"Сьогодні в театрі дуже багато здорових тенденцій", – критик Васильєв про театральні підсумки року

"Сьогодні в театрі дуже багато здорових тенденцій", – критик Васильєв про театральні підсумки року

На початку повномасштабного вторгнення багато митців перебували в досить розгубленому стані. Вони не уявляли, кому потрібен в такий важкий час театр. Але все виявилося абсолютно навпаки. І ми бачимо, що кількість прем'єр стрімко зростає. Про це в ефірі радіо Радіо Культура розповів театральний критик Сергій Васильєв. "Театр не просто відволікає він наших щоденних невротичних станів, не просто є соціальною терапією, ми спостерігаємо появу вистав світового рівня. Сьогодні театри заповнені по вінця, трупи грають на повні зали", – додає співрозмовник. Він переконаний, що театр справді став національним, всеукраїнським. "Приємно те, що я спостерігаю в театрі абсолютно нових людей, які не знають навіть, де в приміщенні гардероб. І я розумію, що ці люди раніше ніколи тут не були. Публіка сьогодні знає не лише акторські імена, а й режисерські. І кожен може знайти виставу, як кажуть, на свій розмір, де він не почуватиметься ні снобом, ні дурнем", – резюмує Сергій Васильєв, театральний критик, завідувач відділу культурних стратегій Інституту проблем сучасного мистецтва, член комітету Шевченківської премії.

0:00 0:00
10
1x

Фото: theatreonpodil.com

Театр як соціальна терапія

Станом на 16 грудня театральний блогер Сергій Винниченко, засновник проєкту "Театральна риболовля" написав, що українські театральний 2024 рік –  це 558 прем'єрних вистав, 173 з яких – у Києві. Що стоїть за цими цифрами? Як працює український театр в умовах війни?

Це справді дуже велика цифра. В 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, кілька місяців багато митців перебували в досить розгубленому, напівпаралітичному стані. Багато хто говорив тоді, що геть не уявляє, кому міг би бути потрібен в такий важкий час театр. Але все виявилося абсолютно навпаки. І ми бачимо, що кількість прем'єр з року в рік зростає. І це при тому, що наша соціальна і психологічна ситуація легшою не стає. Я думаю, що в театрі багато хто шукає сьогодні якусь розраду, релаксацію, можливість відволіктися від своїх турбот і щоденних невротичних станів. Тому серед тих понад 500 вистав, можливо, й є постановки, які не є роботами супер високої художньої цінності, але вони вселяють надію. Навіть за останні дні я двічі бачив комедії, відірвані від реальності, зроблені ніби поза часом. Крім того, щоб веселити і розраджувати публіку, іншої мети режисери цих встав й не ставлять. Але вони певною мірою займаються якоюсь соціальною терапією.

Нині театри заповнені по вінця

Тому сьогодні ми переживаємо театральний підйом. Я б не називав це Ренесансом, театральним бумом. Хоча й небагато було раніше таких років, як зараз. Коли всі, чи майже всі, театри заповнені по вінця. Або по балкони й яруси. Театральні трупи весь час грають на повний зал. Змінилися навіть маркетингові стратегії у зв'язку з цим. Візьмемо, наприклад, наш Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. В ньому, безперечно, були дуже цікаві прем'єри цього року. Можна згадати і "Слугу двох панів", і "Тартюфа", і прекрасне "Intermezzo" на малій сцені. Тобто театр дуже активно працює.

Зараз виникла така ситуація, якої я взагалі не можу пригадати в своїй біографії, пов'язаній з театром. Аналогів немає. Весь час театр Франка з кращими своїми виставами гастролює по всій країні. Ми бачимо надзвичайний феномен "Конотопської відьми", яка є абсолютним хітом сьогоднішнього театру. Абсолютно, на мій погляд, заслужено. Я, як член комітету Шевченківської премії, дуже підтримував минулого року кандидатури цих митців, щоб вони отримали цю премію. Але це сталося, і це абсолютно заслужено. Театр збирає у себе повний зал і гастролює з виставами "Безталанна", "Украдене щастя", "Марія Стюарт" та іншими.

Театр абсолютно адаптувався до цієї важкої ситуації

Театр справді став національним, всеукраїнським. І це ще й вигідно комерційно. Ті театри, які живуть у відносно спокійних містах, до них я відношу і Київ, сильно не потерпають фінансово. На відміну від деяких театрів, розташованих у прифронтовій зоні, які працюють в абсолютно незбагненній і безпрецедентній ситуації. Наприклад, харківські театри, яких практично позбавили можливості грати. Посеред року зняли й так жалюгідні дотації. І це, на жаль, відбувається в другій столиці, місті дуже високої культури. Де працює багато і муніципальних, і обласних театрів. Їх просто придушили. А в Запоріжжі, де багато стріляють, проводяться навіть фестивалі. Попри все, вони намагаються щось робити. В Миколаєві, який також вважається прифронтовим містом, теж влаштовують фестивалі і випускають прем'єри. І це означає, що театр абсолютно адаптувався до цієї важкої ситуації, яка нікого з нас не робить здоровішим і міцнішим.

Згадаймо Харківський театр, який з 1930-х років носив ім'я Пушкіна. Потім він став Харківським драматичним театром. І от тепер ухвалене рішення, що він носитиме ім'я Квітки-Основ'яненка. Він позиціонує  тепер себе, як театр Квітки. От і згаданий вами новий театральний маркетинг.

І все ж, я вважаю, що коли театри присвоюють собі чиєсь ім'я – це пережиток радянського мислення. І треба це визнати. До речі, саме з цим приміщенням, в якому знаходиться цей театр, Квітка-Основ'яненко ніяк не пов'язаний. Квітка справді дуже пов'язаний з Харковом, як з містом. І мені подобається, що якийсь театр називається його ім'ям. Але мені дивно, що й досі ми намагаємося присвоювати театрам якісь імена.

Російський спадок і війна

Можливо, вони хотіли якомога швидше таким чином позбутися російського спадку.

Вони почали його позбуватися відразу після початку російської навали. Вони, зокрема, перейшли на українську мову. І це тотальне явище в країні. Це нормальна практика, дуже позитивна тенденція, яка приносить інколи дуже помітні результати. І в цьому контексті потрібно згадати, насамперед, Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Він багато років був не просто пропагандистом російської культури і російських дискурсів в великому розумінні, а й будувався на дуже консервативній програмі  консервативно сприйнятого і трактованого психологічного театру.

Психологічний театр – це насправді високе мистецтво. Але ми бачимо, що в цьому театрі воно набуло якихось гранітних монументальних форм. Сама війна спочатку примусила театр відмовитися від понад 70% свого репертуару. Той, хто розуміє, що таке театр, він розуміє й те, що це надзвичайно важка ситуація для театру. Адже фактично вони опинилися в ситуації, коли нема що грати. І треба віддати належне новому керівництву театру за те, що вони цей виклик прийняли. От що головне. Вони не просто перейшли на українську мову, вони дуже оновили репертуар. І цей репертуар дуже різний. Вони почали запрошувати подекуди не дуже вмілих, безпорадних молодих людей, давали їм можливості робити на маленьких сценах камерні вистави. І театр зробив репертуар.

На фото: Сергій Васильєв

Рівень світового театру

Одна з найпотужніших робіт цього сезону – вистава Давида Петросяна в Київському театрі на Подолі "Процес" за мотивами Кафки. Я вважаю, що це теж якась дуже пікова важлива постановка. Це рівень світового театру. В цьому сезоні надзвичайно багато цікавих вистав. І він завершується новою хвилею, я б сказав, новою кульмінацією. Це надзвичайно важливо не тільки для самого колективу. Вона показує кращі традиції театру: увагу до людини, вміння працювати з характером, входження людини в світ. Виявилося, що це можна оживити. Ніби з’явилося нове свіже джерело. Я думаю, що це вистава дуже високого класу. І в якомусь сенсі вона дуже показова. І хочеться вірити, що певною мірою вона буде камертонна.

Ми часто сприймаємо все, як чорно-білу реальність. А насправді, що дуже приємно, театр дуже секторальний. Нашому театру насправді, на мою думку, дуже бракує різноманітності. Ми досі не звикли сприймати суспільство, в якому ми живемо, як суспільство строкате, суспільство, яке складають дуже різні люди. З різними смаками, із різними поглядами, різними фобіями, різними інтересами. Ми думаємо, що все це можна привести до якогось одного знаменника. І створити щось таке, що всім має сподобатися. Насправді це не так. І оцю диференціацію мотивів, підходів, естетик я відверто спостерігаю.

Де тут гардероб? Сьогодні в театрі багато нових людей

Можливо в цьому і є секрет того, що театр зараз так активно відвідується. Також важливо, що до нього прийшло багато нових людей. Коли я буваю в театрі, часто спостерігаю таку картину, коли люди запитують, а де в театрі гардероб, а де в театрі туалет. І я розумію, що ці люди раніше ніколи в цьому приміщенні не були. Такі кумедні побутові сценки я спостерігаю постійно. І це хороша тенденція, що в театр приходить нова публіка. Добре, що якась публіка формується навколо конкретних театрів, навколо якихось брендів. Адже сьогодні у нас вже є справжні режисерські бренди. Це той самий Петросян, Уривський, Богомазов. Ми сьогодні знаємо не лише акторські імена, а й режисерські. І це чудово. Кожен театр має свій почерк. Можна знайти виставу, як кажуть, на свій розмір. На них не будеш відчувати себе або снобом, або дурнем. І це теж дуже класна тенденція. І вона дуже обнадійлива для суспільства, а не тільки театрів, як таких.

Якщо блогери мотивують свою публіку прийти до театру, то честь їм і хвала

Ви слушно зауважили, що нині у нас знають не лише імена акторів, а й режисерів. У нас навіть знають сценографів. Є хвиля молодих сценографів, яких знають, яких впізнають. У нас ще не знають добре, хто пише про театр.

У нас прийнято вважати, що театральна критика не просто в кризі, а й не функціонує, як інститут. У нас немає широкої розгалуженої системи преси, медіа, де писалося б про театр. Насправді не так багато існує каналів, на який може прийти театральний аналітик і звернутися до своєї публіки. Але вже з'явилося таке явище, як театральне блогерство. Театральних блогерів чимало. Вони дуже активні і амбітні. І у них є своя аудиторія. Можливо, те, про що вони пишуть чи розповідають, подекуди здається не дуже точним. Але якщо вони мотивують свою публіку прийти до театру, то честь їм і хвала.

Імена, на які йдуть глядачі

Вкрай важливим є те, що відновлено кілька театральних журналів, один з яких, здається, виходить навіть в друкованому вигляді. Багато акторів прийшли в театр з кіно. Багато режисерів змінили амплуа. Прекрасну виставу "Отелло" зробила в Театрі на лівому березі Оксана Дмітрієва. Це теж ім’я, на яке йдуть глядачі. Раніше вона була більш відома, як режисер Театру ляльок. Хоча й там ставила просто грандіозні вистави: і Мольєра, і Шекспіра. Але тепер вона залучена до драматичних постановок. Вона поставила "Бурю" і "Отелло" в театрі Заньковецької. В театрі Франка вона буде ставити Підмогильного. В Івано-Франківську вона ставить "Медею". Ми бачимо появу потужного руху, ми бачимо появу нових імен. Вистава "Тіні" в Дикому театрі – це теж окрема лінія, про яку ми говорили на початку розмови. Коли ставлять комедії, водевілі, фарси – все, що існує подалі від реальності. Ці вистави різні за формою і способом існування, але за своїми думками дуже синхронні.

Кульмінаційна подія цього сезону

І коли "кіношний" Олександр Кобзар мовчить у виставі Кирила Кашлікова "Поромник" на крупному плані, висвітлений тільки він. І зовсім неважливо, "кіношний" він чи театральний.

Тут потрібно зробити компліменти й режисеру постановки. І не тільки тому, що там пропрацьована така партитура, ці крупні плани, які є не лише у головного героя, а й у його антипода, антагоніста, якого грає Станіслав Боклан. Але там обжитий світ, і це найважливіше. Цього досягнути насправді дуже важко. І ця атмосфера створюється не лише купою добре продуманих деталей. Вона створюється людьми на сцені. Вони не виглядають, як сім'я "понарошку". Ця сім'я є тут і зараз. І ця вистава, на мою думку, одна з кульмінаційних подій цього сезону. Сьогодні в театрі дуже багато здорових тенденцій.