Діана Буцко. Фото: wim.org.ua
До жодної війни не може бути прикута увага довго
Ти повернулася з відрядження. Де і що знімала, що робила?
Цього разу я була у відрядженні на заході України, ми знімали історію про реабілітацію військових. Дуже часто родини лишаються сам на сам із бюрократією, із проблемами, зі складною комунікацію з лікарями. Я переважно працюю на фронті.
Як ми змінились, як аудиторія? Як ми змінюємося, як суспільство, за час війни?
Мені здається, коли ми починали працювати на фронті під час повномасштабної війни, така війна була нам, як аудиторії, мало відома. З 2014 ми багато знали, багато чули, багато бачили про війну. Але все ж то були інші зовсім масштаби. Все було інакше. Коли почалось вторгнення, був вакуум інформації, особливо того, що безпосередньо відбувається на лінії розмежування. Люди тягнулися до цієї інформації, вони хотіли хоч щось дізнатися. Перші пів року була шалена увага до репортажів з фронту, шалена популярність цих матеріалів, бо нічого не було відомо. Тепер люди дуже багато знають про війну. І ми бачимо спад інтересу до фронтових репортажів. Наші репортажі напочатку дивились мільйони, а потім десятки тисяч. До жодної війни не може бути прикута увага довго. За нашою війною люди не можуть довго спостерігати. Звісно, є втома, але це теж про ментальне здоров'я. Людина не може споживати складну, тяжку, сумну інформацію постійно. Людям теж треба від цього відпочивати. Я ставлюся наразі до цього з розумінням. Зараз увага більш-менш вирівнялась, особливо вона загострюється, коли щось активне відбувається на фронті. Війна стає новинною, вона перетворюється на новину. Але ми постійно намагаємося шукати щось нове. Я завжди, коли монтую репортаж, думаю, що ж аудиторія з цього дізнається, що вона ще не дізнається. Трагедія іде за трагедією, люди не встигають все це переварювати, осмислювати.
На війні відчутне безмежне виснаження і втома військових
Що ти бачиш на фронті?
Я бачу втому. І цього слова у цьому реченні я не боюся, воно мені не приторне, тому що я говорю безпосередньо про втому військових. Це безмежне виснаження. Воно почалося вже мабуть рік тому, можливо і раніше. І я не знаю, скільки ми ще зможемо так довго воювати. Це виснаження накладається, звісно, і на дієздатність, і на мотивацію. Багато військових розуміють, звісно, за що вони воюють – в цьому питання ніколи не стояло. Але коли ти уже так третій рік, коли ти без відпусток або з обмеженими відпустками, живеш у поганих умовах, постійно в контакті з людьми, коли в тебе немає особистого простору – це позначається і на мотивації військових. Це дуже складно. Ми бачимо втому військових, ми бачимо постійну нестачу військових, яких нема ким замінити. Тому хтось по 20 діб може бути на позиціях. Уявіть, як це позначається на ментальному здоров'ї. Ми бачимо нестачу снарядів. Росіяни наступають зараз невеликими піхотними групами, в них людський ресурс не закінчується поки.
Як ми впливаємо на аудиторію?
У нас погано йде мобілізація через те, що ми, можливо, забагато показали цієї війни і намагаємося показувати її справжнє обличчя і справжню ціну цієї війни. А ця інформація по-різному впливає на людину. У нас немає іншого вибору, окрім як фіксувати цю справжню дійсність для суспільства, щоб воно розуміло, що відбувається. І для історії. Я не до кінця можу впливати на те, як це сприймає аудиторія, принаймні те, які вона робить висновки на основі ось цієї почутої інформації. Але інакше працювати ми не можемо. Ми не хочемо займатись пропагандою.
Чи є відчуття розриву, коли ти повертаєшся зі своєї роботи ближче з нуля в тилове життя?
Зараз у мене уже немає, але от десь через рік у мене почався цей розрив, я його дуже гостро відчувала і дуже тяжко переживала. Зараз я вже звикла, я просто розумію, що не хочу, щоб вся Україна виглядала, як Авдіївка. Ми насправді не за це воюємо. Бувають моменти, коли ти розумієш, що деякі люди менше вкладають своєї відповідальності, менше беруть на себе відповідальності. І виходить, цю ношу несуть лише кілька мільйонів сімей, які воюють. Це здається несправедливим. Треба нагадувати людям, що ми можемо перемогти або принаймні зупинити цю війну тільки разом, якщо кожен буде вносити якийсь внесок.
Ми всі ніколи до кінця не зрозуміємо людей, які дивилися смерті в обличчя
Що військові кажуть?
Був період, коли військові були дуже злі. Після, мабуть, контрнаступу на Запоріжжі 2023 року. Військові справді тоді говорили про те, що вже треба їх замінити, допомогти. З'явилось слово "ухилянт". Почався тоді гострий розподіл, оця прірва. Вона є і вона завжди буде. Ми всі ніколи до кінця не зрозуміємо людей, які дивилися смерті в обличчя. Цього не можна зрозуміти, поки через це не пройдеш. Але що ми можемо робити? Ми можемо бути чуйними до цих людей, ми можемо бути уважними до цих людей і завжди із вдячністю до них ставитися.
Що професійно в тобі змінилося за час повномасштабної війни і за час роботи воєнного репортерства?
Ми певним чином справді відкинули цю аудиторію від себе, коли почали дуже активно просувати тему мобілізації. Нам дуже потрібна справді ефективна мобілізація, але я думаю, що це має відбуватися в якомусь більш раціональному руслі. Людина, яка отримує інформацію, яка їй не подобається, починає слухати блогерів, які виїхали з України та різні канали, під які маскується російська пропаганда. Ось це одна з помилок, якої ми раніше припускалися. Я навчилася приймати дуже багато речей і менш емоційно ставитися до всього, що відбувається навколо. Щоби довго в цьому жити, треба якось прийняти цю реальність війни, не втрачати чуйність до неї, але разом з тим розуміти, що ця війна з нами надовго, вона скоро не закінчиться. На війні ти не можеш все контролювати. Не все в житті від нас залежить. Але ми всі можемо щось робити. Є небажання загалом вищого командування чути критику, все їм не подобається. Немає якогось усвідомленого бажання працювати з критичною інформацією. З часом ми стали включати в свої репортажі інтерв'ю з командирами, які могли б пояснити більше тактичну обстановку, якісь причини успіху чи росіян, чи наші. Але попри те нам дуже важливо чути солдата, важливо, що він думає, що він відчуває, як він себе сьогодні почуває, бо все-таки лінію фронту перш за все тримає український піхотинець.
"Ти, як журналістка, дуже часто поширюєш інформацію, щоб були якісь зміни"
Що справді з твого досвіду може шкодити при поширенні його на масову аудиторію, а що просто є якимось невиправданим страхом, істерикою?
Не можна повідомляти про переміщення підрозділів, якщо ще не було про це публічної інформації. Про втрати того чи іншого підрозділу, якщо він досі на лінії фронту. Тут треба балансувати, іноді витримувати певний час, щоб говорити про ті чи інші проблеми. Ти, як журналістка, дуже часто поширюєш якусь інформацію, щоб були якісь зміни, щоби того чи іншого командира змінили або хоча би щоб він переглянув якось свій підхід до роботи, щоби командування робило висновки про те, що навчальний центр треба краще комплектувати, краще готувати.
Може, є якісь такі люди, або історії, або моменти, які ти вважаєш, що от заради цього і варто справді робити те, що ти робиш?
Так, це вдячність від рідних. І найгостріше вона відчувається, коли хтось із героїв нашого репортажу гине. В такі моменти відчуваю, що треба їхати, треба їздити туди, де мало журналістів їздить, щоб зафіксувати. Вони заслуговують на те, щоб про них знали і про них пам'ятали.
Наскільки загалом ти вже виробила для себе якісь правила протягом цього часу, може якісь внутрішні свої правила?
Із початку вторгнення ці правила дуже змінилися. На початку ми показували дуже багато загиблих росіян. І ніколи не ставили це під сумнів. Ми тоді показували все. Тепер менше цього всього показуємо, якось смерть трішки переосмислюється, переосмислюється те, що ми показуємо. Бо ми вже дуже багато всього видавали. Я зараз більше концентруюся на людських історіях, на людях, ніж на загляданню смерті в обличчя та більше на емоціях. Більше розповідаємо про те, що відбувається, більше даємо інформації. Зараз важливіше, наприклад, розповідати про причини швидкого просування росіян, аніж розглядати російський труп чи скидування снаряда з дрона.
А які, до речі, причини швидкого просування росіян?
Провалена мобілізація і людей не вистачає. Ті бригади, які завжди здавались боєздатними, перестають бути боєздатними. Є нові бригади, які комплектуються новими людьми, зрозуміло, що дуже багато до них питань. З іншого боку, ми бачимо, що навіть "старі" бригади, які мають свої кістяки, не впоруються. Все тому, що відкладали ухвалення закону про мобілізацію, в цей час "старі" військові воювали, гинули, зазнавали поранень і тепер оцих новеньких немає кому навчати, немає кому підтримувати. Мало бригад, які навчилися з ними працювати.
