Фото: cкриншот, Суспільне
Гімну України не було в сценарії взагалі, Василь Жданкін сам взяв на себе ініціативу. Хоча внутрішньо, морально ми всі про це мріяли
Всіх вітаю! Так, 35 років пройшло – а ніби це було вчора.
Вітаємо принагідно і бажаємо многих літ вам і сподвижникам фестивалю – та й самому фестивалю також! Насправді, певний час він не відбувається, його організаторам весь час намагалися ставити палки в колеса, якось завадити – і ми розуміємо чому. Ще на першому фестивалі, коли один із виконавців вийшов на сцену і почав співати Гімн України (тоді заборонений), він стадіон піднявся і почав підспівувати – і працівники міліції почали хапати і виводити деяких співунів.
Так! Це було якраз на заключному концерті, 24 вересня, в неділю. На стадіоні було приблизно 15 тисяч глядачів, і вони таємно проносили з собою жовто-блакитні прапори. І виходить на сцену лауреат Гран-прі Василь Жданкін – український бард, кобзар, бандурист, втілення нашої української землі, нашої кількатисячолітньої історії. І починає співати українську пісню. Мотив – народний український, слова – "Ще не вмерла України…".
Таке враження, що Василь сам зніяковів, що він це робить, – тому що до проголошення незалежності було ще 2 роки, і ми все ще на той момент жили в Радянському Союзі. Ні про яку вільну Україну мова не йшла. І ось Василь поступово виходить на мотив Гімна України – і 15 тисяч людей на стадіоні дістають свої жовто-блакитні прапори і співають разом з ним. Міліція не знає, що робити! А до Василя на сцену виходять ще Віктор Морозов (знаменитий бард, лауреат Першої премії фестивалю і людина, яка потім переклала на українську всього Гаррі Поттера) і Едуард Драч (до речі, мої йому вітання, він зараз в ЗСУ як лікар-невропатолог, а до того наш славетний бард) – і вони втрьох співають "Ще не вмерла України і слава і воля"! Історичний був момент!
Але це була для всіх таємниця. Василь сам взяв на себе ініціативу – цього не було в сценарії взагалі. Хоча внутрішньо, морально ми всі про це мріяли.
І це, напевно, була та точка біфуркації, коли українці відчули багатотисячну єдність на цьому стадіоні, і зрозуміли, що руху назад не може бути – Україні бути незалежною і вільною. Розкажіть ще про таку деталь. На фестивалі був розподіл по днях. День поп-музики був відмічений червоним кольором, що символізував нібито кохання та пристрасть. День рок-музики – чорним. Така прихована червоно-чорна історія, щоби партійним працівникам нічого в голову дурного не прийшло. Ну і білий колір – це були барди і бардівське мистецтво. Як ви це придумали?
Так, це була така драматургія. Фестиваль тривав 7 днів. Почався у неділю 17 вересня – це було офіційне відкриття. В понеділок була пауза – підготовка до конкурсу, а у вівторок і середу йшли перший і другий тури, змагання в молодіжній поп-музиці. Якщо червоний колір – колір спокуси, то перший день у нас асоціювався з українським ярмарком Гоголя: всі виходять і показують, що вони мають. А в другий тур проходять найкращі, і другий день – це не просто ярмарок, а українське відьмацтво: спокуса, пов’язана з магією.
А четвертий день був днем рок-музики, відзначений чорним кольором. Він символізував землю українську – чорнозем. Недаремно Василь Жданкін співав пісню "Чорне рілля ізорене". І цей же чорний колір – колір нашої рішучості в боротьбі за незалежність. Якщо пам’ятаєте, в Тичини є вірш "Чорнозем підвівся і дивиться в очі, і кривить кривавий свій сміх. Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх". Уявляєте? – Тичина, якого ми підозрюємо в тому, що він ніби був комуністом!
Додам ще відносно Чорного дня. Ми думали, що будуть ВВ, але вони приїхали у складі не чотирьох, а трьох осіб, що дуже послабило їх виступ. І лідером тоді стала Віка Врадій ("Сестричка Віка")! Вона співала пісні "Ганьба" і "Шахтарське бугі". І це було неймовірно, просто бомба! Вона отримала Першу премію і навіть була претенденткою на Гран-прі. (І якби вона його отримала, це теж було би заслужено).
Не обійшли тоді і ВВ. І ще були лауреатами "Зимовий сад" з Олександром Тищенком, "Незаймана земля" з Леонідом Репетою…
Давайте назвемо тих людей, які були архітекторами "Червоної Рути".
Головний конструктор і полководець фестивалю – Тарас Мельник, царство йому небесне, він пішов від нас два роки тому. Сергій Архипчук – ведучий режисер, і Сергій Проскурня – головний режисер фестивалю. Нажаль, вони теж уже відійшли, причому нещодавно. І ще треба згадати музикознавця Анатолія Калениченка. І Олега Репецького, який зараз є керівником "Комори" – британсько-українського музичного підприємства, а в ті часи був директором "Кобзи". Це був наш think tank, інтелектуальна основа і генератори ідей.
Не можу не згадати і Олександра Горностая, який зараз є директором Національного симфонічного оркестру, а тоді був виконавчим директором "Червоної Рути". Івана Малковича – нашого видатного поета і видавця. Тарас Петриненко також був дуже важливим, тому що він мав сольний концерт на стадіоні під час фестивалю. Софія Майданська була автором супутніх фольклористичних етнографічних заходів, які охопили всю територію – особливо, центр – Чернівців. Це було справжнє свято, це не був лише конкурс і концерти – все місто вирувало і було занурене в атмосферу свята.
І останнє: фестиваль був присвячений Володимиру Івасюкові і відбувався на честь його 40-річчя. Так що Чернівці теж були обрані невипадково.
Пане Кириле, дякуємо Вам за ці спогади! Ми могли би говорити з Вами на цю тему довго-довго, і сподіваємось, нам ще випаде нагода поспілкуватись!