цим записом-згадкою Олег поділився з Українським радіо.

Лідія Цибулько: "Все забирали тоді. Треба було думати, як вижити. Юхрим працював трактористом, то він брав трохи зерна, сипав у кишеню, а воно провалювалося глибше. Потім вдома його діставали з підкладки і мололи через жорнова..."

Голоду не було, казала радянська влада. Лише "труднощі з продовольством". І будь-які спроби оприлюднення того, що відбувалося у "великому СРСР", жорстко присікались. Ураженими голодом територіями було заборонено їздити іноземним журналістам. Тож документальних підтверджень Голодомору майже не було. Таємні фото Александра Вінербергера, австрійського інженера, який багато років працював на хімічних підприємствах СРСР й у 1933 році якраз працював і жив із сім’єю у Харкові, стали чи не єдиними свідченнями того, що відбувалося у цьому місті зокрема та в Україні в цілому. Йому вдалося не лише зафіксувати на фото жертв геноциду, але й вивезти ці світлини в Австрію. Збереглися два альбоми фотографій: один з них в австрійському архіві, а ще один, так званий червоний альбом — у Самари Пірс, правнучки Александра Вінербергера, яка тепер досліджує українську трагедію.

Читати також: Свободу не спинити. Спецпроєкт до Дня Гідності та Свободи

Самара Пірс: "Я дізналася про Голодомор в 2012 році, коли закінчувала другий рік навчання на фотографа. Я побачила у свого дідуся на столі "Leica" камеру, і спитала про неї. Він сказав: "Візьми її і йди поговори з бабусею". Коли я шукала інформацію про Голодомор, то в інтернеті не дуже багато її знайшла. Але я почула історію від своєї бабусі. І наприкінці 2012 року я спланувала подорож до України. Тут я познайомилася з тепер моїм другом Олександром. Він показав мені цілі селища, що постраждали від голоду, організував зустріч зі своєю бабусею Ніною Дудник, яка пережила Голодомор. 

Я маю червоний альбом, який зберігався на горищі бабусі. І про нього ніколи не говорили. Мій дядько випадково його знайшов..."

Письменник і журналіст Сергій Плачинда спробував розповісти про трагічну історію українського народу ще у радянські часи. Одне з оповідань Плачинди на літературний конкурс було про те, що відбувалося у 1930-ті роки на його рідній Кіровоградщині. Але молодому публіцисту порекомендували його викинути й забути... З початком перебудови Сергій Плачинда був у числі перших, хто почав про це писати.

Галина Плачинда: "Це були ще радянські часи. Був конкурс молодих літераторів. Він написав, але редактор сказав спустити в клозет і забути про це. Думаю, батько так і зробив. Тому ця мовчанка була драматичною для батька. Не менш драматичною, ніж сам факт голодомору. Він одним з перших приніс в український соціум тему голодомору. Її було піднято на зборах Спілки письменників. Батько і його колеги відкрили шлюзи цієї інформації, і це було шоком для суспільства. Батько опублікував свої спогади."

У цьому матеріалі не говоритиметься про статистику і кількість жертв Голодомору, з приводу чого досі є різні оцінки. Про юридичні аспекти поняття "Голодомор". Про тисячі розсекречених документів. Натомість говоритиметься про незагоєні генетичні рани нашого народу, про внутрішні психологічні травми тих, хто пережив страшні часи і які передаються з покоління в покоління. І врешті-решт, про жорстоку схожість нашого сьогодення з минулим. Про це, не змовляючись, говорили всі ці люди в різні дні. 

Валерій Іванов: "У батька було шанобливе ставлення до їжі. Він не дозволяв викидати хліб, сварився... Зараз те, що робиться у нас після 24 лютого, це сучасний геноцид. І зараз вони теж намагаються нас знищити..."

Галина Плачинда: "Моя мати теж була жертвою. Вона, як сама вважала, не могла позбутися ганебної звички ховати хліб під подушку. Вона змушувала доїдати нас все з тарілки. І я тепер розумію, чому... Їжа ніколи не викидалася. Це геноцид, який триває століттями… Сподіваюсь, що зараз це все фіксується"

Самара Пірс, вже добре відома в Україні правнучка свого відомого діда Александра Вінербергера, у ці дні знову у Києві, вже вчетверте. Щоразу, коли Самара приїздить до України, вона привозить із собою червоний альбом з фотографіями свого дідуся. А також фотоапарат, яким він робив ці фото.

Ці експонати можуть побачити усі відвідувачі Національного музею Голодомору. Після перших двох поїздок вона створила фотовиставку "Маски Голодомору". Після відвідин України у 2018 році Самара розпочала працювати над великим фотопроєктом "Довга боротьба". Тепер, каже вона, цей проєкт розшириться, до нього додадуться фото сьогоднішніх подій в Україні.

Самара Пірс: "Я думаю, що ця тема стала ще більше актуальною після Майдану, і після початку війни. Я бачу схожі речі: пропаганда, репресії, страх, який Росія намагається вселити в українців. Вони ведуть себе, як тварини, намагаються дегуманізувати українців.

Я створюю мистецьку роботу, я зроблю фотовиставку, яка буде показувати схожість між Голодомором та війною зараз. Я також хочу показати красу України, незважаючи на війну".

Тепер ми вже маємо фото та документи. Та головне — маємо пам’ять, яка не дасть забути кожному з нас. І кожен з нас підсвідомо змітає хлібні крихти у долоню, і висипає через вікно птахам. І кожен запалює свічку. І кожен з нас вірить: відплата буде…

Фото: Ольги Ковальової

Геноцид українців через 90 років. Свідки Голодомору про злочини тоді і нині

Новини по темі