Ми з ним вирили собі ямку, посідали в неї і в перервах між обстрілами розмовляли про всяке. В якийсь момент я вже розповідав йому, як сильно люблю Бога, а він — як сильно у Бога не вірить. Нам говорилося так, як може говоритись тільки у виритій власноруч ямці у перервах між обстрілами.
Він казав так: "Коли опинюся на межі життя і смерті, то спробую зрозуміти, чи є Бог. Якщо побачу його там, то повірю, а якщо ні — то це вже назавжди". Турист. Такий позивний мого улюбленого атеїста. Туриста я люблю. І він тоді договорився.
Того ж місяця під час стрілецького бою Туриста поранили в груди. Із кулею в легені він лежав у рускому окопі в секторі, з якого відійшли і наші хлопці, і вороги. Тоді він і опинився на межі життя і смерті.
Ми з хлопцями були на позиції в сусідній посадці та чули перебіг бою по рації. З часом ефір тріскотів лише слабким голосом Туриста. Він казав, що не може витерпіти біль, просив забрати його звідти. Говорив, що втрачає свідомість і відходить.
Я молився, аби Турист вижив. Та й не тільки я, дехто з побратимів потім теж говорив, що звертався до Бога. Але найкращою молитвою для нас усіх було б рвонути по Туриста, залетіти в ту посадку й витягти його. Щойно отримали дозвіл — рвонули.
Знайшли Туриста живим, а коли виносили із посадки, рускі вже перегрупувалися й повертались відбивати позиції. Якби ми посиділи ще пару хвилин, то першими до ледь притомного побратима дійшли б вороги.
Через декілька місяців, коли Турист уже повернувся з лікування та реабілітації, ми з ним згадували ту окопну розмову.
— Щось розглядав там, — питаю, — на межі життя і смерті?
— Та, — каже Турист, — всьо, як я говорив. Не побачив жодного Бога, то вже, певне, так ніколи й не повірю.
Оце й усе, що треба знати про питання віри і невіри. Одна й та ж ситуація для мене стала чистим доказом Божого існування, а для мого друга — остаточною в цьому Богові зневірою. І справа ж не у Бозі — є він там чи нема — справа в нас.
Коли я взявся писати про Бога на війні (та, зрештою, про Бога будь-де), то зрозумів: не так визначально, що і як я напишу, як те, хто це потім прочитає і почує. Бо те, що одному є доказом Бога, іншому буде запереченням.
Тому так і почну. З основних означень. Тобто заперечень.
Треба сказати, чим цей текст не є. Не є спробою когось у чомусь переконати. Не є доказом чи спростуванням. Важко сказати, чим він є, бо він є радіоесеєм. А що мені подобається у визначенні цього жанру — це те, що визначення цього жанру не існує. Есей можна навіть не закінчувати. Можливо, найбільше тут важить сам процес творення. Припустімо, що так і є, бо мій есей про Бога, а він якраз має певний стосунок до творення.
Тож хто такий Бог? Як мінімум, жахливий есеїст. Йому якраз важать правила і чіткість формулювань. Настільки, що інколи сам собі зв'язує руки.
Хто він за своєю природою? Той, хто є завжди. Коли ми, християни, кажемо, що в якийсь момент Бог створив світ, то маємо на увазі, що й сам момент Бог створив. Існування його самого не потребувало часу, не було ним обмежено. Тобто Бог став найпотужнішим імпульсом, великим вибухом, який запустив відлік часу. Коли питають, хто ж тоді створив Бога, то це питання позбавлене сенсу, бо поняття "створити" створив Бог. До нього не було ні "перед", ні "після".
Він понастворював купу всього, а під кінець — людину. Вінець творіння, як пише у Біблії. Дембельський акорд, як говорять в армії. Друге формулювання часом дуже актуальне, бо інколи таке враження, наче Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду.
Зрештою, людина — це найкращий доказ Божого існування, найчіткіший його відбиток. Ми такі складні анатомічно, такі деталізовані, такі невипадкові, цікавіші від будь-якої іншої матерії, але також у нас є незліченний набір того, що виходить за межі матеріального та фізичного. І якраз це в нас найбільше від Бога.
Людина має здатність любити, ненавидіти, пам'ятати, зворушуватися, сумувати за минулим, сумувати перед майбутнім, сумувати в моменті, радіти без причини, бажати того, чого ніколи не бачила, думати і планувати, аналізувати й робити висновки, співати, кричати й шепотіти, влаштовувати один одному сюрпризи, зізнаватися в коханні. А ще — відчувати ностальгію, ревнощі, гордість за дітей, лінощі перед роботою, натхнення, моральну втому, переживання за іншого, співчуття, захоплення кимось. Як і Перший Кріейтор, людина здатна створювати. Рок-музику, картину із соняхами, текст про атеїзм, кіно з Кілліаном Мерфі, афішу концерту, порядок із безладу, нових людей. Усередині людини — спогади про пережите, мрії про майбутнє, туга за кимось, ненависть до кривдника, мужність захистити слабшого, сильніша за відстань любов, смак улюбленого морозива і запах поту після футболу, і вміння чхати, коли дивишся на сонце, і вміння бачити сни, і відчуття тяглості поколінь, і ніжність.
І все це розлітається ногами, руками і нутрощами в різні сторони після близького прильоту снаряду.
Усі спогади і мрії вибуховою хвилею відриває від тулуба. Запахи й смаки зникають з обм'яклого тіла після снайперського потрапляння в голову. Всі вміння та захоплення, усі любові роблять останні видихи-вдихи, коли осколки роздроблюють печінку. Весь цей набір Божих якостей затягує турнікет на нозі, яку відріжуть потім вище коліна. Цей вінець творіння проходить довгу психологічну реабілітацію після катування в полоні. Або заново вчиться говорити в 10 років після побаченого. Або дивиться на труну з убитим сином. Або лежить зверху на труні з убитим сином.
Де ж тоді Божа премудрість і досконалість? Де його любов до нас, яка існувала перед нашим існуванням? Де цей вічний і всезнаючий? Де вселюблячий? Якщо Бог — це довершений розум і любов, то чому він допустив цю війну? Чому йому ок, поки ми страждаємо? Він просто дивиться?
Бог створив нас надто схожими на себе. Дав найголовніше і найнебезпечніше. Свободу вибору. Можливість обирати не його. І дав цю свободу кожному однаково. І не забирає.
Ми, християни, віримо також у те, що зло — не створене. Воно як темрява — не наявність чогось, а відсутність. Зло — це відсутність Бога. Воно стається тоді, коли людина обирає не Бога, коли відкидає його.
Він не керує нами, як ляльками. Не прописує кожен крок, не бавиться, ніби лєґо чи солдатиками. Ми ті, хто завжди має вибір.
Звинуватити у війнах Бога — зручно і просто, адже з нас усіх він тут один всемогутній. Але не Бог заїжджав танками на Північну Салтівку в Харкові. Не Бог відправив кулю Туристу в груди. Не Бог обстріляв сотні церков на Сході України. Не Бог знищив Бахмут і Маріуполь.
Це зробили люди — їх десь 143 мільйони, росіяни — це вони зробили вибір знищувати українців. Перетнули наші кордони військовою технікою. Убивають наших людей, руйнують наші будинки. Усі війни починають і ведуть люди. Цю війну — росіяни.
Це не Господнє випробування, не іспит на зрілість нації чи які там ще дурниці говорили. Це злочин проти життя, природи, людини й самого Бога. Наслідок чийогось вибору вбивати і грабувати. Війна — це протилежність Бога.
То де ж тоді він є, коли в нас діються такі жахіття?
З нами. Всередині жахіть. У салтівських будинках. У Туристові. Бог у поранених, катованих, зґвалтованих і травмованих. У переслідуваних, у зниклих безвісти, у полонених. У кожному невинно вбитому, закатованому, застреленому. У полеглих на полях боїв. У всіх, хто зробив найважчий вибір нашого часу. Не втекти від жаху, не заховатися, не здатися і не зникнути. А захищати життя.
От український студент, він насолоджується молодістю, подорожує автостопом і ще декілька років не підпадає під мобілізацію. А тоді раптом бере зброю і позивний "Турист", і лізе в донбаський окоп, бо розуміє, що зараз так треба — і це найвищий і найкращий прояв Бога в людині. Навіть якщо на межі життя і смерті він у бога не повірив. Бог усе одно разом з ним. Лежав в окопі із простреленими грудьми. Біг через посадку. Виносив на собі побратима.
Коли температура -20 і кожного дня когось убивають, але хворі й перемучені солдати обирають не відмовитися від наказу, а знову й знову залазити в окопи, мерзнути й пильнувати ворога — це така Служба Божа, якої не зустріти у жодному храмі.
Коли священник одягає камуфляж, бере замість автомата стару зашуровану Біблію та їде під обстріли, щоб помолитися з тими, хто хоче разом помолитися — це говорить про церкву більше, ніж Папи Римські чи Патріархи Московські.
Коли чоловік на межі зриву отримує лист із дитячим малюнком і втирає сльози — це в ньому стільки Бога проявляється, що й не осягнути. Так, ми віримо, що Господь усе може й усіх любить, але він досі не зупинив у секунду все це жахіття. Чому? Я теж хочу почути відповідь. Колись я точно його запитаю. Чому сам не зупинив війну, якщо такий всемогутній. Я матиму багато незручних питань.
Але точно не спитаю, де він був, де був Бог під час війни. Якраз це я знаю. Бачив і відчував. Він був з нами в кожній ямці та під кожним обстрілом. Наш окопний Господь, до якого ми маємо стільки претензій та запитань. Із нами обстріляний, із нами втомлений.
Інколи стає так невимовно важко, такий вже край. А раптом з'являється думка, що я в найбільш правильному місці на цілу планету. На весь створений час і простір. І маю зараз бути тільки тут.
Який чудовий доказ існування.
Есей "Господь окопний". Артур Дронь
