Ілюстративне фото: x.com/ZelenskyyUa
"Ніхто не збирався воювати три роки. Думали, два-три тижні — й війна закінчиться…"
Якби не війна, тисячі українських чоловіків і жінок ніколи б не стали військовими. Вони б залишалися підприємцями і службовцями, актрисами і лікарями, вирощували б хліб і вчили дітей, знімали кіно і будували дороги. Але сьогодні вони будують укриття і йдуть на штурми ворога, знову й знову вчаться стріляти та надавати першу допомогу пораненим.
Тисячі молодших і старших у лютому 2022-го прийшли до військкоматів, (як тоді ще більшість називали ТЦК). І це не лише колишні кадрові військові чи ті, хто свого часу відслужив строкову службу; а й ті, хто ніколи не мав відношення до військової справи — кухарі та чиновники, будівельники і водії, митці і медики. Вони йшли за покликом серця, цілими родинами — враз змінивши свій статус, ставши захисниками і захисницями.
Учорашні цивільні, вони не думали, що це надовго, сподівались на швидку відсіч ворогові і швидке повернення — кожного до своїх справ. А війна вирішила інакше… Тому і сьогодні вони — кожен на своєму місці, виконуючи свої завдання, а в думках — у мирній країні, зі своїми бажаннями і мріями.
Аліна Гартель: Я коли прийшла волонтерити — навіть не знала, що там, в бригаді, вже мій батько. А він не знав, що я прийшла. Питає: "Ти чого тут?" А я прийшла з невісткою, а невістка — зі своєю невісткою. Вона приїхала з Києва, і ми дружно втрьох пішли допомагати. І так вийшло, що всі троє в родині військових — батько, я і брат. Батько вже звільнився, а ми з братом так і служимо. Я прийшла 27 лютого волонтером на кухню, а потім хлопці кажуть: "Давай до нас". І я пішла служити…
Так вінничанка Аліна Гартель стала військовою, водієм-сапером інженерної роти 120-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
З перших днів повномасштабної війни пішов захищати країну й Олександр Бурковський — наразі молодший сержант 120-ої бригади, водій, а у мирному житті — підприємець.
Олександр Бурковський: Звичайно, ніхто не збирався воювати три роки. Думали, що 2-3 тижні – й назад до своїх бізнесів. Але поки ми тут… Наші діти ростуть, вчаться, працюють. А бізнес поки на паузі, чекає, поки я повернусь. Пішов в той самий день – 24 лютого. Був і в Харківській області, і в Донецькій, були й поранення, й пів року госпіталів… Зараз воджу командира, і в нас робочий режим такий, що підйом о 5-ій ранку і до 11-ої на ногах. Щодня об’їзд позицій. Така кропітка робота.
Валерій Григоренко, теж з Вінниці, нині за посадою кухар 120-ої бригади, до війни будував дороги.
Валерій Григоренко: Я до армії працював в автостраді на спецтехніці. Робив дороги по всій Україні. За мною місце зараз залишено. Я пішов добровольцем на фронт, коли почалась війна. І все. Я сподіваюсь, що повернуся додому в Вінницю і буду далі працювати на благо України, на благо нашого народу. Буду знову будувати дороги. Україну потрібно розбудовувати надалі, щоб не боялись заходити інвестори, щоб всі працювали на благо нашої держави. Все буде. Я думаю, не тільки дороги. Все потрібно робити. Всьому свій час. Я думаю, що буде Україна процвітати.
"Ніколи не думав, що повернусь назад в армію…. Якби не війна"
Вінницька 120-та — розташувалася у поліських лісах. Журналістська доля дала можливість побувати у цих красивих українських місцях і познайомитись з командиром бригади та його підлеглими. Полковник Володимир Катинський запрошує до свого позашляховика, і ми рушаємо, аби побачити те, що можна побачити.
Володимир Катинський: Це не значить, що бригада тут стоїть. Наприклад, зараз воюють 5 батальйонів з цієї бригади. Немає можливості розкидати слід. Немає можливості розкидатися людьми. Тут відновлюються люди. Хлопці ті, які воювали і зазнали втрат, то сюди на відновлення виходять. Снаряди не рвуться, але є загрози. Наприклад, в 22-му році сюди заходили орки. І тут розташовані війська для того, щоб, з одного боку, здійснювати відновлення, а з іншого — бути напоготові.
Якщо коротко про себе, то народився в місті Чернівці, майже 30 років відслужив, потім пішов на пенсію. Почалась повномасштабна війна. Зрозуміло, що вдома сидіти не став. З перших днів одразу же дзвоню хлопцям і питаю: "Куди їхати? На Київ?". А вони кажуть, що в Одесу. Тож 26 лютого виїхав на Одесу. Потім, коли загроза спала, 7 місяців був у Вінниці, далі, маючи досвід, прийняв херсонську бригаду.
Ми заїжджаємо на кухню, де все кипить — у буквальному і переносному значенні…
Володимир Катинський: Отут у нас готують їжу. На обід буде солянка. Хлопець-кухар теж воював, отримав контузію і після лікування займається приготуванням.
"Мрію, щоб діти жили в гарній країні"
Нас зустрічає Андрій Степанов, за посадою начальник їдальні медичної роти, а за духом — справжній шеф-кухар цієї невеличкої кухні на колишній лісопильні. Кухарський кітель, професійні рухи, ніж, здається, все робить за нього сам.
Андрій Степанов: У Вінниці я працював шеф-кухарем у багатьох ресторанах. В мене був свій бізнес, свій ресторан, була фірма кейтерингової доставки їжі, банкети ми робили. А потім війна почалася, пішов воювати в перший день. Пішов одразу в розвідку, був старшиною розвідки. А потім перейшов в медроту — начальником їдальні. І тут залишився, працюю. Це мій перший військовий досвід. Проте маю 24 роки досвіду на кухні і навіть є чемпіоном України. Коли прийшов у військкомат, я не вагався. Тільки брата попросив, щоб завіз родину до батьків. У мене двоє синів. Треба, щоб у них було якесь майбутнє, щоб жили в гарній країні. Я розумію, що я тут до кінця, треба захищати країну. На мою думку, гарна країна – згуртована, вона має бути одним цілим, як це було в перші пів року, коли почалось повномасштабне вторгнення, щоб не було корупції, це ж видно. Мрію, щоб закінчилась війна для дітей, щоб спокійно жити. Про маленьке затишне кафе. В професії я хочу залишитись й далі. Я ж готую з 5 років. Хлопці задоволені моєю кухнею, 95% подобається. Стараюсь робити, щоб хлопцям подобалось. Трошки сучасної кухні, щоб було смачно. Бо якщо зробити пшеничну кашу і кусок м'яса, то хлопці скажуть: "Шефе, йди з нами в окопи". А потім, коли дякують, це ж приємно. Бо коли говорять, що погано, то відразу настрою немає. Навіть з ножами треба говорити. Якщо кидаєшся ним, не помив, то він тобі не буде різати.
Ніж Аліни Гартель теж швидко вистукує свою мелодію — вона нарізає солодкий перець, буде в борщ чи ще в якусь страву. Сьогодні якраз її черга працювати на кухні — в інші дні має різні завдання.
Аліна Гартель: Поки мене відрядили на кухню, я собі відпрацювала декілька днів, і дають вихідний. Місяць тому я щодня на машині їздила, заступала черговою машини і на штаб возила командирів. Продукти і воду отримати, завезти, перевезти. Наряди заступала так само по чергуванню, по охороні зброї. Обіцяли навчити і на "КАМАЗі", але поки що бояться мене пускати. Поки на бусі їжджу. На будь-яку легкову машину сіла і поїхала. Взагалі я мріяла бути військовою і хотіла йти навчатися в 2018 році, але потрібно було на два роки кинути рідну домівку, навчатися в Львові, і мене це зупинило. А так бажання було. Батько все життя військовий. А тут повномасштабна…Прийшлося одягнути форму. Ні краплі не шкодую. На початку війни всі були один за одного, допомагали, проблем не було з тим, щось щось знайти. Але зараз трохи інакше. Все собі купуємо самі. Мала їхати і на Харків, і генератори завезти. Як виїхала звідси, проїхала 50 кілометрів, але мене розвернули.
"Усі захисники — герої"
У лісі дзижчать пилки і стукають сокири: будуються укріплення, захисні споруди — підземні модулі: зала для нарад, кабінети, місця відпочинку, їдальня, інші приміщення — все під землею, з’єднані між собою, аби максимально мінімізувати рух на землі. Окрім того, що умови проживання, на переконання командира, мають бути комфортними, треба намагатись максимально убезпечити і зберегти людей, каже Володимир Катинський.
Володимир Катинський: Людей треба вчити захищатись і захищати те, де вони живуть. Важкувато, але все одно люди вчаться, тому що результат – це те, що вони навчились воювати, те, що вони б'ють ворога, і те, що підрозділ виконує бойові завдання.
Підлеглі про нього кажуть з повагою: "вимогливий, справедливий, військовий на 100%". 120-у бригаду полковник Володимир Катинський очолив у лютому 24 року. До того були інші накази і задачі; більше року був на Херсонському напрямку, командиром Херсонської тербригади.
Володимир Катинський: Вдячний долі, що потрапив у таку надійну бригаду, за те, що були надійні друзі і побратими, з якими ми боронили Херсонщину. Я очолив бригаду одразу після звільнення Херсона і фактично нашим завданням був вихід на Лівий берег, що ретельно спланували, організували виконання завдань. Тому спочатку ми вийшли на острови навпроти Херсона, а потім поступово, після того, як був підрив дамби, ми на 6-8 годин раніше заходили на позиції, ніж орки. І таким чином ми фактично утримували Лівий берег. Всі хлопці без винятку абсолютно герої, тому що знали, куди йдуть. Війна – це війна. Це смерть, поранення, горе. Водночас є радість перемоги, тому що принаймні на той момент ми зменшили кількість обстрілів, відкинули орків від лівого берега річки Дніпра на 2,5-3 кілометри, що не давало можливість обстрілювати з стрілецької зброї ближнього бою, тільки залишилась артилерія. Ми намагалися максимально зберегти життя і здоров'я своїх побратимів. Ці героїчні вчинки якраз досягли своєї мети, тому що на той момент і зараз бригада продовжує утримувати той же плацдарм на Лівому березі. Це дає можливість, наскільки це можливо, мінімізувати обстріли Херсона.
Аби виконувати завдання, важливо мати свою команду, каже Катинський. Але у воєнних умовах це не завжди вдається, люди йдуть, міняються.
Сергій Якубовський: Головний сержант 120-ї бригади. Мобілізований у 2022 році. Служив разом з полковником Котинським в 124-й бригаді. Головний сержант відповідає за бойову індивідуальну підготовку, за злагодженість відділень і зводів. Постійно займається з особовим складом. Сержантська вертикаль – це є основа хребта Збройних сил України. А м'язи – це особовий склад. Мізки – це є офіцерський склад, який постійно планує, ставить відповідні завдання. І планують так, щоб особовий склад міг повернутися назад в повному обсязі і виконував завдання, і були всі здорові та живі. До того, як мене призвали, я працював директором обласного пансіонату для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку Вінницького регіону.
Очі Сергія Якубовського враз спалахують, коли він починає згадувати свою роботу до війни, і планувати майбутнє.
Сергій Якубовський: Я в телефоні все контролюю, тримаю руку на пульсі. Заклад за мною зберігає місце, тому що я мобілізований. Звичайно, хочеться повернутися і рухатися далі, тому що життя на цьому не зупиняється. Хочеться змінювати, хочеться, щоб всі наші люди в Україні жили краще. Щоб в нас було забезпечення відповідними робочими місцями. Щоб була відповідна заробітна плата. Щоб люди могли ходити на роботу та їздити відпочивати. Здавалось би, банальні речі, але щоб вони могли собі за свою зарплату купити автомобіль, полікуватися. Це дуже важливо. Щоб наша внутрішня економіка розвивалась, щоб було наше виробництво.
"Мрію, щоб мої діти не зайняли моє місце у цій війні"
Якби не війна — тисячі українок і українців мали б інше життя, інші можливості, і, можливо, навіть, інші мрії і бажання…
Олександр Бурковський: Про що мрію? Скоріше додому. До дружини, до дітей, до батьків. Щоб мої діти не зайняли моє місце у цій війні. Мрію, щоб ні один солдат не стояв на трасі більше п'яти хвилин, щоб добратися додому. Так як я стояв пів дня на милицях, а мене ніхто не підбирав. Щоб країна була як один кулак.
Андрій Степанов: До дружини поїду, щоб забути це все. Все-таки 2,5 роки життя вичерпано, ніхто їх не поверне. Багато побратимів загинуло…
Аліна Гартель: Хочеться додому, до рідних, до мами. Можливо, комусь і важче, бо все-таки поруч батько і брат, то трохи легше. Хочеться додому, весілля, дітей бавити, а розумію, що тільки після Перемоги.
Про мрії питаю й у полковника Катинського, кадрового військового, командира 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Володимир Катинський: Мрію спокійно жити в вільній, незалежній Україні, займатися якоюсь справою. Я ніколи не думав, що повернуся назад в армію. Якби не війна, я би не повернувся. Я прослужив майже 30 років. Дуже хочу вірити, що після війни свідомість нарешті перевернеться, що ми нація, яка дійсно має право жити під мирним небом, має право виховувати своїх дітей, і ми зобов'язані це робити, не дивлячись ні на що. Ми маємо зрозуміти одне, що орки все життя були загарбниками, вони все життя заздрили й намагалися знищити українців, ми просто це не розуміли. Вони намагалися знищити нашу історію, зокрема і вкрасти, тому що в них нічого свого немає. Вони і зараз намагаються знищити українців пропагандою й навалою, тим, що в них перевага в кількості людей. Ми маємо вистояти, вижити, і я думаю, що маємо з цього вже взяти урок на все життя і передати своїм дітям, внукам для того, щоб не повторилася ця ж історія знову і знову, щоб була війна. Бажаю, щоб наші діти та онуки жили в мирі, у вільній та квітучій країні, щоб вони мали можливість розвиватись і жити так, як їм хочеться. І відповідно передавати це все нащадкам.
Вони відклали свої мрії на потім — тисячі тих захисників і захисниць, ставши у лютому 22-го на захист України. Між рядків у моїх співрозмовників залишались питання і невисловлені думки, і я розумію — про що вони. Їхні переживання — не просто за мирне майбутнє України: вони мріють: не лише повернутись до рідних і своїх справ, роботи, але й про справедливість, про зміни в свідомості нації, про те, що життя зміниться на краще в усіх аспектах, і для всіх. Здійснення цих мрій залежить від кожного з нас.
Від акторки та кінорежисерки до мінометниці та бойової медикині
Якби не війна, мої співрозмовниці ніколи б не стали військовими. Але сьогодні вони на передовій.
Киянка Неллі Чорба актриса. У мирному житті. Вона отримала диплом акторки у 2023 році, і якби не війна, мабуть, уже б грала свої перші ролі на професійній сцені. Якщо ви зайдете на сторінку Неллі у Фейсбуці і побачите цю тендітну дівчину, відразу зрозумієте, як їй пасують розкішні сукні, романтичні капелюшки і сцена. Але наразі її небагаточисельні фото — з бойових позицій, у пікселі, тактичній панамі і зі снарядами в руках. З перших днів війни двадцятидворічна Неллі Чорба, тоді студентка 4 курсу театрального університету ім. Карпенка Карого була в теробороні, а з весни 22-го — вже військова. Вона старший навідник мінометного розрахунку мінометної батареї.
Неллі Чорба: Наразі я відчуваю себе сильною і що неможливою для мене не існує наразі. Було тяжко фізично і морально, здавалося, що ось-ось все має закінчитися, бо все дуже погано. Але все продовжувалося і ставалися хороші новини, і ми робили те, що нас рятувало. Значить, віра все ж таки рятує. Кожен виїзд на бойову позицію в тих умовах, які ми маємо вже на третій рік війни, з тою кількістю ворожих FPV, які є у ворога, є максимально небезпечним. Саме перебування на позиціях, стрільба, те, що ми там виконуємо, не завжди є таким небезпечним, як дорога і туди, і назад. Бо ворог з неба контролює певні ділянки 24/7. І ось тут вже й фортуна. Ти розумієш, що так само, як ми бачимо, де вони пересуваються, і по них відпрацьовуємо, на щастя, вдало, то так само роблять і вони. Логістика на тому напрямку, саме на цій ділянці фронту, де я перебуваю, наразі трошечки починає обриватися завдяки нашим ворогам, і тому будь-який рух, наприклад, доставити воду хлопцям на позицію або БК, те, що є найважливішим, це складно. Наразі ми не можемо швидко перевозити машинами, звичайними пікапами, як це ми робили колись. Тепер скидають воду в певних місцях, де ще плюс-мінус безпечно, і звідти немолоді чоловіки просто звичайними тачками возять по посадках воду, міни, ящики з БК, а ще воду доставляємо бійцям, які перебувають на найбільш крайніх позиціях, де просто не можна навіть вилазити з окопу. Туди доставляємо завдяки нашим "мавікам", на які нам донатять люди. Це та сама система, як ми на ворога скидаємо гранати, але тепер ми скидаємо своїм хлопцям воду. У нас навіть є екіпаж БПЛА, який розрахований саме на те, щоб доставляти хлопцям воду цілий день.
Якби не війна, киянка Ірина Середа знімала б кіно. У мирному житті працювала в кіновиробництві, другим режисером. З початком великої війни стала волонтером, перші виїзди були під Ірпінь та Бучу, потім неодноразово їздила на "нуль", привозила найнеобхідніше для захисників. А коли зрозуміла, що все складніше займатися волонтерством, менше стало донатів, гуманітарної допомоги, ухвалила кардинальне рішення і мобілізувалася — стала бойовим медиком. Ще коли їздила на нуль — зрозуміла, що може це робити, не боїться крові. Коли вже почала безпосередньо рятувати поранених — не боятися їй у якійсь мірі допомогла режисерська професія: десь на підсвідомості сприймає свою роботу як зйомки кіно. Сьогодні вона під Куп’янськом, санітарний інструктор роти вогневої підтримки у батальйоні оперативного призначення "Хорив".
Ірина Середа: Спочатку я могла зібрати хлопцям по 50 бронежилетів, привезти машини і все, що завгодно. Потім вже це все скотилося фактично до допомоги харчами. На той час я вже їздила на стабілізаційні пункти на Бахмут, допомагала перебирати ліки, розсортовувати їх склад. Потім потроху почала допомагати лікарям. Спочатку це було дуже прості завдання: перемотати, подати… І коли закінчилася людська допомога, стало дуже-дуже важко, я стала задумуватися про те, що ще можу зробити. І в один час ухвалила рішення, що треба мобілізовуватися. Зрозуміла, що поранених я не боюсь. Знайшла собі курси по тактичній медицині і почала шукати бригаду, яка мені дасть відношення. Так я мобілізувалася до лав Нацгвардії на посаду бойового медика взводу в піхоті. Я зрозуміла, що зможу надавати допомогу хлопцям при пораненнях. Тобто робота з бойовою травмою. Перший мій виїзд був на кейси під Нововодяне. Перші бої, перші поранені. І коли закінчилося моє чергування, я очікувала, що ось-ось буде якийсь відкат. Ось через 3-4 дні я зрозумію, що відбулося, і це жахіття мене накриє. Але, слава Богу, все було нормально. Потім ще 9 місяців я провела в посадках. Ми пишаємося тим, що всі хлопці, які потрапили до нас на цей пункт збору поранених, зокрема важкі, всі вижили.
"Часом у голові постає питання: "Чому так довго щастить?". І це страшно"
Третій рік повномасштабного вторгнення… Війна стає все жорстокішою і технологічнішою. Сьогодні це війна РЕБів, дронів, з боку ворога летять багатотонні КАБи. І лише віра, молитва та фортуна — тримає і береже їх, моїх співрозмовниць, і ще тисячі захисників і захисниць, тих, хто третій рік раз за разом ідуть на позиції і повертаються з них.
Неллі Чорба: Морально найскладніше, мабуть, їхати на позицію. Ситуація загострюється і всі можливі самообманні речі, які я собі вигадую, які кожен боєць, який їде на позицію, вигадує собі, переконує себе, чому з ним все буде добре, віра, якісь символи, обереги… Постійно є в голові питання: скільки ще мені буде щастити, чому так довго? І це питання є не лише в моїй голові, бо я вже побачила, що багато моїх побратимів, які кремезні, сильні і трошки навіть самовпевнені чоловіки, навіть в них вже таке питання постає, чому так довго щастить, це страшно. Не розумієш, як може постійно так фартити. Там десь FPV впала далі, там десь вона впала ближче, але машина ціла, всі виїхали. Там десь був прильот, наприклад, в якомусь тиловому. А чудом тебе в той момент не було в тому місці, хоча ти планувала бути там, а тебе там не було. Що тримає нас, мене, мою групу, моїх найближчих людей? Ось це страшно.
Ірина Середа: Дорога вся вкрита і FPV, і скидами. Простіше на броні їхати. В броні немає колес, немає гуми, її не рве. Але й на позиціях також важко. Дуже багато у ворога і FPV, і скидів. І якщо ти їдеш закритий бронею і тебе прикриває, нічого страшного не буде. І навіть якщо потрапить граната, тобто скид, по машині, то болітиме голова, але поранень не буде. А от хлопцям на позиціях це дуже сильно дошкуляє. І знову ж таки, в нас на броні стоять РЕБи, які не дають підлетіти до нас і FPV, які дають поміхи для того, щоб скиди по нас не так працювали. Тобто ми все ж таки в більш захищеній ситуації. А на позиціях хлопцям важко. Зараз ще дуже сильно горять посадки лісу. Це ускладнює їхню роботу. Тобто не тільки треба стримувати ворога, але і бути обережними з тим, що воно може все навколо горіти. Морально важко – це умови, в яких ми перебуваємо. Як ви розумієте, тут немає п'ятизіркових готелів. Всі розуміють, що живемо там, де нас пускають люди. І в які хати нас пускають, в таких ми живемо. І накопичення втоми – це дуже серйозно. І морально, і фізично. Тому що все ж таки перебувати постійно в цьому стресі, з постійними обстрілами – це важко. А ситуація на фронті, навіть за ці півтора року, що я служу, також змінюється, і страхи мої також змінюються. Тому що на цьому напрямку, де ми перебуваємо, дуже велика кількість авіації. КАБи — це для мене найстрашніше. І коли я чую звук літака, в мене холоне серце. Тому що розумієш, що якщо він скине ту авіабомбу на тебе, то просто ніяких шансів немає. Ти не виживеш. Тобто вся інтенсивність більш серйозна. Артилерія більш серйозна.
"Люди мають жити життя, але і поважати військових"
Так, вони бачать два світи нашого буття, в одному вирує майже мирне життя, а в іншому війна. Але вони не сприймають це як зрадництво, і не засуджують. От лише коли стосується найголовнішого — того, за що вони тримають зброю, і тих, хто її тримає, мають свою позицію.
Ірина Середа: Мене це не тратує, поки це не стосується відношення до військових. Аля чого ж тоді ми всі тут? Люди повинні жити життям, отримувати хоч якусь насолоду від цього життя, навіть такий важкий час. Але коли стосується відношення до військових, бо ми також відпочиваємо, ми приїжджаємо з бойових, в нас є відпустки, в нас є сім'ї, і всі хочуть повезти своїх дітей відпочити. Але наше УБД (учасник бойових дій — ред.) не вартує нічого. Ніякої знижки тобі немає як ветерану, поваги до того, що ти робиш. Нікого не цікавить.
Неллі Чорба: Я дякую тим людям, які усміхаються в Україні, які є Україною, які говорять українською мовою, які вчать своїх дітей говорити українською мовою. Я хочу сказати дякую тим людям, які будують щось прекрасне в нас в Україні, які роблять місця, де ветерани можуть працювати, заробляти гроші для своїх сімей, проводити гарно час. Я хочу подякувати тим, які 24/7 у волонтерстві, які постійно шукають, де взяти гроші і те, що потрібно Збройним силам України. Ці люди є частиною Збройних сил України. Я їх не відокремлюю аж ніяк від нас, від військових. Я дійсно хотіла би, аби в нас були лише такі люди. Це ж щире, просте бажання. Я радію, коли бачу усміхнених людей, коли я приїжджаю туди, куди в мене є можливість приїхати на день, два, три. Я коли бачу усміхнених людей, які радіють чомусь своєму, своїм перемогам, гарним новинам, але вони при цьому є Україною, я рада, бо це частина мене, ми всі разом.
"Я потрібна в армії"
Їм важко, вони втомилися, але якби раптом так сталося, що можна було б звільнитися, чи погодилися б, запитую? Ні, поки ні, кажуть як Неллі й Ірина.
Неллі Чорба: Сьогодні я б не змогла повернутися. Я вже точно знаю, чим би я хотіла займатися зараз. Чим би, можливо, я хотіла б займатися через півроку. Є багато планів, ідей, багато мрій на подорожі, яких ніколи не було. Але все одно бачу очі своїх побратимів та посестер і не можу собі цього дозволити, тому що поки в мене є сили, дві ноги, дві руки, поки я корисна, поки я розумію, що від мене все одно є вклад. І я потрібна тут. Я не відчуваю, що без мене тут буде легко.
Ірина Середа: Я не знаю, чи звільнилася б я. Мені поки в голову це не приходить. Так, я втомилася. Це дуже важко, але в мене немає поки бажання, що треба терміново звільнятися. Хоча я дуже скучила за своєю професію, я дуже скучаю за кіно, за своїми колегами. З іншого боку, знаючи, яка ситуація з медиками на фронті, я розумію, що твоя справа зараз більш важливіша, що наразі моя робота приносить більше користі, ніж та, що приносила якусь користь до цього. Тому ні, поки я не збираюся і не думаю про те, щоб звільнитися.
"Хочу повернусь до кіно"
І актриса Неллі Чорба і кінорежисерка Ірина Середа мріють про повернення в професію і творчість, хоча їхнє бачення себе в професії змінилось. У Неллі з’явилось бажання зніматися в комедійних фільмах, а Ірина думає над сценарієм фільму.
Неллі Чорба: Сьогодні мені хочеться грати виключно комедію, але, звісно, грати якісно. Сцену я просто собі ставлю це вже за мету, бо я знаю, що я можу і в мене є ця можливість — розпочати свій шлях як виконавець. Починаю писати свої пісні. Ті тексти, які в мене збиралися, колекціонувалися за цей час на війні, я збираю трошки докупи і розумію, що я вже можу починати говорити ось так.
Ірина Середа: Я навіть почала писати сценарій серіалу під назвою "Бойові немедики" про роботу бойових медиків на опозиціях. Тому що загалом в парах працювало чотири медики: режисер, ветеринар і два крановщики. От такі бойові немедики. Тому що медичної освіти у нас ні в кого не було, але ми всі працювали в парах з бойовою травмою. Так, ми маємо всі сертифікацію, навчання по наданню допомоги і роботі з бойовою травмою, але все ж таки ми не медики. У нас дуже багато було різних серіалів про швидку допомогу, але все ж таки, дивлячись цей серіал, ми розуміємо, що там працюють професіонали, люди, які мають медичну освіту, які мають досвід, і вони потрапляють в різні якісь ситуації і справляються з ними. А от серіал про бойових немедиків, людей, які за покликом душі пішли служити і робити таку важку роботу, не маючи медичної освіти, не маючи ніякого досвіду. Це б було цікаво.
Мої співрозмовниці не знайомі між собою, але, можливо, якби не війна — вони вже б зустрілися на кіномайданчику, на зйомках якось фільму, у якому Ірина Середа була режисером, а Неллі грала роль. Хочу вірити, що так і станеться після війни, і здійсняться й інші їхні мрії — Неллі думає про створення ветеранського простору, а Ірина Середа мріє про подорожі.
Неллі Чорба: Я б хотіла відкрити арт-простір для ветеранів, аби надати ветеранам не лише місце саме як для працівника. Я б хотіла, аби це був мистецький простір, де була б смачнюща кава, де був би дуже гарний посуд, який там же і виготовляється. Я б хотіла, аби, можливо, це ще була кондитерська. Але загалом історія в тому, аби це місце було для ветеранів, які там можуть і працювати, і відпочивати, і спілкуватися.
Ірина Середа: Дуже хочу повернутися у свою професію. Дуже сумую. Дуже багато кіношників служить. Хотілось, щоб всі повернулися і єдиною командою ветеранів-кіношників відзняли крутий проєкт. Але головне, щоб все закінчилося і закінчилося нашою перемогою.
